Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (мир книг txt) 📗
Шуміли високі сосни, наче там, угорі, велася таємна розмова неба з землею. Зілля плутало ноги коням, навколо все більше сутеніло. Ліс дихав вогкою прохолодою, запахом розкладеного бадилля й листя. Між сосон почали замішуватися дуби, аж доки не втрапили вони в густий недобір: чувся тріск ломаччя під копитами, густе дихання коней і людей. Їхали довго, і Твардовський обмислював, як сховати оті кілька своїх талярів. Плівся у хвості розбійницького під'їзду, позаду ще шаландалася шкапа слуги, і цей момент треба було використати. Один по одному повпускав таляри в чоботи, а коли зник останній, полегшено зітхнув і гукнув до Ясинського фальцетом:
— То чи довго ще їхатимемо?
Ясинський повернув до нього засмагле обличчя й показав зуби:
— Більше протрусишся, пане, більше з'їси!
Звіддалік потягло димом і добре знайомим запахом смажені. Слуга вдихав його на повні груди і аж зітхав млосно.
— Гей, хло! — суворо повернувся до нього Твардовський. — Тут не впиватися!
— Чи ж я не знаю? — невдоволено протяг слуга. — А де?
— Де, де! — Твардовський сплюнув. — Мусиш уже тямити!…
Обличчя в слуги стало печальне.
— Вже, пане, приступає до мене, — сказав він тужно. — Вже я, пане, сам не свій! Вже навіть покинути вас годен!
Твардовський зирнув на нього гостро, і слуга понурився.
— Ти мені, хло, диви! -процідив Твардовський крізь зуби…
На галяві горіло вогнище, слуги смажили сарну. Розбійники весело стрибнули з коней, лише Твардовський та його слуга непорушно стовбичили верхи.
— О, наші гості поклону чекають! — зареготав Ясинський. — Злазьте, ваші вельможності!
— Може б, ми перемовилися з паном, — сказав сухо Твардовський, — і ми б собі поїхали!
— Так дуже поспішаєш, пане? — подивився зизом Ясинський.
— Дуже! — сказав пан Твардовський. — Маю за день утрапити до Звягеля.
— Що у Звягелі?
— Ярмарок.
— Ну?
— А на ярмарку буде Гозьський.
— Хо-хо! — проквоктав задоволено Ясинський і вдарив батогом по халяві.
— Звістка добра, пане Твардовський, — він блиснув сліпучими зубами. — I, як відомо панові, я не звик не віддячувати за добрі звістки. Злазь!
Слуга вже зіскочив з коня й пішов до вогнища. Розбійники відрізали від туші кавалки печені. Твардовський зітхнув і покірно сповз з коня, — в животі в нього голосно грали сурми.
Перед воротами князя Долинського вони зупинилися передвечір.
— Ага, — закричав Долинський, — саме вас, пане Твардовський, я й очікую! В цій господі ніхто не може зіграти зі мною в шахи!
Твардовський був звісний мастак до шахів, зрештою, як і князь.
— Радий вітати вельможного пана в моїй господі! — кричав Долинський, і Твардовський добродушно не зважив на насмішку. Кинув повіддя слузі, і то був величний рух.
— Можна вмерти з нудьги, — голосно балакав князь. — Ті ляшки, що ваша милість рекомендував, цілковиті нікчеми. Я їх порозганяв, прошу пана, бо вони тільки й уміють жерти, пити і до чужих жінок око ставити.
— Це новочасний звичай, — ввічливо сказав Твардовський. — В кожного мостивого пана тепер цілі зграї ляшків.
— А чхати я хотів на ці звичаї! — вигукнув Долинський. — Теперечки і справді все міняється. Не встигнеш сісти до столу, як лізе туди ж таки слуга. Це вже псування звичаїв, пане Твардовський! Не встигнеш з господи вийти, а той кіт на підборах до твоєї жінки моститься.
— Але пан Долинський давній удівець! — Твардовський відчував задоволення: князь був у доброму гуморі, коли лаяв нові звичаї.
— Це я до прикладу, пане… А де це вельможного так довго носило? Мав до вас діло…
Твардовський умів приїжджати вчасно: слуги накривали столи. Цього разу в Долинського гостей не було, і Твардовський задоволено це відзначив.
— Німчика я теж спровадив, — сказав князь, усідаючись до столу й дивлячись на Твардовського із властивим собі презирством та насмішкою. Але Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося поважне. — Німчик виявився надто розумний для мене. Тобто говорив такі мудрі речі, що я майже нічого в тому не тямив! — Долинський зареготав. — Що чувати у світі, пане Твардовський?
Слуги заставляли стіл м'ясивом та кашами. Твардовський не поспішав відповідати. Взяв шматок волятини і відкусив добрячий клапоть. За спиною стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м'яса у мису й сунув слузі. Той кинувсь у куток, і звідтіля почулося голосне чавкання.
— Я вже давно нікуди не виїжджав, — сказав князь. — Все ці клопоти, кат би їх погриз, все клопоти! А треба було б розігріти кров! Пам'ятаєте, пане Твардовський, що сталось у дворі Ганицьких? — Долинський зареготав. — Кого це там підстрелили?
— Кількох слуг, ваша милосте, — відповів Твардовський. — А що Меланка?
Питання було недоречне: пан Долинський побагровів. Нахилився через стіл до Твардовського і сказав злісно:
— То не Меланка, а вирвикорінь. Треба було б, щоб разом з нею згоріли і ви, пане Твардовський!
— Ваша милість забажали жінку гарячої крові! — незворушно відказав Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно. — Я вам і вистарав її…
Князь зирнув на Твардовського, і його вуста покраяла всмішка.
— А ви, пане Твардовський, чи не закладаєте з чортом? Кажуть, з вас немалий чарівник?
— З мене ніякий чарівник, бо я добрий християнин, — серйозно сказав Твардовський. — Звісно, коли казати про кебету…
— Але ж, пане, їздите на цій нікчемній шкапі. Маєте порвані ронди, а про панові маєтки оповідають на дорогах вітри. Чи, може, ви так само мудрий, як той німчик, котрий і сам не розумів, що патякав?
Твардовський сидів за столом, як бог. Пив пиво й спокійнісінько покліпував каправими очицями.
— Ваша милість, — прорік він байдуже, — теж абиякий пан. Хай і князь, але чи виїздите, ваша милість, каретою у вісім коней?
Долинський хапнувся за бік, де мала б бути шабля. Його обличчя наливалося кров'ю.
— Хочете, пане, — сказав він із притиском, — щоб ваша вельможність перекинулася догори ногами за дверима?
— Ні! — спокійно відповів Твардовський, кладучи собі в мису шмат лосятини. — Я хочу пограти з вашою милістю в шахи. Крім того, ваша милість цікавиться новинами. Є неабиякі, і заради них я й приїхав, бо шаную вашу милість не за статки, а за добру натуру й щедру душу.
