Логіка речей - Кожелянко Василь (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Тепер доводиться вірити.
Справді, він потрапляє у рабство до місцевого цеховика Абдула, який виготовляє «вірменський» та «кизлярський» коньяки. Два старші сини цеховика — Мурад і Магомед, які власне й захопили Рубороса за «наводкою» продавця продмагу, за допомоги доброго слова і міцних п’ястуків роз’яснили йому його ситуацію. Житиме він у льоху, поки не доведе свою благонадійність, а потім може бути переведеним у барак до інших «робітників». Працюватиме в цеху — великому напівпідвальному приміщенні поряд з іншими «робітниками», спілкуватися з якими заборонено під страхом побиття; продукту, себто коньяку, він, як невірний гяур і руская свінья, може пити донесхочу, але якщо нап’ється так, що не зможе працювати, то на перший раз буде битий, на другий — буде позбавлений хліба, а на третій — Мурад витягає гострющий кинджал — його тіло буде викинуто вовкам, а голова — орлам, як ти розумієш, кожне окремо. Руборос усе розуміє та береться до роботи.
Зразковий сім’янин, сумлінний працівник і просто сумирний чоловік Василь Васильович напився.
Уперше в житті. Він прийшов додому і під нажаханим поглядом родини сів посеред кімнати і гірко заплакав. Плакав і тяжко нарікав на проклятих кавказьких рабовласників. Дружина подумала, що це вже деліріум тременс, і кинулася до телефона викликати швидку, але Василь Васильович перехопив телефон, висмикнув шнур з розетки і викинув апарат у кватирку. Жили вони на третьому поверсі. Потім Василь Васильович вийняв з «дипломата» пляшку вірменського коньяку, трохи відпив просто з горлечка, душевно продекламував:
«Отак, йдучи попід тинами з бенкету п’яний уночі, я міркував собі йдучи, поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать, і жінка не лає, тихо, як у раї», — впав впоперек на диван і заснув.
Вранці він прокинувся бадьорим і рішучим.
Попросив у родини вибачення, а, повернувшись із роботи, приніс новий телефонний апарат. Уже на кнопках із різними «примочками».
Раб Руборос тим часом вивчає ситуацію. Він приглядається до колег-«робітників». Це, без винятку, — цілком деградовані особистості слов’янського походження, вони тремтячі, сині, перелякані приходять зранку з барака до цеху, першим чином випивають і п’ють потрохи весь день, але так, аби не втратити працездатності, ввечері напиваються і, підтримуючи один одного, волочаться на нічліг. П’ють вони не готовий продукт, тобто «коньяк» (мішанина зі спирту, води, барвника та есенції), а чистий спирт. Цеховик Абдул те, що втрачає на випитому, з лихвою надолужує на харчах — «робітники» майже нічого не їдять, лише закусують чергові «п’ятдесят грамів» хлібом і сиром. Кожні два-три місяці хтось із них помирає, тому у підприємства постійний попит на робочу силу.
З часом раб Руборос помічає, що в родині цеховиків загальним улюбленцем є наймолодший син Русланчик, вродливий хлопчина одинадцяти років. Руборос удає непитущого, чим привертає увагу Русланчика, і невдовзі вони стають друзями. Старші брати дивляться на це крізь пальці — новенький добре працює, а малий освоює бізнес. Одного дня, коли в цеху не було братів, Руборос починає розповідати Русланчикови про те, що таке фоєрверк, якого він буцімто бачив у Москві й Тбілісі. Такі різнокольорові вогні у нічному небі!
— Хочеш, Русланчику, я тобі його покажу?
— Хочу!
— Тоді принеси мені з моєї валізи таку круглу ребристу штуку, завбільшки з кулак, і ввечері я влаштую красивий фоєрверк.
Наступного дня пополудні Русланчик приносить Руборосови у пазусі гранату Ф-1. Руборос каже: «Вибач, Русланчику», — хапає хлопця за шию, притискає спиною до себе, зриває кільце з гранати і кричить:
— Гей! Рабовласники, дивіться сюди!
Русланчик від болю і страху верещить, як недорізане ягня. З протилежного боку прибігають Мурад і Магомед з оголеними кинджалами і автоматами.
— Стоять! — командує Руборос, брати остовпіло зупиняються.
— Мені втрачати нічого, — пояснює диспозицію бунтівний раб, — розімкну п’ястука, секунда, і ми з Русланчиком уже на небесах, а вам на пам’ять залишаться фрагменти наших тлінних тіл!
