Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (мир книг txt) 📗
Він повідпускав слуг — це сталося після того, як помітив, що й вони стежать за нічними Меланчиними походеньками, — і несподівано лишився сам на сам з чарівницею. В той вечір, коли вони опинилися сам нам сам, вона повелася, як завжди. Вивела корову, за нею потягся зачумлений і очманілий Долинський, і вони проблукали так доти, доки зник з неба місяць. Тоді Меланка впустилась у траву й почала плакати. Корова покірно стояла біля неї, віддалік ховався пан Долинський, і серед цього плачу, серед ночі він раптом зрозумів, що його опановує непевність. Він раптом повернувся й пішов додому, а вона сиділа в траві, заломивши руки, й безмовно дивилася.
Вранці й увесь день вона порала голодне князеве господарство й приносила панові їсти. Він мовчки приймав її послуги, але в розмови не входив. Так тривало цілий тиждень, врешті, не витримала й вона і, коли він порпався в їстві, що ніяк не лізло йому в горло, запитала, чого він тримає її біля себе.
— Хочу побачити справжню відьму, — сказав він, ледь-ледь усміхаючись.
Вона не відповіла, а вночі, коди вийшла гола до своєї корови, він також ступив на ганок. Стояли під місячним світлом, облиті неземним його трепетом, пан Долинський уперше не ховався, а Меланка вперше не вдавала, що не знає про його підглядини. Вони дивилися одне на одного з глибоким, аж болючим сумом, він оглядав, не соромлячись, її тіло, її тугі й великі перса й густу темноту в паху -волосся її струмувало в ніч, чорне, як почуття, що давно тримало в лабетах пана Долинського. Очі її дивилися темно й морочно, і він підійшов до неї впритул.
— Не треба! — сказала вона пошепки, і він звалив її на траву. Рвав із себе одежу, а коли впустився в її розжарену темноту, відчув, що земля закрутилася щосили, що вона стала глибока-глибока, що груди її печуть, як жар, а волосся сплуталося з травою. Меланка застогнала, застогнав і він, і вони покотилися разом із землею й місяцем у неозору безвість, якій немає ні кінця ні краю і в якій горить чорний вогонь, що спалює і ніч, і його обійстя, і небо, і все живе та неживе.
— Ти не відьма! — сказав він після всього. Вона втупилась у землю й ридала. Тоді він схопив її за плечі й повернув до себе.
— Чуєш ти! — закричав він. — Ти не відьма, не відьма!
— Я відьма, — прошепотіла вона крізь сльози. — I ваша милість у тому ще переконається…
Щоразу, тільки починало сутеніти, вона відчувала неспокій. Потай вибиралася з дому (вже поповерталися слуги, і вона покинула водити корову) і, вилізши крізь дірку в паркані, повільно йшла геть. Простувала вузькою стежкою в просі аж до просторої левади, за якою темнів, як гребінь для неба, гай. Пан Долинський ішов слідом, а коли вона помічала переслідника, прибавляла ходи. Нарешті кидалася бігти, але він був немов прив'язаний до неї. Відчувала жах, що немилосердно стьобав її, до того долучалося хвилювання й солодка тривога, і вона бігла, наче засліплена. Але за нею, мов тінь, плелася кощава князева постать, і вона вже бігла понад силу. Колола ноги в будяки й траву, навколо сюрчали, мов божевільні, коники; з-за гаю випливав місяць, великий і червоний, як розпечений кавун, — вона відчувала трепет перед цим чудним світилом і впала б ниць помолитися його холодній порожнечі, коли б за нею не тупотіли чоботи князя Долинського. I вона знову бігла, цього разу через зарості кущів. Ховалася за ті кущі, але чорна князева постать знаходила її скрізь, і вона бігла далі, задихана й перестрашена, волосся її чіплялося за гілки й боляче смикалося, одежа розтріпувалася, босі ноги збивались у кров; чула на карку гаряче дихання. I знову бігла, рвала сплутане гілля, часом падала, але миттю зводилася, бо над нею нависала чорна постать і вже тягла руки, щоб схопити її. I вона бігла, а за нею ступали важкі чоботи, і важке дихання обпікало їй спину. Тоді Меланка відчувала, що вже не в силі бігти, й повертала до темного переслідника перекошене з жаху обличчя. А він ішов до неї, швидко й упевнено, вона ще бігла між дерев, в гіллі плутався місяць, гукав пугач, шелестіли крилами кажани, — сильні руки жбурляли її раптом у траву. Ридала, коли з неї зривано одежу, й боронилася, дряпаючись і випручуючись, доки не втиснено її в землю й доки рештки сили не витікали з неї. I вона відчувала, як пахне земля, як чавить її страшенна вага, як проходить крізь неї пекучий струмінь і захоплює її тіло важкий ритм. Вгорі гойдалися місяць і дерева, сльози мочили їй лице, і вона просила, молила не займати її, хоч уже давно була займана і хоч нікуди уже їй утекти. Потім лежала, розтерзана й переможена, а він сміявся. — Ти не відьма! — чула вона твердий і, їй здавалося, радісний голос і не могла стриматися, щоб не ридати ридма.
Він стояв над нею, великий і темний, а тоді повертався й ішов. Вона зводилася з землі, збирала одежу й покірно, як приборканий кінь, плелася за ним слідцем. I все ставало навпаки: він ішов попереду, а тінню його ставала вона. Він навіть не повертався в її бік, і вона вже бігла за ним, дряпаючи й ранячи тіло, доки опинялися перед діркою в паркані. Тоді він наказував їй одягтися, і вона одягалася тремтячими руками, а потім, уже в його ліжку, коли її знову чавив страшний тягар, відчувала ще сильніший трем і віддавалася йому з таким гарячим палом, що він безсило відкидався на подушки й відразу ж засинав.
Дивилася на його одутле, немолоде обличчя, і їй хотілося вбити його під таку хвилю. Тіло її струшувала ненависть, але покора розтоплювала ту зненависть, і вона довго й важко думала, як би їй утекти. Вже відчувалася, мов стеблина на вітрі, ще один подув, ще удар — і вона зламається навіки.
Але прийшов мент, якого вона не сподівалася. Одного вечора, коли покликав її вічний княженко-місяць, вона не почула за собою кроків. Довго йшла, весь час озираючись, але довкола стигла пустка, і все під місяцем поперетворювалось у руїни. Наче потрощені фортеці, витиналися дерева; мов розриті вали, тяглися кущі, і вона опинилася раптом віч-на-віч з місяцем, із сухим шелестом кажанячих крил і з тужливими та розпачливими гуками пугача, їй здалося, що тут, у цій дивній ночі, коли втратила власну тінь, вона руйнується, як і все навколо, розпадається й перестає існувати. Бо й справді, була сама і ще не могла прийти до тями, ще сподівалася важкого хрускоту за спиною, ще сподівалася, що її схоплять сильні, ведмежі руки й розчавлять, мов квітку, але довкола розляглися руїни, місяць також був поруйнований, навколо вмирала трава, і Меланка краєчком мозку зрозуміла, що на неї дихає холодним ротом осінь і що все навколо неї жовте. Дерева теж майже вмерли, так само, як і ціла земля. I їй стало холодно, пропасниця струснула її тіло — вона впустилася на опале листя. Зимно дихав ліс, зимно горлав пугач, — була беззахисна й нікчемна, сльози роз'їдали їй обличчя, і вона перетворювалась у засипану листям землю, по якій течуть крижані струмки. Місяць збуджував і гнітив її, вона вже ледве-ледве дихала і ставала під цим небом і під цим місяцем наче заблукла мураха, що втратила надію розшукати свій мурашник.
