День шостий - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
«Ветер пошел по церкви от слов…».
Чи можна порятуватися в словах? Всі в них вірять і водночас нехтують ними то через незнання, то зі зневаги, то з глухоти й глупоти.
«И вдруг настала тишина в церкви; послышалось вдали волчье завыванье, и скоро раздались тяжелые шаги, звучавшие по церкви; взглянув искоса, увидел он, что ведут какого-то приземистого, дюжего, косолапого человека. Весь он был в черной земле. Как жилистые, крепкие корни, видавались его засыпанные землею ноги и руки…».
— Читай голосніше! — попросила Надя.
Козак напружив голос:
«Тяжело ступал он, поминутно оступаясь. Длинные веки опущены были до самой земли. С ужасом заметил Хома, что лицо было на нем железное».
— Железное, — повторила Надя, і Козак зненацька почув схлипування.
— Чого ти, Надю? — чуло нахилився він над нею, хоч і в самого в горлі стояв плач.
У причілкове вікно, біля якого стояв Козак, затарабанило і голосом Грановського тривожно гукнуло:
— Товаришу сержант! Ви тут?
Султанов, як пружина, вискочив на середину хати, поправив гімнастерку — раз-раз! — пустив великими пальцями попід ременем, зганяючи бганки за спину, поправив пілотку, автомат, бінокль, стукнув підборами:
— На жаль, вимушені… Дякуємо за все… Але служба… Козак, за мною! Не прощаємось… Завтра чи післязавтра неодмінно…
Він уклонився обом сестрам, Санька вискочила з-за столу слідом за ним, хотіла проводжати, але Султанов відтрутив її владним помахом руки.
Надворі їх ждав Грановський.
— Товаришу сержант…
— Так. Слухаю вас.
— Піхота відходить.
— Не зрозумів.
— Рота знялася з позицій. Капітан прислав за вами… Кулеметників од нас зняли. Виходить, ми залишаємось без нікого?
— Спокійно, Грановський, — на ходу кинув йому Султанов. — Без балачок і без паніки!
На вогневій ніхто не спав. Всі кинулися до Султанова, але він спокійно відтрутив їх і пішов униз, до дороги, звідки долинали людські голоси, шерех ніг, дзвякання зброї й амуніції.
Повернувся Султанов за годину. Побачив, що ніхто досі не лягав, гримнув:
— Усім спати! Завтра рано підйом!
— Товаришу сержант, — з темряви промовив Боря Тетюєв, — ми ж нічого не знаємо! Що тут діється?
— Рота змінила дислокацію, — спокійно повідомив Султанов. — Ми лишаємося на рубежі.
— Настороженість у залі, — віднотував Палярус. — З сухарями в безсмертя…
— А кухня? — простогнав Ардаб'єв.
— Переходимо на сухий пайок. Ще запитання будуть? Відбій!
І вже немає нічого, і мовби то й не він щойно лоскотав устами ніжне дівоче вухо, легенько, самими кінчиками пальців доторкувався до вигинистої спини, притискувався м'язистою ногою до м'якого, гарячого стегна. Тільки короткі слова наказу і ніякої чулості, жодних ознак розслабленості, суворість, осхлість серця. Невже людина може так змінюватися? Козак не міг стямитися від усього, що мав пережити за такий короткий час, так і заснув, дивуючись, з тяжким передчуттям нещастя, що не може бути окреслене словами.
Ранок нічим не порушив звичної усталеності їхнього життя. Підйом, фіззарядка, туалет, сніданок (Палярус, розіклавши вогнище, закип'ятив води для чаю, і вони й не відчули відсутності піхотинської польової кухні), але вже після сніданку все змінилося, не було бойових навчань, стройової підготовки, сержантової занудливості й прискіпливості, але й радості в них теж не було, не настало для них розслаблення, заволоділа розтривоженість і напруження майже нелюдське.
— Всім на бойові місця! — скомандував Султанов. — Посилити спостереження за місцевістю! їздові, коней у прикриття!
Суворі команди Султанова не приносили заспокоєння, а тільки викликали ще більшу розтривоженість і непевність. Поки десь поряд стояли піхотинці, а тут прикривали їхню вогневу кулеметники, кожен почувався надійніше, хоч і не бачив тих піхотинців, не знав, скільки їх і де вони. Тепер лишилися самотні перед усім світом.
— Товаришу сержант, — не витерпів Палярус. Де ж це наша піхота?
— Змінила дислокацію.
— Тобто, дала дьору?
— Одставити базікання! Рота зайняла нові позиції.
— Де ж саме?
