У відкритому морі - Капица Петр Иосифович (бесплатная регистрация книга TXT) 📗
Під час чергування він прийняв по радіо несподівану шифровку. Штаб наказував командирові печерної групи негайно прибути на «Дельфіні» до скелі Пустельник. Вимагати пояснень заборонялося: фашисти могли запеленгувати район дії печерної рації.
— Пароль — два зелених. Відзив — білий, — бурмотів Калузький, розглядаючи карту і лоцію власного виробу. — Дивне рандеву.
— Все дуже доречно, — сказав Тремихач. — Нам не завадить перевірити механізми обважнілого «Дельфіна». Боюсь, що гармати і новий кулемет змінили його центр ваги.
Перед виходом у море Кльоцко завжди був у трохи піднесеному настрої.
— Механіками з нагоди випробування Віктор Михайлович і Чижеєв підуть, — сказав він. — Комендорами — Чупчуренко з Вітею. Восьмьоркін зростом не підходить. Хай підожде, поки крейсер для нього збудують. Призначаю Восьмьоркіна головним по охороні, спостереженню та сигналізації.
Восьмьоркіну, звичайно, не хотілося лишатися на березі, але думка, що й Катя буде з ним, трохи його втішила.
Провівши катерників, він піднявся на верхню галерею, розсунув щити, які захищали печеру од вітру, і вибрався на спостережний майданчик, де за розколотою брилою сиділа на саморобній лавочці Катя. Вона спостерігала в бінокль за морем.
Степан підсів поруч і залюбувався:
— Ех, на якому ходу йдуть! От нам би так…
І більше нічого не міг придумати моряк для задушевної розмови. Він тільки зважився запропонувати Каті половину свого реглана. Дівчина промерзла на вітрі і з задоволенням сховалася під широкою хутряною полою.
Вони сиділи поруч так щільно, що у Восьмьоркіна серце завмирало. Отак, мовчки, він ладен був просидіти цілу ніч, аби тільки плечем своїм відчувати поряд м'яке дівоче плече.
Дівчина перша порушила мовчанку.
— Про що ви так розмріялися, Стьопо?
— Про різне думаю… Про майбутнє, — тихо відповів Восьмьоркін, продовжуючи напружено дивитися поперед себе, хоч катер давно вже зник у темряві.
— А що ви думаєте робити після війни?
— Оженюся, — раптом випалив він і завмер, вражений своєю хоробрістю.
Відповідь була така несподівана, що дівчина не могла не розсміятися.
— Ну, якщо це головне у ваших мріях, то ви дуже скоро досягнете своєї мети, — запевнила вона і, зазирнувши йому в очі, запитала: — А на кому? Якщо це не секрет?
Каті подобався дужий, по-дитячому сором'язливий і добродушний моряк. Дівчині дуже хотілося, щоб ніякого іншого імені, крім її власного, він не назвав. А в Степана язик не повертався.
— Чого ж ви мовчите? Видно, жорстока, зла вона? — допитувалася дівчина. — Вередлива чи така, що про неї не можна нікому й слова сказати?
— Ні! — запротестував Восьмьоркін. Він так стиснув Катину руку, що дівчина мимоволі скрикнула.
— Стьопо, любий, так же можна пальці розчавити. Не можна ж через кохання до іншої у мене сльози видушувати!
Степан, не знаючи, як спокутувати свою провину, почав дмухати на онімілу руку дівчини.
— Пробачте… Я ненавмисне… І не через іншу. Я люблю вас, Катю.
Мічман Кльоцко від задоволення аж крякнув. Після команди «Повний вперед!» катер немов вискочив із води і, зі свистом розсікаючи воду, понісся по гребенях хвиль з такою швидкістю, що в боцмана перехопило подих і зарябіло в очах. Катер не здіймався на редан, ні, він мчав, як нестримно мчить дельфін, то злітаючи на поверхню, то пірнаючи в піну. Треба було лише добре тримати руль.
«Дельфін», як ножем, розпорював темряву ночі. Білясті вихори мчали за кормою, і повітря, немов розпікаючись, ледь примітно світилося.
— Ну і пре ж, диявол! — захоплено бурмотів боцман. — Хоч би нам не проскочити. Двадцять миль вмить пролетимо.
— Перейти на нормальний! — гукнув він униз і клацнув ручкою телеграфу. — Чудова машина!
Катер помітно збавляв швидкість.