Брати стоять, як пси у намордниках, — люті, але безсилі.
— Слюшай, руская свінья, єслі с єго галави упадьот хоть волос, я тєбя буду рєзать, как курдюк, — шипить Мурад.
— Нє упадьот, — заспокоює його Руборос і підсуває п’ястука з гранатою Русланчикови під горло, — бо волосся не буде.
— Шо тєбє надо?
— Поклич Абдула.
Входить батько Русланчика, білий, як сніг на гірських вершинах. Він грубо тремтить, і сніг сиплеться з вершини — Руборос бачить, як у Абдула просто на очах сивіє борода.
— Слюшай, рускій, — белькоче Абдул.
— Я не рускій, я українець.
— Слюшай, ук…
— Хватіт, — обриває його Руборос, — слушай ти мєня.
Через півгодини переговорів обидві сторони доходять до взаємоприйнятного компромісу: цеховики відпускають Рубороса з усім заграбованим добром, купно зі зброєю та грошима, а він — як жест доброї волі — не підриває Русланчика. Крім того, цеховики куплять Руборосові фальшивий паспорт на ім’я Іваненка. Він бере Русланчика в заручники аж до залізничної станції, а там, сівши на потяг, відпустить. Супроводжувати малого заручника може його мама.
На станції Русланчикова мама купує Руборосови квиток до Ростова-на-Дону. Він тепло прощається з Русланчиком і заходить у вагон. За кілька кілометрів, поки потяг іще не набрав швидкості, Руборос разом зі своєю валізою вистрибує з вагона і хутко повертається на станцію. Там бере собі квиток до Махачкали. А брати-цеховики зі своїми кинджалами хай чекають на нього в Ростові-на-Дону. З Махачкали пароплавом він перебирається в Астрахань, а звідти різними потягами, ретельно обминаючи Ростов-папу, потрапляє нарешті в Україну.
До свого рідного міста він не їде — не такий дурний, а зупиняється в іншому — теж у Західній Україні і недалеко від Карпат, тобто від місцевості, найбільш сприятливої для досягнення мети, заради якої Руборос і втік з армії зі зброєю. А мета у нього — проста й доступна: створити партизанський загін і розпочати збройну боротьбу проти совєтської влади в Україні. На перший погляд, це — повне варіятство, але Руборос не є варіят, не авантурник, навіть не провокатор — у нього є план. Теж простий і порівняно доступний: з таких, як і він, радикальних націонал-патріотів, він створює збройну групу, яка базується у Карпатах, у якійсь з Довбушевих печер, вони здійснюють кілька вдалих нападів на невеликі військові частини, районні відділи міліції та КГБ, досягаючи в такий спосіб двох цілей — беруть у заручники вищих офіцерів і секретарів райкомів КПСС, чим убезпечуються від бомбардування своїх баз із повітря, та здобувають багато зброї. До них починають сходитися добровольці з усієї України.
Коли Руборос бачить, що під його орудою вже ціла, добре озброєна і вишколена армія, він захоплює якусь прикордонну західноукраїнську область — це може бути, приміром, Чернівецька — і оголошує її незалежною українською державою, яка відразу ж односторонньо вступає у НАТО.
А далі справа техніки — розпочинається велика демократично-комуністична війна, у якій СССР зазнає нищівної поразки, на його руїнах постають незалежні демократичні держави, а серед них — від Сяну до Дону — Україна! Все, мети досягнуто!
Руборос тиняється залізничним вокзалом із надією зняти якесь недороге помешкання. Не пхатися ж із повною валізою зброї та фальшивим паспортом до готелю. Він помічає, що на нього кидає зацікавлені погляди буфетниця, у якої він купує гарячі сосиски й кефір. Вона немолода, повненька брюнетка з дуже красивими карими очима… Руборос уявляє собі, як ця делікатна пані на своїх високих підборах носить йому, повстанцеві, у ліс їсти, і йому стає смішно. З неліквідованою ще цією посмішкою він підходить до буфетниці й по-змовницьки запитує:
— Чи не знаєте, пані, якогось недорогого помешкання у цьому чудовому місті?
Буфетниця швидко міряє Рубороса поглядом, зауважує його високий зріст, міцну статуру, сірі жорсткі очі, вольовий овал обличчя, гривку білявого волосся, яку він так шляхетно відкидає помахом голови з чола, і відповідає:
