Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (читать книги регистрация TXT) 📗
Потім на світлофорі загорілося зелене і ми рушили назустріч один одному. Я не став зупиняти його на переході між тими автомобілями — у нас обох уже не було на це часу.
СЕВАСТОПОЛЬ, 1990
Того літа ми вперше вибралися на море всі вчотирьох. Чому саме Севастополь — не знаю досі, все ж не найлюб'язніше місце для відпочинку з дітьми. Якийсь ветеран виступив у місцевій пресі з ініціативою заборонити відпочивальникам ходити публічно в шортах — місто військово-морської слави як-не-як. Щодня, коли ми якимись аж двома тролейбусами у найспекотнішу спеку дотрушувалися з пляжів до свого розпашілого передмістя, принаймні одне з дітей засинало ще в тролейбусі. Від зупинки ми несли їх на руках. Бабеґи в хустках і ситцевих халатах, що вічно висиджували на лавках перед будинками, дивилися на нас із неприхованим осудом, що переходив у ненависть.
Ще пам'ятаю місцевого синяка Борю. Він переважно лежав на землі під горіхом, поруч із дощаною сральнею. Час від часу він, голосно поливаючи все навколо матом, відганяв мух. У дев'яти випадках із десяти я бачив його порядно нарізаним.
І тільки одного разу він вийшов мені назустріч притомний і чимось явно стурбований. Ми сіли під горіхом — не тим, що коло сральні, а ще одним — і закурили. Боря сказав, що дуже за нас переживає. «З чого б то?» — здивувався я. Ну, як вам тепер додому звідси вертатися, пояснив Боря. «А що таке?» — не розумів я. «А таке, — Боря потряс мені перед носом зіжмаканою газетою, — таке, що у вас там на Західній уже знаєш до чого дійшли?». «Не знаю, — зізнався я. — До чого?». Боря витримав паузу і випалив мені в очі: «Там уже знаєш кому пам'ятники ставлять? Остапові Бендеру!».
СТАМБУЛ, 1994
Господи, яке місто! Як хотілося б його прожити з усіх сил, а відтак захлинутися від незмоги охопити й описати! Два континенти, між якими розчепірилися дві колишні імперії та щонайменше 16 мільйонів мешканців — не кожному з міст аж так багато подаровано.
Тим часом у мене зі Стамбулом до нікчемного мало. Я провів у ньому годин шість або п'ять, не більше. Не п'ять років, не п'ять місяців, не п'ять тижнів, не п'ять днів, не п'ять ночей. Тому мій Стамбул увесь поміститься на цій сторінці. Ну, може ще й наступну заповнить. Йому б насправді в доброго і правильного автора й на тисячі сторінок не поміститись, а в мене він весь тут. Зрештою, не весь, бо де його Азія? Однак і з його Європи в мене тільки Султанахмет. Мій Стамбул — це Султанахмет, він же Константинополь, крихітний мис поміж Золотим Рогом, Босфором і Мармарою. Хоч навіть і про сам Султанахмет можна окрему тисячу сторінок писати — і не вичерпаєш.
До речі: Султанахмет у мене знову ж таки не весь. Наприклад, до султанського палацу Топкапи з усіма його садами, альтанами й павільйонами я теж чомусь не встиг. І над могилою дорогої султани Насті Лісовської сльозу не пролив, як деякі. І як мені після цього щоразу проїздити через її Рогатин? Що мені сказати йому?
Чорт забирай усі ці круїзи — ти наче десь мандруєш, опиняєшся в якихось щоразу нових місцях, а потім виявляєш: найцікавіше все одно діялося в каюті, де всі дружно пиячили. До Стамбула ми прийшли з Варни. До Варни з Констанци. До Констанци з Одеси.
Отут і криється найбільше О: в Одесі ми завантажились (а по-морському кажучи, затарились) — і надовго, бо наших запасів мало стати аж до кінця круїзу, себто аж до Афін. Але якраз у Стамбулі ми виявили, що їх уже не стало. Тобто ніч між Варною і Стамбулом проминула якось так, що коли вранці нас, відверто здезорієнтованих, виводили на берег, то мені здавалося, ніби насправді нас виводять на страту, і це ще не був би найгірший варіант.
Насправді нас позаганяли до автобусів, розділивши, ніби ясир, за мовною ознакою. Я вибрав німецьку, бо англійської не розумів, а російської розуміти не збирався. І все ж я не знаю, як витримав би всі атракції того дня — Святу Софію з повидряпуваними на стінах рунами («Тут був Інґвар»? «Fuck Візантію»? «Слава Валгаллі»?), Блакитну мечеть, Великий Базар, короткочасні дощі, поривисті вітри з Босфору і Дарданелл, зграї турецької пацанви з парасолями напоготові, згідної бігти за нами вже від автобуса за якісь лише пару тисяч лір, і найгірше — усіх тих взуттєвих вусатих чистильників, що виникали тут і там зі своїми щітками й ваксами і просто-таки падали нам під ноги, хапаючи за шнурівки й литки. Я не знаю, чи зміг би все це витримати і вистояти в дослівному розумінні на ногах усі атаки чистильницької мафії.
