Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович (серия книг .txt) 📗
— Але ви ж знаєте, що цей офіцер з штабу і з відділу, який нас дуже цікавить. І саме тому, що він попав до нас недобровільно, потрібен час, щоб він отямився і почав давати показання.
— Дурниця! — генерал смикнув плечем і шпурнув олівець на стіл. — У свій час я питав вас: чому ви спинилися саме на цьому офіцерові? Ви сказали: по-перше, тому що він молодий; по-друге, порушуючи інструкцію, завів знайомство з німкенею. Ви говорили це? Чудово! Отже, я ще не хворий на склероз, і пам’ять у мене хороша. А виходить, що ви схопили росіянина, для якого вмерти за червоні ідеали — задоволення! В такому разі я поздоровляю вас, майоре, ви зробите для росіян ще одного героя…
— Постараюся не зробити цього, — похмуро промимрив Хауссон.
— Можливо, ви, майоре, не зовсім чітко усвідомлюєте тутешню обстановку? Ми робимо в Західній Німеччині те, що потрібно Америці. А росіяни дедалі більше розв’язують руки німцям і вимагають об’єднання країни. Цю вимогу підтримує весь народ. А якщо німці почнуть займатися об’єднанням, вони зірвуть і наші плани. Це ж ясно, як день! Нам треба спішно підірвати російські позиції в Німеччині. Лейтенант тільки в тому разі виправдає затрачені на нього зусилля, коли він, штабний радянський офіцер, спокійно і чітко скаже німцям те, що потрібно нам. А інакше… — Генерал смикнув плечем, помовчав і додав: — А взагалі довго чекати я не маю наміру…
На цьому розмова з генералом скінчилася. Ні-ні, не міг Хауссон поспішати з відправкою Кованькова в останню «гарячу обробку». Росіянин повинен заговорити тут. Повинен!
22
Наступна нарада оперативної групи у полковника Сьоміна була дуже бурхливою. Зіткнулися два варіанти операції: один, активніший, що мав уже реальні наслідки, другий, на перший погляд, пасивний. Подав його Ричагов.
І Суботін, і особливо Посельська вважали тепер, що вони напевне натрапили на слід. Вони вимагали, щоб і Ричагов менше стежив за Хауссоном і більше допомагав їм. Адже дуже багато розкрилося після зізнання Ренати Целлер.
— Так чи інакше, ми повернемося до Хауссона! — гаряче і схвильовано сказала Посельська, звертаючись до Ричагова і скоса позираючи на полковника Сьоміна. — Але повернемося, знаючи все, що зв’язано безпосередньо з викраденням лейтенанта. А це ж набагато полегшить і нашу атаку на Хауссона… Товаришу полковник, хіба це не так?
Сьомін підняв повіки, але нічого не відповів, поволі записав щось у своєму величезному блокноті.
Ричагов не обізвався на слова Посельської. Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, і дивився на люстру.
— Послухаємо Ричагова, — тихо промовив полковник.
Ричагов підвівся, пригладив долонею своє біляве волосся і сказав:
— Усі знають хід моєї роботи. Відомо те, що зробили Посельська і Суботін. На мою думку, зараз ще небезпечно квапитися з радикальними висновками. Треба ще й ще раз проаналізувати хід операції… — Ричагов говорив спокійно, переконливо, переводячи погляд з одного учасника наради на іншого. Ось його погляд зупинився на Посельській. — Думаю, як і досі, всю свою роботу ми повинні оцінювати тільки з однієї точки зору — чи наближаємося ми до мети? А наша мета — лейтенант Кованьков. Він перебуває в Західній Німеччині. В цьому розумінні навряд чи Посельська, навіть вивчивши в Лісовського батерфляй, допливе до лейтенанта Кованькова…
— Демагогія, — тихо, але виразно промовила Наташа.
Тільки тепер полковник Сьомін підняв важкі повіки і докірливо глянув на Посельську.
— Говоріть далі, Ричагов.
Ричагов визнавав, що Суботін і Посельська знайшли дуже цікавих людей. Немає сумніву, що ці люди об’єднані в нелегальну ворожу організацію, і викриття її — велика і важлива справа. Але, визнавши все це, Ричагов знову спитав:
— Скажіть мені: викривши цю організацію, ми хоч на один крок наблизимося до лейтенанта Кованькова?.. Ні. Ми тільки точніше встановимо обставини викрадення і зможемо покарати його учасників. Але ж Кованькову від цього легше не буде! Невже ви не можете зрозуміти такої простої істини?
