Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
У салоні сонно блимали оченятами лише троє моїх сусідів-джапанісів. Дико хотілося спати і мені, тому, щоб дарма не теревенити з водієм, я кинув оком на останні сидіння, де хутенько розлігся на повний зріст. Водій підвіз нас просто до дверей рейсового автобуса, нам лишалося тільки ввійти. Вільних місць було лише чотири, тож ми опинилися поруч, і надалі намагаючись удавати взаємну незацікавленість. За вікном пропливав типовий пейзаж: каміння, пустеля, інколи сади. Справді, свою країну починаєш цінувати (або навпаки), лише коли побачиш інші. Пісок і каміння Єгипту та Йорданії справляли гнітюче враження. Наша зелена Україна, де повно і води, і тіні, видавалася справжнім Едемом.
Одна з незручностей місцевого громадського транспорту — у ньому безперестанку курять. І хоча курять лише чоловіки, навіть коли тримають на руках немовлят, курити ще й свої сигарети зайве — в салоні, незважаючи на відчинені вікна, дим так і клубочиться. Ми намагалися заснути, але заснути не вдавалось. Де ті араби вчаться так водити автобуси, цікаво? Дороги в них досить пристойні, але стиль їзди більшості водіїв настільки незручний для пасажирів, що кишки можуть уже через десять хвилин опинитися на сусідах. Добре, що я не встиг поснідати. Потім, спостерігаючи, я зрозумів, чому вони їздять саме так. Арабські водії дуже мало працюють з коробкою передач: різко розганяються, різко гальмують перед поворотами, потім знову ж таки різко по газах, і все майже на третій або четвертій швидкості — і погнав далі! Ліниві або пристосовані лише для керування автомобілями із заднім приводом.
Японка поруч довго крутилася, вмощуючись зручніше, зрештою, повернулася і запитала: «Ти італієць?» Я щиро розсміявся: «Я що, схожий на італійця?» — «Ти наспівував якусь пісню, коли сидів в Інтернеті, схоже, що ти співав італійською. І ніс у тебе великий». — «Ні, я з України. Просто мови мелодикою дещо, мабуть, схожі. Ти знаєш щось про Україну?» Я вже знову приготувався пояснити, де це таке диво — Україна — розташоване, але японка виявилась освіченою і повідомила, що знає про Київ. Це було несподівано і втішно, точніше, несподіваним було відчуття втіхи за свою країну.
Мені спало на думку, що я ніколи раніше не переймався питанням, люблю чи не люблю свою країну. Я ідентифікував себе як українець, лише слухаючи результати спортивних змагань, як правило, з Олімпійських ігор. От тоді вони були «наші», тобто «мої», а так я навіть і не пригадаю. Світові новини про мою країну були майже завжди негативні, а внутрішні новини — суцільна брехня, тож який сенс ідентифікувати себе з країною-невдахою і брехнею? Краще робити вигляд, що це тебе не стосується. Але тут, за кордоном, усе інакше: нікого не хвилює, яка там у нас політична ситуація. Ти з України — от і відповідай! Лише одна доба, проведена у відповідях на питання «Звідки ти?», здається, зробила з мене куди більшого патріота, ніж усі роки, проведені на Батьківщині. Просто сміх. Це як у випадку з питанням «До якої релігії ти належиш?» — не можна відповісти в мусульманській країні, що ти не віриш хоча б у якогось Бога. Не зрозуміють — можуть і вбити, прийнявши за диявола, тобто шайтана. Я трохи перебільшую, звісно, але краще тут так не казати, якщо хочете, щоб до вас із повагою ставилися.