Я не витримав би і не зміг би, якби мені не пощастило з автобусом. Тому що найперше того дня він завіз нас до Цистерни Базиліки. Як добре, що я вибрав саме той автобус!
Цистерна Базиліка — це підземне водосховище, велетенський, обшитий старезною цегляною кладкою і пронизаний ще старішими колонами резервуар для питної води. Її будували перші імператори протягом аж двохсот років. Це була стратегічна будова на всі майбутні часи. Бо якщо всередині міста є вода, то воно вічне. І ви — хоч на брамі щита прибивайте — нічого нам не вдієте.
Цистерна Базиліка сочилася водою, пахла водою і нею ж дихала. Вона вся переливалася і дзвеніла, відлунювала кожною краплею, всіма струменіннями, кожним риб'ячим сплеском у розсіяній вогкуватій півтемряві. Там були цілі оркестри водяних інструментів, арфи, бубни, флейти і тимпани, а ще водяні валторни і мушлі — все, що могло дихати, звучало на дні тієї водотерапевтичної печери для спраглих, тієї оркестрової водолічниці. Спраглим у ній був я.
І я ледь не вмирав під її цегляними склепіннями, серед її позвожуваних з усіляких поганських руїн різного штибу колон, серед медузиних поглядів, серед водяного співу візантійських ангелів. Я хотів низько схилитися, впасти на коліна, лягти на живіт і звісити руку вниз, щоб долонею дотягнутися до темної водяної поверхні. Мені здавалося, ще трохи — і я зможу пити долонею. Ще трохи — і мої пальці стануть каналами, по яких заструменіють цівки води з лісових ключів.
Я так і зробив. У півтемряві непритомніти зручніше — ніхто й не помітить. Цистерна Базиліка зітхнула — і витягла з мене всю отруєну спиртами воду минулих ночей. Коли ми вийшли назовні, я народився ще раз.
СТОКГОЛЬМ, 1998
Пригода, що її я начебто описав у вірші «Guess Who Was My Guest», справді трапилась у Стокгольмі, але це єдиний момент, у якому той вірш відповідає дійсності. Зрештою, Стокгольм у вірші навіть не згадується, натомість у первісній редакції з'являлася «драна Швеція» — там, де мова йде про мій залізничний квиток із Києва до Львова: «Дуже він йому знадобиться в його драній Швеції, // де немає Києва, де немає Львова, // де сама лише чужина!». У пізнішій, опублікованій версії я зняв епітет «драна». Тим самим я начебто ступив на шлях примирення зі Швецією та її не названою у вірші злодійською столицею.
Отже, мій залізничний квиток. Це було в усій пригоді наймістичніше: викрадений у стокгольмському готелі гаманець з усіма грошима, кількома візитками, якимось іще паперовим мотлохом і дуже важливим залізничним квитком, з яким я, повернувшися в Україну, мав доїхати до Львова на вечір Бу-Ба-Бу — і раптом ми його знаходимо! Він лежить на стокгольмському тротуарі, кілька сот метрів нижче від готелю, цілий і дійсний.
У мене час від часу витягають гаманці, я до цього вже звик і вважаю це своєрідним перерозподілом обігових коштів. Але тоді, у Стокгольмі, я був усе ще бідним східноєвропейським письменником і повна сума моїх ціложиттєвих заощаджень не перевищувала якоїсь тисячі доларів, та й тієї хіба що на чорний день. Тобто втрата — разом із украденим гаманцем — цілих шестисот із них аж ніяк не здавалася мені правильним і справедливим перерозподілом. Це був радше один з тих випадків, коли дуже хочеться вголос і з гамлетівським сарказмом запитати: «Чому саме я, Господи?!».
Тож коли я внадцяте переконався, що то не помилка, не сон і не галюцинація, що гаманець у мене справді потягли, а отже я мушу якось про це заявити, почати якось діяти ітеде, а для початку хоча б вийти до біса з готелю, і я врешті вийшов з готелю, мій стан навряд чи можна було вважати ідеально врівноваженим. Поруч зі мною крокував Панч, який виявляв психологічну підтримку тим, що говорив не змовкаючи. Одного разу, казав Панч, його обчистили в київському метро. Щойно він приїхав до Києва, як у нього все повитягали з кишень, усі гроші, просто з кишень, бо він добре знає ці злодійські штучки і гаманцями завбачливо не користується. І все, що вони йому лишили в кишенях, був залізничний квиток на зворотну дорогу з Києва до Франика. Мовляв, давай, лошара, давай, пора додому. Уявляєш, казав Панч, залізничний квиток — і все! Отакий-во, як оцей, що лежить, ну просто один до одного.