— В даній місцевості. Може, навіть на острові
посеред Дніпра.
— Здивування в залі. Чому ж їх там не видно? ^
— Вміють маскуватися не так, як ви, рядовий Палярус! І взагалі — розбалакування!
Боря Тетюєв давав настанови Козакові:
— Стеж за моєю рукою. Показую кулак — бронебійний. Махаю долонею — осколочний. Розчепірю пальці — картеч.
— Команди ж будуть. Султанов…
— Заваритися може таке, що ніяких команд не почуєш! Ми ж ні на яку артилерію не схожі. Тільки пряма наводка! Ну, та побачиш сам.
— Думаєш, побачу?
— Можеш не сумніватися. Піхота, думаєш, куди пішла? Вона йде завжди тільки назустріч противнику.
— Коли назустріч, то, може, затримають, відіб'ють?
— Степ надто у вас великий, — зітхнув Тетюєв.
— Та великий…
— Ото і воно.
Очікування росло, мучило невідомістю, неприємне, тяжке, принизливе. Не полишало відчуття, ніби звідусюди зирять ворожі очі, помічають кожен твій рух, вистежують, коли й звідки завдати удару. Султанов не відривався від бінокля, здригався від кожного звуку, був нашорошений, весь мовби аж бринів, як натягнутий лук, і цей настрій його передавався всім, затих навіть Палярус, Грановський уже вкотре перекладав снаряди, ще й ще перевіряв зривачі на осколочних, здмухуючи з чутливих голівок навіть порошинки, які на них могли потрапити.
І тут причалапкав од Дніпра вайлуватий Ардаб'єв і поруйнував усю їхню напруженість.
— Товаришу сержант, їздові питають, коли буде обід? — спитав він.
— Пригніться! — засичав на нього Султанов. — Ви демаскуєте нашу позицію! Хто вам дозволив кидати коней?
— Сміх у залі! — вхопився за живіт Палярус. — Наш Ардаб'єв пригинається! Походкой нежною, как у слона! Товаришу сержант, Ардаб'єв може пригнутися хіба що тоді, коли на нього летітиме снаряд!
— Та він такий лінивий, що не зможе навіть злякатися, — сказав Боря Тетюєв. — Ардаб'єв, правда ж, ти нічого не боїшся?
— А чого ж нам би боятися? От кухню піхота завезла з собою — іуг злякаєшся.
— У вас сухий пайок на тиждень, — суворо промовив Султанов. — Повертайтесь на своє бойове місце. Ви відповідаєте мені за їздових і за коней.
— Єсть повертатися, товаришу сержант! А тільки я свій сухий пайок… Вже від нього тільки концентрат суп-пюре гороховий зостався… Хіба розвести вогонь та зварити?
— Коли ви з'їли свій НЗ, я віддам вас під трибунал! — крикнув йому Султанов. — Нам треба триматися тут тиждень! Ясно вам? Тиждень!
— Та мені що? — задкуючи з вогневої, пробурмотів Ардаб'єв. — Треба тиждень, то й тиждень, А тільки ж як без кухні?..
Якийсь невидимий рух з'явився в повітрі, непомітний, а тільки ледь відчутний, вгадуваний їхніми напруженими до краю нервами, тоді виникло далеке настирливе гудіння, ближче, голосніше — і ось уже високо в небі з'явилася «рама», може, навіть та сама, що по-бандитському напала на караван, розстрілювала жінок і дітей, добивала поранених і втопаючих.
— Всім в укриття! — скомандував Султанов. — Не рухатись! Маскування!
«Рама» довго й спокійно літала над селом, покружляла над самотнім обійстям біля берега річки, зникала вдалині й знову поверталася, визирюючи, нишпорячи і мовби навіть принюхуючись.
— Зараз би сюди пару наших «яструбків»! — зітхнув Боря Тетюєв.
— Ти хотів би мати безплатний цирк? — посміявся з цього Палярус. — Бурхливі аплодисменти. Всі встають і виходять. На жаль, ми зостаємося.
«Рама» нарешті полетіла в степ, і Султанов скомандував зайняти свої місця і ще більше посилити увагу.
— Товаришу сержант, — мало не з слізьми в голосі промовив Грановський, — в мені вже всі нерви… вони просто гудуть… Цього незмога витерпіти…
— Спокійно, Грановський, без паніки, — Султанов підійшов до нього, поклав руку на плече, — ви сильний чоловік, Грановський, з вас багато хто бере приклад.
«Багато» було сказано таким самим тоном, як «батарея» замість «гармата», але Грановський не звернув на це уваги.
