День шостий - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
Ці два дні для Козака були найтяжчі за всі страшні дні війни. А він же досі вважав, що вже все пройшов, зазнав усього, і не міг уявити страждань душі, перед якими всі страждання і поневіряння тіла — нікчемність і смішність.
Видовище його душі було непривабливе для Козака. Відчував покИнутість, сирітство, безнадію, ось ти нікому на світі не потрібний, але лунає залізний голос Султанова, що закликає до дій простих і водночас значущих, і тобі стає соромно за свою малодушність, ти мовби випручуєшся з лабет тяжких кошмарів і виразно бачиш усе, що тебе оточує, і з радістю переконуєшся, що ти не сам, що біля тебе найвірніші, святі своєю чистотою люди, і безнадійна порожнеча в душі наповнюється, кожна річ, кожна травинка стає твоїм спільником, у небі білі хмари, річка за плечима дихає силою, стара козацька хата над кручею обкурює тебе смачним димом, і недозріла хлоп’яча самотність відлітає від тебе легко й нечутно.
Тої ночі довго не спалося. Втома з них уже злетіла, сили в молодих тілах було стільки, що не знали, куди її дівати, до того ж всім кортіло довідатися про таємничий похід сержанта з Козаком, але Султанова розпитувати не насмілювалися, та він і спав окремо від них, у погрібнику, зате Веніамін мав стати жертвою для допитів, знущань і розтерзання.
Наскакували на нього по черзі Палярус і Гра- новський, навіть Боря Тетюєв виявляв мляву цікавість, хоч, щоправда, і клав заспокійливо перед тим руку на плече Веніаміну.
Козак не піддавався ні на які розпитування.
— Відвідали господинь цього обійстя. Сержант Султанов від нас усіх перепросив за вторгнення, пообіцяв, що ми не спричинимося ні до якого ущербку… Ну, оце й усе…
— За низеньким перелазом лежали ми удвох разом! — замугикав Палярус. — Грановський, як тобі така музичка?
Грановський лишався послідовним лицарем музики навіть перед легковажним Палярусом.
— В музиці — найбільша людська радість! — зітхнув він.
— А в дівчатах? — поцікавився Палярус. — Наш Малий у цім ділі темний, а я трохи розбираюся. Ну, в тебе, Грановський, памороки забиті музикою, це я розумію. Сміх у залі. В артилерії ти опинився як? Побачив розстріл дезертира і зрадника і — ах, ах! — втратив свідомість, бо твоя музикальна душа…
— Неправда! — вигукнув Грановський. — Я мужньо переніс це все, але моя мама…
— Так, так, так, твоя мама…
— Палярус, — загрозливо промовив Грановський, — я вже казав тобі, що таких, як ти, кидав через себе обома руками. До твого відома, я можу носити столи в зубах. Ти це розумієш? Не тільки іризти мундштук кларнета, а й столи…
— Братці, — примирливо обізвався до них Боря Тетюєв, — ну чого ви, братці?
— А нам, між іншим, дещо інтересно, — переметнувся з Грановського на нього Палярус. — І не те інтересно, що в тебе був бог Аполлон. Чхати ми хотіли з високої дзвіниці на всіх Аполлонів! І не те, між іншим, звідки тут з'явився великий кларнетист Грановський…
— Я з'явився з Києва, — подав голос Грановський. — Може, це комусь не подобається? І може, той хтось повідомить, звідки з'явився він? у Києві коло святинь стоять танки. І коло тих святинь падають бомби. Може, вам цього не досить? Я народився у тому великому місті, і я хочу його захистити… Звичайно, звідки вам знати, що таке Київ?
— Пожвавлення у залі! — обізвався Палярус. — Хто може щось мати проти Києва, хоч я особисто й не був у ньому? Був, не був. А хто з вас був у Москві? А хто знає, як ми проходили штольні для метро? Охотний Ряд — я там днював і ночував! Ну, а тепер ось тут… Красавиця моя талантами полна… А Козак наш був і мовчить. Мовчиш, Козак?
Вони так і заснули піц ці незлобливі перемовляння, спали тяжко, без снів, через кожні дві години когось із них будили, щоб ставав на варту, над одним світив місяць і сяяли далекі загадкові зорі, над іншим місяця вже не було і зорі примерхали, ночі були короткі й тривожні, а дні безмежні в їхній великій красі, неосяжливості й незбагненній загрозливості.
Третій день починався набридливою буденністю, нудьгою обов'язків. Кому хочеться підйомів, фіззарядок, повзання, стройової, сержантського крику? І все призначення твоє на землі зведено до механічного повторювання якихось рухів, а все життя, всі потреби вміщаються у речовому мішку. Та водночас вони, хоч і не усвідомлюючи до кінця, відчували, що долі їхні зливаються з цими просторами, з степом, рікою, небом, деревами, травами і це піднімає їхній дух і робить його незламним.