Мені взагалі завжди подобалися японки, такі собі мініатюрні загадкові лялечки, в кожній із яких сидить Йоко Оно й чекає на свого Джона Леннона. Дівчину звали Іко, її подругу — Ейко, а їхнього супутника — Тетра. Я запитав у нього: «Тетро, тобі сподобалась Петра?» Він, нарешті, розсміявся, і ми разом почали з’ясовувати, хто куди їде й навіщо. Тетра і Ейко (на мій погляд, досить страшненька дівчинка, — я так зрозумів, що вони подружня пара) хотіли одразу дістатись Аммана, у них, зрозуміло, візитка готелю «Кліф». А Іко, досить-таки симпатична дівчина, хотіла заїхати в Мадабу подивитись на мозаїку в храмі Святого Георгія, гору Нево і, можливо, на Мертве море і річку Йордан, де хрестили Ісуса. Куди їхати мені, я не знав, до того ж моя недосконала англійська не дозволяла нормально спілкуватись — інколи я видавався тупим незграбним бовдуром. Я з усіх сил намагався удавати із себе бувалого мандрівника, якому в принципі однаково, куди їхати, аби тільки їхати. Але на серці справді було легко — я б сказав, незнайомо, нечувано легко: я не шкодував ні про що. Урешті з’ясувалося, що я таки дуже тупий. Для цього достатньо було заглянути у нормальний довідник і мати трохи уваги. Ось же вона, кам’яна мапа: довідник «Лонлі Пленет», місто Мадаба, сторінка 117, відома мозаїка на підлозі храму Святого Георгія, мапа древнього світу! А гора Нево, про яку тільки-но тринділи джапаніси, — це зовсім не вівтар жертвоприношень, «кам’яне Небо», а Мойсеєва гора-камінь Нево — хіба не її мав на увазі батько?! Я ще раз здивувався своїй неуважності, відповідь лежала на поверхні, але я чомусь не зміг уторопати, що до чого. Іко запитала, чи я не проти, якщо ми поїдемо разом? Я зрадів: мені вона вже подобалася. Ейко і Тетра вирішили їхати в Амман, і це мені також сподобалося. Я швидко прорахував витрати грошей і часу і зробив висновок, що як усе складеться добре, то ми до них маємо приєднатися вже сьогодні ввечері.
Йорданія. Мадаба.
Гора Нево, Йордан і Мертве море.
Кам’яні мапа, Небо і вода. 7.03.
Якщо розписувати в деталях усі мої маленькі пригоди та відкриття, то не вистачить, певне, і двох таких товстенних зошитів. Це спочатку пишеться залюбки і багато, а потім усе менше і менше хочеться щось нотувати — хочеться лише йти або їхати, тобто жити життям мандрівника, безтурботним і простим. Тому я мушу зосередитись на найголовнішому. По-перше, мама нарешті надіслала СМС: радила бути обережним і уважним. Коли я не знав, що робити далі, то кілька разів поривався подзвонити, але можлива сума виставленого мобільним оператором рахунку стримувала мене від необачних дій. Як там кажуть у рекламі й пишуть у рахунках: UMC — більше, ніж ви очікували! Значно більше, що там і казати! По-друге, батько так і не озвався.
Я навіть не знаю, як описати Іко, як взагалі описувати японців, якщо в них, наприклад, не пофарбоване волосся або немає сережки у вусі? Маленькі, чорняві, очі карі, що ще? В Іко прямий ніс — у моїй уяві, не типово японський, але скільки тих японців я бачив? Цікаво, а який вигляд має типовий українець в уяві японця, якщо взяти до уваги те, що мене, світловолосого, вона прийняла за італійця? А який вигляд має типовий українець у моїй уяві? Ми вийшли з автобуса, і буквально за п’ять хвилин на трасі Іко майстерно застопила машину. З’ясувалося, що до Мадаби їхати зовсім недалеко. Ми без труднощів знайшли церкву Святого Георгія і, заплативши один ді на двох (платив я), прослизнули крізь натовп, здається, французів. Це чудесно: Юдея, Єрихон, Мертве море, Червоне море, викладені на підлозі храму мозаїкою, — прекрасна робота стародавніх майстрів, ми не дарма сюди їхали! Мапа місцями не збереглася, де-не-де смальта повипадала й затерлась, але загалом вражала як фактом свого існування, так і цільністю уявлення древніх про навколишній світ. Натовп туристів прибував, нас весь час відтісняли вбік, врешті ми вийшли на вулицю і піймали таксі, яке довезло нас до гори Нево за два ді (платили навпіл).
У 2000 році тут побував Папа Римський і посадив оливкове дерево на честь Мойсея, а на честь візиту Папи італійський скульптор зробив величезний хрест із крученого металу і товстого дроту. Я думаю, це обговорили заздалегідь: спочатку Папа, потім — хрест, спочатку Мойсей, потім оливкове дерево. Вразило гігантське млинове жорно, яке слугувало колись монастирською брамою. Щоб їх зачиняти чи відчиняти, штовхаючи, монахам доводилось, певне, попітніти, подумав я, але, придивившись уважно, побачив залишки механізму, який допомагав легко пересувати камінь навіть одній людині. Древні були не дурні, це очевидно.
— Подивись, там Земля обітована! — сказала Іко і показала рукою в далечину.
— Ізраїль?
— Певне.
— А чим славиться ця гора?
