У відкритому морі - Капица Петр Иосифович (бесплатная регистрация книга TXT) 📗
Після п'ятдесятигодинних дій без сну та незвичного лазіння по гірських кручах Чижеєв з Восьмьоркіним майже цілу добу відсипалися в лісовій землянці. Партизанам сподобалися відчайдушні здоровані-чорноморці. Бажаючи хоч чим-небудь віддячити їм, лісові мешканці придумали замінити ватянки моряків флотською формою. Для Сені вони без труднощів підібрали чорні штани й бушлат, а для Восьмьоркіна все довелося шити наново.
Кравчихи-партизанки сяк-так зняли мірку із сонного моряка, покроїли йому з чорного трофейного сукна щось на зразок бушлата, величезні штани і в вісім рук почали шити.
Коли друзі прокинулися, то перед їх постелями вже лежали старанно випрасувані штани а під зрубом стелі висіли на палицях замість вішалок бушлати. Начищені товченою цеглою мідні ґудзики так сяяли, що від них, здавалось, можна було прикурити.
— Невже для нас? — здивувався Восьмьоркін, побачивши свого розміру бушлат.
— В нагороду за прекрасне регулювання, — відповів задоволений справленим ефектом Пунчонок.
Повеселілі друзі одяглися і одразу немов стали ставніші і красивіші.
— Оце коли б ще безкозирку та фланельку з гюйсом — прямо на парад тебе, Стьопо! — сказав Чижеєв.
— А бодай тебе… про безкозирку я й забув! — з прикрістю ляснув себе по лобі командир загону, що прийшов полюбуватися на моряків. — Є в нас безкозирки! Разом з документами вбитих зберігаються. Від ваших же севастопольських моряків зосталися. Хоробрі хлопці були, на весь зріст на фашистів ішли.
Він сам сходив у штаб і скоро повернувся з трьома безкозирками. На стрічках Сеня прочитав назви міноносців: «Бойкий», «Способный», «Бдительный». Від безкозирок ніби повіяло морем і чимось ще до болю рідним. Зринули в уяві красені-кораблі, Севастопольський рейд, чайки в висоті та бірюзове небо.
— Наша ескадра! — з гордістю заявив Чижеєв.
Він прикинув на свою голову всі три безкозирки — найбільшу, з золотим написом «Бдительный», Сеня віддав Восьмьоркіну, собі взяв безкозирку комендора з есмінця «Способный», а третю — простягнув Віті.
— Носи і тримайся сміливіше! — урочисто сказав він. — Юнгою будеш нашим.
Отож поверталися друзі не в стареньких ватянках, а в чорній, навіваючій на гітлерівців жах формі моряків. Випрасувані штани були заправлені в добрячі чоботи, безкозирки молодцювато зсунуті на брову, з-під бушлатів виглядали ножі та гранати, а поверх бушлатів висіли автомати і сумки з запасними дисками.
Підходячи до небезпечних місць, хлопці обмотали копита коням ганчірками, натертими отрутою Калузького, і, посідавши верхи, розтяглися в «кільватерну колону». Поперед усіх їхав Вітя на невеличкому кошлатому коникові, за ним Пунчонок із Сенею, а замикаючим сидів на товстоногому артилерійському битюзі Восьмьоркін. Автомати у всіх були напоготові.
Вони спокійною риссю пройшлися по вузькій ґрунтовій дорозі, вибралися на косогір, де недавно воювали з собаками, проминули балку, з ходу пересікли сіру стрічку приморської дороги. Тут, не помітивши нічого підозрілого, вони почали підійматися на гору…
І раптом, на перевалі, де стежка звертала наліво, почувся тріск, а потім шипіння.
Знизу раптом злетіли три освітлювальних ракети. А з кущів, мов пневматичні молотки, висікаючи різнобарвні іскри, застукотіли автомати.
Коні схарапуджено метнулися за скелю, і це врятувало друзів. Лише Восьмьоркінів битюг захрипів, незграбно спробував здибитися, але не зміг і звалився на бік. Степан встиг зіскочити з коня.
Сеня швидко спішився і, віддавши повід Пунчонку, підповз до Восьмьоркіна, який припав за конем, що конав у конвульсіях.
— Куди поранений?
— Та нікуди. Коня покалічило. Ніяк не можу примітити, звідки б'ють.
В небо звилися нові ракети. Друзі, миттю припавши до землі, сховалися за тюками і крупом підстреленого коня. Вогняні траси з свистом пройшли над ними.
— Підмогу викликають, — збагнув Сеня і несподівано запропонував Восьмьоркіну: — Тікай на моєму білолобому, а я прикрию вас. А то печеру вислідять.
