У відкритому морі - Капица Петр Иосифович (бесплатная регистрация книга TXT) 📗
«Чортова сарделька», видно, зрозумів чорноморця, бо підійшов до Кльоцка, штурхнув його ногою і, шкодливо озирнувшись, витяг із кишені коробку сірників. Присівши навпочіпки, він запалив одразу два сірники і підніс до вуст старого.
Чупчуренко вилаявся і від люті спробував звільнити здорову руку з такою силою, що стілець затріщав.
Це сполохало гітлерівця. Він підскочив до нього, але переконавшись, що руки росіянина прив'язані міцно, дав щигля в ніс Чупчуренкові.
— Штіль! Сучий син.
Чупчуренко вдав, що покірно знесе все, але сам був насторожі. Коли гітлерівець відійшов од нього, він раптом різко повернувся і з усієї сили вдарив його в живіт кованим носком чобота.
Гітлерівець присів. Чупчуренко ще раз дотягся до нього і вдарив ногою так сильно, що весельчак заорав носом у палубу.
Гітлерівець схопився стогнучи. Він прошипів якусь лайку і забігав по каюті. На очі йому попався графин з водою. В шаленій люті він схопив його двома руками і опустив на голову Чупчуренка…
Кость не зміг ухилитися від удару. Світло електричної лампи мигнуло червоною блискавкою, і кают-компанія заповнилась туманом.
Чижеєв спершу плив легко, навіть перегнав Восьмьоркіна. Потім він почав задихатися і відставати. Це був наслідок дводобового голодування, плавання в морі і глибокої непритомності.
Відстань між друзями зростала. Незабаром голова Восьмьоркіна зовсім зникла за хвилями.
Чижеєв ліг на спину і підняв догори праву руку, щоб вона обсохла на вітрі. Потім він заклав два пальці в рот і свиснув. Пронизливий свист долинув до берега, сколихнув скелі, і ті відгукнулись багатоголосою луною.
Сеня свиснув ще раз: і не просто, а особливо. Так вони пересвистувалися з Восьмьоркіним на Південному Бузі, коли треба було подати один одному сигнал. Скелі знову відгукнулися, і тепер свист вирізнився так чітко, що Чижеєву здалося, ніби Восьмьоркін уже доплив до берега і в свою чергу відповідає йому: «Жди, зараз виручу»,
Береги зліва і справа були спокійні: вдалині злітали мерехтливі ракети, і блідоголубе жало прожектора розтинало на заході темряву.
Сеня поплив у найтемнішу частину узбережжя, де, здавалося, скелі стояли півколом, створюючи таким чином затоку. Він плив довго. Свідомість паморочилась від одноманітних рухів. В очах миготіло, руки й ноги Чижеєва дерев'яніли.
Він уже плив, мов у гарячці, майже несвідомо перевертаючись то на спину, то на бік, то на груди. І байдужість до своєї долі щораз більше опановувала його, послаблюючи волю до опору. Сені навіть було приємно, що холод з глибини моря проймає його кров, паралізує м'язи, туманить мозок.
Чижеєв стрепенувся, розтер собі груди, боки і поплив, перемагаючи втому. Зір знову вернувся. Він побачив над собою велику навислу скелю. Біля її підніжжя гойдався пінявий пруг.
Тут не можна було вийти на берег. Він поплив уздовж безмежної, здавалось, падаючої на нього стіни, як плавають у важкому сні, не відчуваючи ні ваги свого тіла, ні холоду, ні пружності води.
Сеня вдивлявся у хвилі, і йому здавалося, ніби з фосфористої глибини за ним стежать блимаючі очиська якихось потвор, що причаїлися. Тоскний страх охопив плавця, і він мимоволі перевернувся на спину. У висоті кружляли зорі, вони роїлися і згорали на льоту. Мерехтливий пил всесвіту падав на воду, засліплював очі. Він зажмурився і раптом почув тонкий закличний свист. Так свистіти могла тільки вона, Ніна.
«Приверзлося», вирішив він і у відчаї забовтав руками й ногами по воді.
Потім він побачив невиразний силует шлюпки. Його стиха покликали. «Шукають… Мене шукають», зрозумів Сеня і хотів відповісти, але в нього не було голосу.
Все, що було далі, він сприйняв немов крізь сон: чиїсь дужі руки підхопили його, втягли в шлюпку, хтось розтирав йому груди, хтось укутував і вливав у рот рідину, що теплом розливалася йому по тілу.