Навіть Ардаб'єв, цей чоловік з доброю, неповороткою душею, геть чужий насильству і нищенню, коли від нього вимагали твердості й мужності, згоджувався беззаперечно, але одразу й питав:
— А що ж — мужність, щоб когось убити?
— Ні, погладити по голівці й розчесати кучері, як у Планкіна!
— А нащо його вбивати? — дивувався Ардаб'єв. — Притиснути, щоб не пискнув. — Хіба не досить?
— Притиснути? — Палярус не міг стриматися від сміху. — А як ти собі це уявляєш, дитя прикаспійської природи? Фріц сидітиме і ждатиме, поки ти його нагнітиш? Сміх у залі!
Зате Ардаб'єв був неперевершеним гравцем у шашки. Носив у своєму протигазі картонну дошку і шашки, щойно видавалася вільна хвилина, всідався з ким-небудь з батарейців на травичці і знай заганяв усіх у «нужники». Навіть сержанта Султанова з його точним і безпомильним розумом. Єдиний, хто міг ще якось змагатися з ним, був Боря Тетюєв, але й той зрештою вклякав і піднімав безрадно руки перед цим втіленням упертого спокою і незбагненних хитрощів.
Саме з цим своїм спокоєм і причалапкав Ардаб'єв по обіді третього дня на вогневу.
Займалися гранатометанням, зовні мовби спочинок і іра молодечих м'язів, але Султанов домагався високих показників, йому не досить було сорока й п'ятдесяти метрів, хотів ще більшого, а на таке не- здатен був ніхто, крім Грановського, який, здавалося, міг закинути гранату будь-куди, перевершував у цьому самого сержанта і не заносився, не індичився, скромно пересмикував широкими плечима, казав:
— Ну й що тут такого? Подумаєш, граната!..
Ардаб'єв постояв, подивився, метати гранату не
пробував, заощаджуючи сили на майбуття, тоді звернувся до Султанова:
— Товаришу сержант, дозвольте доповісти?
— Доповідайте!
— Там, по Дніпру, значить, пливе…
— Що пливе?
— Ну, наш буксир, а за ним дві баржі… І повні людей…
— Наші люди?
— Наші.
— Чому мовчите?
— Так я ж кажу.
— Батар-рея! — скомандував Султанов, навмисне забуваючи, що в нього й не батарея, а взвод, і не взвод, а тільки одна гарматка, але хіба це все важило тепер. — Батар-рея! За мною! Вперед! Марш!.. Тетюєв, залишаєтесь на вогневій!
Знов дихнула на Веніаміна його рідна велика ріка. М'які хвилі з тихим шерехом напливають на білий пісок, довгастий острів за фарватером, верби, мов добрі матері, схиляються над травами і водами, а далі — широкі розливи аж до лівого берега, який сяє перемитими пісками, облямованими червоними шелюгами.
Вчора, коли вони вперше вибігли до Дніпра, Козака вразила пустельність, якась мовби покинутість ріки. Могугня ріка ніби зачаїлася, забула про людей, які вічно жили на її безкінечних берегах, несла свої води до моря осамотнено і тужливо. А він же звик, що Дніпро, навіть скутий зимовою кригою, тяжко борсався під тисячокілометровим панцирем, проривався то там, то там, ламав лід, дихав у ополонках, відганяв найлютіші морози на глибоких вирах! Влітку ж, коли засинала земля, спали трави, дерева, птахи і люди, ріка не спала ніколи, таємнича темна течія, могутньо струменіла, пливла, рухалася, жила, і ти жив разом з нею і відчував себе мало не безсмертним. В найтихішу літню погоду над рікою завжди вілло свіжістю, вітри жили в її руслі споконвіку, нікуди не відлітаючи, взимку вони були гострі, як ножі, повесні й восени м'які від туманів, улітку приносили людям радісний спочинок, і вже від народження, ще неусвідомлено, але твердо ти знав, що народженому над Дніпром судилися вітер, вода і надія.
Ріка пливла не сама. Вона вічно несла щось у своїх водах, обіймаючи, обтікаючи, ласкаво обгортаючи або безжально затягуючи у глибокі вири. Ріка не зносила самотності. В її водах повно було риби. Козак ще пам'ятав, як рибалки ловили в Дніпрі величезних дивних осетрів, вишукану стерлядь, двометрових сомів. На берегах галасувало мільйонне птаство. В плавнях і в дібровах розкошували дикі звірі. Але це було життя майже невидиме, приховане, і в дитячих очах воно відступало перед тим дивовижно привабливим життям, але панувало на ріці від скресання криги і до перших великих морозів, коли Дніпро «зашеретується».