Кльоцко відкинув ковпак. Дрібні бризки обдали розігріте обличчя. Старий моряк мотнув головою, набрав повні груди повітря і, гучно видихнувши його, запитав у комендора, що висунувся із свого гнізда:
— Ну, як воно, Чупчуренко?
— Здорово! Краще торпеди промчали!
— Дай два зелених проблиски наліво.
Чупчуренко виконав наказ, і зразу, майже на траверзі, з боку берега блиснув короткий, мов блискавка, білий вогник.
Катер зробив півколо і, опустивши глушителі в воду, обережно попрямував до урвистої гори, що темніла попереду.
Коли він зупинився під тінню Пустельникової гори, від берега відчалила резинова шлюпка з трьома гребцями.
Незабаром на борт катера піднялися начальник партизанського загону, Пунчонок і з ними ще якийсь худорлявий чоловік у шкіряній куртці. Побачивши перед собою Кльоцка, вони привітались до нього по-військовому і попросили викликати знизу Віктора Михайловича.
Як тільки старий показався нагорі, Пунчонок найперше сповістив, що Ніну знайдено, що вона працює в німецькому госпіталі і зв'язана з партизанами.
— Ось і записка від неї, — він передав аркушик гладенького паперу, згорнутого в трубочку, подібну до сигарети.
В записці було всього кілька рядків.
«Цілком здорова, не турбуйтесь. Вітя може побачити мене через Тоню. Вітання всім і Сені. Міцно-міцно обнімаю і цілую. Ніна».
— Ця звістка, як ви розумієте, не головна мета нашого прибуття на ваш броненосець, — сказав начальник штабу — Знайомтесь: мій помічник — товариш Василь, — назвав він чоловіка в шкіряній куртці. — Так і називайте. Для нього і для наших хворих ми розсекретимо печеру. Іншого виходу немає. Не сьогодні-завтра дві есесівські дивізії почнуть прочісувати нашу ділянку. Усі зручні підходи вже ними зайняті. Склади ми закопали, а людей перед вирішальними днями втрачати не хочемо. Бої будуть вести лише летючі загони. Решта ж, як тільки карателі пройдуть вглиб, мають непомітно просочитися їм в тил і йти так по п'ятах цепу облави. Хитрість, щоправда, невелика, але гітлерівці нескоро розкриють маневр. У цій справі ми сподіваємося на вирішальну допомогу від вас.
— У нас більше інвалідів, ніж вояк, — збентежено зауважив Тремихач.
— Нам досвідчені і сміливі моряки потрібні, — не зважаючи на ці слова, продовжував начальник штабу, — доведеться морем перекидати замалим не всіх людей. Якщо в вас недостатньо сил, можемо дати шаланду і рибалок на підмогу.
— Тихоходи нам тільки заважатимуть, — втрутився в розмову Кльоцко. — Шаланду швидше помітять, і морока з нею. Без рибалок обійдемося. Введемо в стрій трофейний торпедний катер. Він майже на ходу. Скільки чоловік треба буде перекидати за піч?
— Сотень дві-три.
— Кількома рейсами заберемо. Ну, в разі нападу з моря — бій приймемо.
— Ні, постарайтеся якось без бою, — заперечив начальник штабу. — В цих операціях наш основний козир — скритність. Товариш Василь залишається з вами. Він буде керувати операціями по перекиданню та підтримуватиме зв'язок з нами і воюючими загонами. З ним залишаємо вам і короткохвильову рацію. Ця рація повинна діяти не з печери, а з моря або з берега. Ясно, товариші?
— Цілком.
— Забирайте з берега трьох хворих, матраци, медикаменти, шість бочок пального і чекайте сигналу. Пам'ятайте: стара печерна радіостанція нічого не передає в ефір. Питання до мене будуть?
— Ви бува з Військовою Радою не зв'язані? — запитав Кльоцко.
— З Військовою Радою зв'язаний лише командуючий усіма партизанськими загонами.
— Тоді прошу передати через нього на ескадру, що мічман Кльоцко і матроси Чижеєв, Восьмьоркін і Чупчуренко не загинули і не пропали безвісти, а воюють.
— Це вже ми зробили самі.
— Коли так, спасибі. Більше в мене нема ніяких прохань. Воювати й тут можна.
Розділ сімнадцятий
Печера поступово перетворювалася в підземний партизанський лазарет. На всіх дерев'яних настилах лежали матраци, на яких стогнали й марили поранені. Це були жертви великої фашистської облави. Убитих партизанів закопували на місці, а поранених дикими стежками переправляли до моря.