Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
Раптом йому закортіло бодай комусь розповісти про це, і він одразу ж подався у «Кларкс», до Дженні.
— Я скінчив книжку, — сказав він радісно. — Я приїхав до Аврори, щоб написати книжку, і ось вона готова. Готова. Готова!
— Чудово! — відказала Дженні. — Це велика книга, я певна цього. Що тепер робитимеш?
— Поїду на якийсь час Нью-Йорка. Запропоную її видавцям.
Він надіслав примірники рукопису в п’ять великих нью-йоркських видавництв. Не минуло й місяця, як усі п’ять видавництв зв’язалися з ним, вважаючи, що мають справу з шедевром, і взялися набивати ціну. Розпочиналося нове життя. Гаррі найняв адвоката і літературного агента. А за кілька днів до Різдва підписав з одним видавцем неймовірну угоду на сто тисяч доларів. Він був на шляху до слави.
До Гусячої бухти повернувся 23 грудня, за кермом розкішного новісінького «крайслера». Він неодмінно мав зустріти Різдво в Аврорі. У дверях стирчав анонімний лист, певне, вже давненько. Останній. Більше він їх не отримував.
Наступного дня він узявся готувати святкову вечерю: засмажив величезну індичку, потушкував квасолю в олії, насмажив картоплі і спік торт із шоколадом і вершками. На програвачі стояла платівка «Мадам Баттерфляй». Він накрив стіл на двох біля ялинки і не помітив, що крізь укрите памороззю вікно за ним стежить Роберт Квінн; того дня Роберт присягнувся покласти край тим листам.
Повечерявши, Гаррі вибачився перед порожньою тарілкою напроти і, відлучившись на мить до кабінету, повернувся з великою коробкою в руках.
— Це мені? — вигукнула Нола.
— Його непросто було знайти, але все буває, — відказав Гаррі, поставивши коробку на підлогу.
Нола стала навколішки перед подарунком. «Що це? Що це таке?» — допитувалася вона, піднімаючи незакріплені клапани коробки. Звідти вистромився писочок, а потім і маленька руда голівка. «Цуцик! Це ж цуцик! Песик сонячного кольору! О Гаррі, любий Гаррі! Дякую! Дякую!» Вона дістала песика з коробки і взяла на руки. То був лабрадор, йому було заледве місяців зо два з половиною. «Тебе називатимуть Шторм! — пояснила вона цуцикові. — Шторм! Шторм! Я все життя мріяла мати такого пса, як ти!»
Вона поставила цуценя на підлогу. Песик задзявкотів і заходився вивчати свій новий дім, а вона кинулася Гаррі на шию.
— Дякую, Гаррі, я така щаслива. Але мені дуже соромно, я не маю для вас подарунка.
— Мій подарунок — твоє щастя, Ноло.
Міцно обняв її, та йому здалося, наче вона вислизає, і незабаром перестав її відчувати, перестав бачити. Кликав, та вона вже не відгукувалася. Він стояв сам посеред кімнати, обхопивши себе руками. А цуцик грався шнурками його черевиків.
*
Роман «Початки зла» вийшов у липні 1976-го і мав неймовірний успіх. Критики один поперед одного вихваляли книжку; дивовижний Гаррі Квеберт, тридцятипятирічний чоловік, віднині став великим письменником свого покоління.
За два тижні до виходу книжки видавець Гаррі, розуміючи, який шалений захват вона викличе в читачів, особисто приїхав по нього до Аврори.
— Ох, Квеберте, кажуть, ви не хочете їхати в Нью-Йорк?
— Я не можу поїхати, — відказав Гаррі. — Я чекаю одну людину.
— Чекаєте людину? Що ви кажете! Вас хоче бачити вся Америка. Ви станете першорядною зіркою.
— Я не можу поїхати, в мене пес.
— То й що, ми візьмемо його з собою. Будемо доглядати його і пестити. Ось побачите, він матиме няньку, кухаря, його вигулюватимуть і розчісуватимуть. Одне слово, пакуйте валізу і вперед, до слави, друже мій!
І Гаррі подався з Аврори у багатомісячну мандрівку по всій країні. Незабаром тільки й розмов було про нього і його чудову книжку. Дженні, хоч де вона бувала, в кухні у «Кларксі» чи в своїй спальні, стежила за новинами по радіо і телебаченню. Купувала всі газети зі статтями про нього і побожно їх зберігала. Побачивши у крамниці його книжку, щоразу купувала її. У неї вже було більше десяти примірників, і всі вона прочитала. Дженні часто собі думала: а може, він таки повернеться по неї? Коли приходив листоноша, вона ловила себе на тому, що чекає листа. Як дзеленчав телефон, сподівалася, що це Гаррі.
