Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
— Владеку, допоможи мені! — впізнав я голос свого друга.— Я тут, я держу Нагеля, він збожеволів! Візьми в кишені моєї куртки запальничку і присвіти. Тільки швидше!
Наче в маренні я звівся на ноги, наосліп кинувся на Стасиків голос, зачепився за щось і впав прямо на сплетені тіла, що борюкалися.
Удвох ми повалили Нагеля, зв’язали йому пасами руки й ноги. Він кричав не своїм голосом, звивався, як спрут, бився головою об вугілля, і ми насилу вкоськали його.
При світлі запальнички я побачив подряпане, закривавлене обличчя Стася. І він, і Нагель уже не дихали, а харчали.
— Поки горить запальничка,— прохрипів Стась,— пошукай дроту, бо ремені можуть не витримати.
Я швидко знайшов дріт, ми скрутили ним руки божевільного штейгера і прив’язали їх до стойки. Важко хекаючи, Стасик витирав закривавлене обличчя. Тим часом Нагель судорожно сіпався, несамовито кричав або починав дико реготати. Моторошно було слухати цей регіт божевільного.
Запальничка погасла, і все довкола поринуло в непроглядну пітьму. Нарешті заспокоївся й Нагель. Він перестав кричати й реготати, тільки чомусь почав гикати. Так тривало досить довго. Ми вже втратили будь-яку надію на порятунок і в думці готувалися до смерті. Кілька разів я втрачав свідомість, марив.
У хвилину, коли я знову опритомнів, до мого слуху долинуло якесь постукування. Як видно, його почув і Стасик, бо па кілька секунд він затамував подих і прислухався. Постукування стало виразнішим. Поза всяким сумнівом — нас відкопували.
— Чуєш? — пошепки мовив Стасик, наче боявся сполохати далекі звуки порятунку.
— Чую! Чую! — радісно мовив я і, заридавши, припав головою до грудей свого товариша.
Надія на порятунок знову повернулася до нас. І хоч ми задихалися від нестачі кисню, настрій в обох враз поліпшився. Адже там, за кам’яними брилами, шахтарі ведуть битву за наше життя. Ми сиділи, обнявшись, і плакали. Скільки часу це тривало — не знаю, та ось виразно почулося скреготіння бура, що вгризався в породу. Воно ставало дедалі виразнішим. Стасик вийняв запальничку і заходився клацати нею. Нарешті з’явився кволий вогник. Мій друг обережно, щоб не погасити його, встав, і, насилу переставляючи ноги, пішов до завалу. Там він над чимсь схилився. За мить я почув його радісний голос:
— Владеку, сюди! Ми врятованії
Напружуючи останні сили, я поповз до товариша. Те, що я побачив при невірному вогнику запальнички, примусило радісно тенькнути моє серце. З отвору в породі стирчав кінець тонкої металевої трубки. Припавши до неї, Стасик жадібно вдихав. Виявляється, наші рятівники пробуравили в камінні отвір, вставили в нього довгу металеву трубку і пустили по ній з балона кисень. Ми по черзі припадали до трубки, втягуючи в легені прохолодні живлющі струмені. Потім ми підтягли до завалу вже непритомного Нагеля й поклали його обличчям до отвору трубки. Через деякий час він опритомнів і почав щось бурмотіти.
Кисень надходив безперервно. Ми вже могли вільно дихати, навіть не припадаючи до рятівної трубки.
— Давай знайдемо кайло і подамо їм сигнал,— запропонував Стасик. Повзаючи рачки, ми намацали кайло і, повернувшись до завалу, почали обережно стукати по трубці. У відповідь почули таке саме постукування.
Важко розповісти про ту радість, яка охопила нас. Диркотіння перфораторних молотків і скрегіт бурів здавалися нам найчарівнішою музикою. І ось настала така бажана, така незабутня хвилина невимовного щастя. Відколовся шмат породи, крізь отвір бризнуло електричне світло, пролунали схвильовані голоси:
— Живі?
— Живі!
— Відійдіть, ми розширимо отвір, щоб можна було, пролізти.
Ми відтягли Нагеля в глибину забою.
— Давай його розв’яжемо, бо ще звинуватять у насильстві над німцем,— сказав Стасик.
Звільнившись від пут, Нагель став рачки, потім звівся на ноги і, наче п’яний, раз по раз заточуючись, почав ходити по забою, натикаючись на стойки і вагонетки. Раптом він знову зареготав. Та ми вже не звертали на нього уваги, наші погляди були прикуті до отвору, де диркотіли перфораторні молотки, звідки лилося електричне світло. Невдовзі через просторий отвір проліз санітар у касці. Він підбіг до нас із санітарною сумкою і кисневою маскою в руках і запитав:
— Поранені є? Кому потрібна медична допомога?