Сеня збожеволів би від радості, коли б зрозумів, чиї теплі губи торкнулися його чола, коли б знав, чиї руки розминають, масажують його затверділі м'язи.
Він поринув у щасливе забуття і не бачив, як шлюпка, обігнувши дві скелі, що стирчали з води, пройшла під склепіння звивистої печери, освітленої вглибині голубуватим сяйвом.
Кость Чупчуренко прийшов до пам'яті вже не на катері, а в сирій камері. Голова розвалювалася від болю, горло стискала нудота. Він важко розплющив очі і побачив над собою змучене вусате обличчя боцмана. Старий стояв навколішки і з батьківською дбайливістю змивав з його обличчя кров.
— Пити! — попросив Кость.
— Ну, слава богу, ожив, — зрадів Кльоцко. — Зараз, Костику, я тобі свіжої водички роздобуду.
Боцман вихлюпнув те, що було в черепку, на камінну підлогу, пройшов у куток до іржавої труби, що виходила з землі і піднімалася десь за низьку відсирілу стелю, і витяг крихітний дерев'яний чопик. З труби з шипінням вирвався струмочок води.
— Сам цвяхом пробивав, — сказав Кльоцко. — Нам же ні пити, ні їсти не дають. Цілу ніч мене очкастий мучив. Під ніс нашатирний спирт тикав. Скажи та скажи йому, як це ми в морі на баркасі опинилися. А я прикидаюся, що язиком повернути не можу, очі заплющую і навзнак падаю. Так і не сказав ні слова. Тебе не чіпали: зовсім ти нікудишній був. Сьогодні, видно, знову допитувати почнуть. Як у тебе з терпінням, Костю, витримаєш?
— Не знаю, мене ще ніхто не бив і не катував, тільки з хлопцями бився, але це — дурниця… Савелію Тихоновичу, а що як ми… я в книжці читав, зовсім не боляче… якщо вени переріжемо собі? Кров сама витече, ніби заснемо… І мучити нас фашисти не будуть.
Боцман насупився.
— Не загартувало тебе ще море, — з докором кинув він. — Витримати ми повинні, своїм характером вразити гітлерівців.
Кльоцко випростався. Очі його засяяли якимось внутрішнім світлом, яке зробило натхненним огрубіле від сонця й вітру обличчя боцмана. Кость помітив, що ґудзики на мічманському кітелі сяють по-святковому, штани почищені, черевики виблискують глянцем. Старий навіть в неволі зумів причепуритися і зберіг вигляд акуратного, підтягнутого моряка.
На хворостинках, увіткнутих поміж грати вікна, просихав бинт.
«Це він для мене виправ», зрозумів Кость, і йому стало соромно за свої недавні думки.
— Савелію Тихоновичу, я дурниці говорив… голова в мене страшенно болить. Я витерплю. Краще язик зубами перекушу, але змовчу.
Кость обіперся на здорову руку, намагаючись встати. Мічман підхопив його, допоміг зручніше сісти і обняв.
— Любий ти мій Костику, — зворушено промовив він. — Ми з тобою розкрити рота не побоїмося, скажемо їм, катюгам, усе, що захочемо. Може, подивляться вони на нас і зрозуміють: «Марна річ, мовляв, отаких мучити», і одразу на розстріл поведуть. Ти співати можеш?
— Можу.
— От і гаразд. Піднімемо ми з тобою голови і заспіваємо: «Раскинулось море широко…» Радянські люди нас почують, чайки крильми, мов хусточками, помахають, море вщухне. Потім нову пісню про пас люди складуть, як не боялися смерті два чорноморці… На кораблі довідаються, приспустять прапори і урочистий залп дадуть. А зараз — бадьорись, Костю! Я тебе свіженьким бинтом обмотаю і тільняшку зашию. Хай позаздрять нашій виправці!
Розділ шостий
Восьмьоркіна з Чижеєвим, після розтирання і добрячої порції спирту, огорнув такий міцний сон, що не лише вночі, але й вранці друзів не можна було добудитися.
Моряків повертали, піднімали, трясли, промивали їм роз'їдені сіллю рани, змазували йодом, а вони все не прокидалися.
На голові у Восьмьоркіна Ніна побачила досить глибоку рану. Довелося їй самій вистригти й вибрити місце навколо рани, підготовити його до накладання шва. Інший би миттю прокинувся від болю, а Восьмьоркін лише пробурмотів крізь сон; «Ану, не грайся, стукну», і очей не розплющив.