Вона чекала все літо. Коли дорогою траплялося авто, схоже на автомобіль Гаррі, серце її аж заходилося.
Вона чекала й восени. Коли двері «Кларксу» відчинялися, їй здавалося, що то він повернувся по неї. Він був коханням усього її життя. Вона чекала і, щоб відволіктися, перебирала в пам’яті чудові дні, коли він приходив працювати у «Кларкс», за столик номер сімнадцять. Тут, поруч із нею, Гаррі написав шедевр, що вона його читала щовечора. Якби він і далі жив у Аврорі, то міг би приходити сюди щодня: вона лишилась би кельнеркою, просто заради того, щоб бути коло нього. І байдуже, що до кінця життя подаватиме гамбургери, адже вона буде з ним. Вона збереже цей столик за ним. Назавжди. І хоч мати й обурювалася, вона замовила на свої гроші металеву табличку і прикрутила її до столика номер сімнадцять. На табличці було викарбувано:
«За цим столом улітку 1975 року письменник Гаррі Квеберт написав свій славетний роман „Початки зла“».
13 жовтня 1976 року Дженні відсвяткувала свій двадцять шостий день народження. Гаррі був у Філадельфії, вона прочитала про це в газеті. Поїхавши, він жодного разу не озвався. Того ж вечора, у вітальні їхнього дому, в присутності батьків, Тревіс Довн, який уже майже рік щонеділі приходив до них обідати, попросив її руки. І Дженні, втративши будь-яку надію, погодилася.
Липень 1985 року
Минуло десять років, із пам’яті стерлася примара Ноли, час притлумив спогади про її викрадення. На вулицях Аврори життя давно вже відновило свої права: дітлахи на роликах знову галасливо грали в хокей, знову скрізь стрибали через шворку, на асфальті знову з’явилися величезні «класики». А на центральній вулиці, перед цукернею родини Гендорфів, де жменя цукерок коштувала майже долар, знову скупчилися велосипеди.
У середині липня, пізнього ранку Гаррі сидів на терасі Гусячої бухти, насолоджуючись теплом і гожою дниною, і правив сторінки свого нового роману, а коло його ніг дрімав Шторм. Над ним пролетіла зграя чайок. Простежив за ними поглядом, — вони сіли на березі. Гаррі відразу ж підвівся і пішов до кухні по сухий хліб, що зберігався у бляшанці з написом «На згадку про Рокленд, Мен»; потім спустився на берег і почав кидати хліб чайкам. Старий, хворий на артрит Шторм чвалав за ним слідком. Сів на камінь, щоб помилуватися птахами, і пес вмостився поруч. Він довго гладив його. «Бідолашний мій старий Шторме, — казав він собаці, — тяжко тобі ходити, так? Просто ти вже немолодий… Пам’ятаю той день, коли я тебе купив, просто перед Різдвом сімдесят п’ятого року… Ти був малесеньким цуциком, зо два мої кулаки…»
Раптом його покликали:
— Гаррі?
На терасі стояв якийсь чоловік. Гаррі примружився й упізнав Еріка Рендалла, ректора Берроузького університету в Массачусетсі. Вони познайомилися на одній із його лекції десь рік тому, сподобалися одне одному і відтоді регулярно спілкувалися.
— Еріку, це ви? — запитав Гаррі.
— А хто ж!
— Зачекайте, зараз піднімуся.
За кілька секунд Гаррі зі старим лабрадором, який насилу волочився позаду, піднялися до Рендалла на терасу.
— Я намагався додзвонитися до вас, — вибачився ректор за несподіваний візит.
— Я часто не беру слухавки, — всміхнувся Гаррі.
— Це ваш новий роман? — запитав Рендалл, розглядаючи розкидані на столі аркуші.
— Так, восени має вийти. Два роки над ним працюю… Мені треба ще раз переглянути коректуру, але, знаєте, здається, я ніколи не зможу написати нічого кращого за «Початки зла».
Рендалл співчутливо зиркнув на Гаррі.
— По суті, всі письменники пишуть у житті одну-єдину книгу.