Посельська і Суботін мовчали. Полковник Сьомін спитав, що ж пропонує Ричагов.
— Ми повинні проникнути в господарство майора Хауссона, — твердо сказав Ричагов. — Мій план щодо цього такий…
Все, що потім розповів Ричагов, було дуже цікавим, і навіть Посельська і Суботін, забувши про свої образи, слухали, не приховуючи хвилювання.
Полковник Сьомін усією своєю огрядною фігурою наліг на стіл, не зводячи погляду з Ричагова, його очі враз пожвавішали, а обличчя ніби помолодшало.
Ричагов усе це бачив і чудово розумів, що його план подобається і полковникові, і всім співробітникам групи.
Справді, це був цікавий, сміливий, багато в чому рискований план. У ньому було стільки великих і малих складностей, стільки небезпечних підводних каменів. Не дивно, що після виступу Ричагова запанувала тиша.
Посипалися запитання. Здавалося, що їм не буде кінця-краю. Ричагов відповідав швидко, впевнено. Свій план він підготував старанно. Особливо багато питань задавав полковник. Нарешті, Ричагов не витримав і, втупившись у стіл, стомлено сказав:
— Якщо ви, товаришу полковник, проти мого плану, то так і скалить.
Сталося несподіване. Сьомін важко підвівся з крісла, глянув на годинника і сердито промовив:
— Нарада закінчена. Завтра о дев’ятій нуль-нуль усім бути тут. До побачення.
Здивовано перезирнувшись, Ричагов, Посольська і Суботін вийшли в прийомну. Вони ще не встигли й словом обмінятись, як двері відчинились, і на порозі з’явився полковник.
— Я до генерала, — на ходу кинув він секретареві…
Генерал Соколов був значно молодший за полковника Сьоміна. Він це завжди розумів, як розумів і те, що за плечима полковника Сьоміна багаторічний досвід розвідника, добре знання Німеччини. Проте генерал знав, що полковник хворий, що йому потрібен відпочинок і серйозне лікування.
Побачивши Сьоміна, генерал підвівся йому назустріч.
— Як почуваєте себе?
— Чудово, — заклопотано відповів Сьомін і квапливо сказав: — Хочу доповісти вам про дуже цікавий план, який запропонувала група Ричагова.
Генерал миттю зрозумів суть плану і схвалив його. Слухаючи полковника, Соколов вдивлявся в його обличчя і думав: «Як же він любить свою нелегку справу, якщо, говорячи про неї, враз ніби скидає з себе роки і стає таким, яким він, напевне, був років десять тому, тоді, коли зумів пробратися в лігво Гітлера і працювати там майже до самої війни…»
Полковник Сьомін закінчив розповідь і насторожено глянув на генерала. В очах його застигло питання: «Ну, що скажете, генерале? Є ще порох у порохівницях?»
— План схвалюю! — весело промовив генерал. — Хороших хлопців ви, полковнику, виростили! Цікаво, що в плані ваше?
— Тільки уточнення окремих місць.
— Молодчина Ричагов! — Генерал замислився, потім швидко спитав: — А які новини з Франкфурте?
— Завтра наші німецькі колеги збираються викрити мниму хвору. Сама Рената Целлер, як і раніше, там.
— А як поводяться спортсмени?
— Поки що без змін. Зігмунд Лісовський все настійливіше вимагає в Посельської влаштувати йому побачення з її батьком.
— Обміркуйте це. Можливо, влаштувати йому це побачення? А може, пора вже Посельській піти звідти?.. Як наші німецькі товариші?
— Дуже старанні… І працюють акуратно.
— Допомагайте їм якнайбільше, Володимире Івановичу! Може, через рік — два ми з вами поїдемо звідси додому… — Генерал усміхнувся. — Є у нас іще й дома діла! Так, здається, в пісні співається?.. Тоді вже німецьким товаришам ні з ким буде порадитись.
— Розумію, розумію… — задушевно промовив Сьомін. — Вони це теж розуміють.
— От і добре… Ну що ж, Володимире Івановичу, план групи Ричагова мені подобається. Сміливо і рисковано. Добре й те, що цей важкий і небезпечний план Ричагов придумав не для когось, а для себе.
— Вся опергрупа запалилася цією ідеєю, — усміхнувся Сьомін.
— Ось вона, наша рушійна сила: в ім’я порятунку товариша себе не пошкодувати! Ну, а якщо ми і Кованькова вирвемо, і здійснимо другу частину плану, тоді цією операцією можна буде пишатися…