— Він прикриє! — обурився Восьмьоркін. — А я що, без рук, без ніг?
Він навів автомата на кущі, з яких вилітали ракети.
— Будь людиною, Степане, — умовляв далі Чижеєв, заготовляючи гранату. — В мене трудно поцілити, я втечу.
— Мій кінь упав, а не твій. Значить, мені зоставатися, — зі злісною упертістю заявив Восьмьоркін. — І не чіпляйся, іди геть! Через тебе всіх переб'ють. Швидше жени коня.
Восьмьоркін дав дві короткі черги по кущах. Відтіля відповіли затяжними трасами.
— Ага!.. Ось де ви! — пробурчав Степан і дав ще чергу.
Побачивши, що розізленого моряка не вмовити, Чижеєв спересердя підвівся на весь зріст і метнув гранату. В момент вибуху він пригнувся і перебіг за виступ скелі, де ховалися Пунчонок з Вітею.
— Їдьте мерщій самі, — підганяв він їх. — І мого коня прихопіть. Скоріше знімайтесь, бо оточать!
Не слухаючи заперечень Пунчонка, він зняв із сідла запасну сумку з гранатами і знову поповз до Восьмьоркіна. Пунчонку нічого не залишалося робити, як стьобнути неспокійних коней. Він один відповідав перед штабом за постачання печери й мусив довезти туди всі тюки.
Спустившися в видолинок, молодий партизан поскакав з Вітею щодуху. Він чув за спиною часту стрілянину, вибухи гранат і зовсім не думав про те, що в темряві може скрутити собі в'язи, його сповнювала тільки одна думка; швидше здати вантаж і повернутися до моряків на підмогу.
Біля лазівки в печеру, поки Вітя давав тривожні дзвінки, він швиденько відв'язав тюки, поскидав їх на одну купу і, прихопивши всіх коней, помчав назад.
Зворотний шлях Пунчонок проїхав ще швидше. Прив'язавши коней біля деревця у долині, партизан не вийшов на стежку, а почав підійматися нагору збоку від неї, щоб моряки не прийняли його за противника, що заходить з тилу.
На старому місці друзів не було, вони відбивалися десь за скелястим виступом. Звідти лунали поодинокі постріли.
«Нема гранат, а патрони кінчаються», зрозумів Пунчонок.
Він перебіг стежку, по-кошачому видряпався на виступ і оглянувся. Лівіше від нього нерівним ланцюгом пересувалися фашистські солдати. Вони строчили з автоматів на всі боки. При спалахах видно було їх обличчя, каски і білі цятки ґудзиків на шинелях. «Бояться темряви, — вирішив партизан. — Від страху стріляють. Од таких неважко втекти».
Намагаючись не шуміти, він сповз нижче і, глянувши направо, похолов від несподіванки. Метрів за сорок від нього, де стежка робила неповну петлю, оголену й вузьку галявину перебігали якісь поодинокі, згорблені постаті. Вони збиралися у виїмці біля чагарника.
«З тилу заходять, — збагнув партизан. — Ті дурною тріскотнявою увагу відвертають, а ці хочуть живцем схопити. Треба попередити».
Він зняв з себе автомат, витяг три гранати, намацав для ніг зручніше місце, звівся і, згадавши єдине морське слово, крикнув: «Полундра!» Тоді метнув одну за одною всі три гранати у виїмку біля чагарника.
Вибухом засліпило Пунчонка. Нічого не бачачи перед собою, він скотився на стежку і, строчачи на всі боки з автомата, перебіг до каменів, де, на його думку, мали бути моряки. Тут він припав до землі і почав прислухатися.
Від скелястого виступу доносився стогін і хрипле завивання якогось пораненого, а з другого боку — галалакання і посилена стрілянина.
Партизан відповз ще далі і раптом почув приглушений голос Чижеєва:
— Стій!.. Хто тут?
— Свій… Я — Пунчонок!
— Якого ж біса ти вернувся? Тобі ж сказано було коней відігнати, а він полундру кричить.
— Не лайся. Вже відігнали. Я в два кінці встиг. Давай швидше в долину.
Пунчонок кинув ще дві гранати. Восьмьоркін з Чижеєвим випустили в тому ж напрямку решту куль і разом почали відступати.
В долину вони не збігли, а майже скотилися. Швидко розібравши коней, друзі припали до їхніх грив і помчали.
Мерехтливо світло ракет іноді вихоплювало їх з темряви. Траси звискували над головами. Але вершники не зупинялися, їм нічим було відбиватися.