— Та он, Нагель... наш штейгер...— відповів Стасик.
Санітар підбіг до Нагеля і, побачивши його за кривавлене обличчя, почав діставати з сумки бинт і вату.
— Хайльхитла! Хайльхитла!—дико заревів Нагель а потім вибухнув реготом і лайкою. Після цього він підбіг до санітара і дужим ударом збив його з ніг. Німці, що пролізли в отвір слідом за санітаром, кинулися до знесамовитілого штейгера, а він крушив своїми кулаками-довбешками усіх підряд. Рятівники, не чекаючи такої зустрічі, розгубилися, та потім звалили божевільного, зв’язали і, поклавши на носилки, понесли.
— Давно з ним таке? — спитав нас санітар, витираючи кров із розбитого носа.
— Недавно,— відповів Стасик.
— Як же ви з ним...
— Тримали в обіймах,— усміхнувся Стасик.
Санітар з повагою глянув на могутню статуру поляка.
Нас напоїли чаєм і спитали, чи зможемо дійти самі.
— Дійдемо.
Ми пролізли через щойно зроблений у породі отвір, догнали санітарів, які несли носилки з Нагелем, і, підтримуючи один одного, побрели до ствола. За нами йшла команда рятівників. Я не знаю, скільки годин вони працювали, але втома валила їх із ніг. Це були прості німецькі шахтарі, і їхнє співчутливе, людяне ставлення до нас глибоко зворушило мене і Стася. Вони ж повідомили, що ми просиділи в заваленому забої сорок шість годин.
Піднявшись на-гора, я побачив таку картину: у шахтному дворі стояли дві машини швидкої допомоги, біля них метушилися лікарі в білих халатах. Поруч стовбичили два веркшютці, озброєні карабінами і гумовими палицями. Вони ждали мене. Їм було байдуже, яким я виїду з шахти: живим чи мертвим.
Найбільше вразили мене палиці в руках шуцманів. Дві доби моє життя висіло на волосині, але я виборсався із лап костомахи і залишився живий. Та ба, не встигли мене визволити з кам’яної домовини, як апостоли смерті вже прийшли по мою душу. «Чудило,— подумав я про себе,— коли ти вже перестанеш дивуватися? Адже це гітлерівська Німеччина, тут на кожному кроці стикаєшся з дикістю, варварством, і дивуватися нема чого».
Коли носилки з Нагелем піднесли до однієї з машин, до них кинулася заплакана молода жінка незвичайної вроди. З нею була біленька синьоока дівчинка років п’яти. Жінка стала на коліна перед носилками, припала до зв’язаного Нагеля і заридала. Дівчинка перелякано дивилася на цю сцену. В чорному від вугільного пилу шахтареві вона спершу не впізнала батька, бо ніколи не бачила його таким. Враз вона захлипала, і в наступну мить, здалося мені, з її оченят покотилися сині сльози.
І як же я здивувався, коли, придивившись, впізнав у цій жінці і дівчинці тих щасливих матір і доньку, які прогулювалися у сквері, коли нас вели з тюрми вулицями Бойтена.
Носилки із зв’язаним Нагелем поставили в санітарну машину й повезли. Мене і Стасика шуцмани повели в душову.
Після того, як ми помилися в,душовій, нас повели на медпункт. Лікар нашвидку оглянув обох, дав випити якихось порошків і сказав:
— Усе гаразд. Переломів і серйозних тілесних пошкоджень немає. Доба відпочинку і в неділю на роботу.
На цьому процедура «медичної допомоги» була закінчена. Ми вийшли у двір.
Був теплий погожий день. Сліпуче світило сонце. Яскраво зеленіла трава і ряди акуратно підстриженого декоративного чагарника. Повітря, напоєне ласкавим сонячним теплом і пахощами зелені, п’янило. Весело цвірінькали горобці в кронах дерев. Після всього пережитого в заваленому забої на глибині шестисот метрів під землею таким гарним і незвичайним здався мені цей лагідний світ, світ сонця, тепла і зелені...
Біля роздягальні ми зустріли велику групу англійських військовополонених, яких щойно привезли сюди на роботу в другу зміну. Побачивши нас, англійці жваво заговорили, привітно закивали головами. Хтось їм сказав, що ми і є ті шахтарі, яких майже дві доби відкопували і вже вважали загиблими. Нас умить оточили англійці, вони приязно усміхалися, жестикулювали, щось говорили, а потім надавали мені і Стасикові сигарет, шоколаду в плитках, пакетів із галетами і бутербродами.
