Блакитна лінія - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать книги без TXT) 📗

Якби не кваліфікована допомога Майєра, чи впоралася б із усією цією військовою специфікою сама? Мабуть, бо треба, Тільки тоді б її праця затягнулася на невизначений строк. І обірвалася б на півслові…

Що лишалося їй зробити? Найперше — знищити шифр. І він уже пішов димом… Тепер — врятувати Федька. Попередити про свій провал Віллі… Як це здійснити? А що потім? Передати останнє «прощавайте» до Центру… Зробити це зараз? Щось зупиняло її, щось таке, що не визріло ще в чітку думку, а відтак і не штовхало на конкретну дію…

Раз у раз спливало подумки безпомічне нагадування: в неї нема ніякої зброї… Вона відкидала його, а воно поверталося, бо зброя — кардинальний засіб, щоб ураз обірвати всі кінці…

І ще: треба знищити рацію…

А може?..

Чи не ліпше їй самій інсценізувати власний арешт? В очах ворога, зрозуміло. Навести гестапівців на думку, що її захоплено зненацька, як вони й планують? Як їх у цьому переконати? Вони упевняться, якщо схоплять її безпосередньо за роботою на передавачі. А шифр? Але ж вона могла й не мати шифру! Просто радистка, і більше нічого. Шифровки одержувала з тайника. Під час прогулянок з дитиною. Чому ніхто нічого не помічав? Собака не підпускав близько…

Так, в її становищі буде краще, якщо її схоплять на «гарячому». Зрозуміло, вона виглядатиме вкрай приголомшеною такою прикрою і навіть фатальною для неї подією, і цей вигляд, безумовно, буде сприйнятий як природний, обумовлений критичною в ії долі ситуацією…

На останньому рубежі можуть багато важити й такі мізерні, ще не зовсім осмислені шанси…

Шанси на що?

На гру, яка ввела б ворога в оману. Якщо вона сягне цього — то вже буде успіх…

Сама дивувалася: виважувала все спокійно, без поспіху, без панічного розпачу.

Чому? Чи не тому, що неоднораз мимоволі розмірковувала, як вона поведеться на випадок провалу? Мабуть, так. Інакше їй свій дивний стан важко було б до пуття пояснити.

Вона ніби роздвоїлася, немовби сама за собою спостерігала збоку, сама для себе перетворилася в сторонню особу. Розвідниця холодно, уважно й прискіпливо коригувала зараз наперед кожен можливий крок, кожну дію або вчинок такої собі пересічної німкені Крістіни Бергер, за долю якої щиро й гаряче вболівала.

І все ж підсвідомість не завжди скорялася необхідності, відкидала обставини й логіку поведінки, що з них випливала. І тоді весь навколишній світ набував дивовижних, досі не відчутних принад, зворушливих одкровень, спалахував небачено соковитими, живими фарбами. Чому раніше цього не помічала? Виходить, так мало й так невимовно багато потрібно для простого людського щастя. Бо життя, існування в цьому яскравому, якщо його гостро відчувати, світі і є щастя. Такої миті навіть звичайна комашка видавалася дивом із див, а ще вчора вона її відігнала помахом руки. І щоб усе це відкрилося, необхідна була поява сірих постатей, мисливців, що на полюванні обклали здобич.

А здобич — то вона… І тоді, опановуючи себе, вона вольовим зусиллям чавила небезпечні емоції, рішуче гасила в свідомості звабливі вогні. Добре відала, від чого вони походять і до чого можуть призвести. Злам — спадкоємець слабкості…

На прогулянку вона вийшла за годину до обумовленого з Майєром часу. Бажано, щоб спостерігачі призвичаїлися до її присутності на вулиці. Двічі на кілька хвилин лишала коляску під надійну опіку Віта — заходила до аптеки та перукарні. Для чого? Щоб вирішальної миті її самотнє повернення додому не стурбувало переслідувачів.

Її присутність на вулиці — сигнал небезпеки. І весь її задум, його успішне здійснення залежало від кмітливості Віллі. Чи зупинить машину? Чи не покине напризволяще Федька? Її поймав крижаний холод від самої думки, що маля потрапить до катівні гестапівських убивць. Що могла, все зробила. Подальше залежало від розуму й спритності Майєра. Про старого з овочевої крамниці вона не думала, бо не знала його як людину: бачила лише один раз, коли приходила з паролем по рацію.

Та годі про це!

Машина Майєра зупинилася. Вже пощастило! Ну, Віллі, дій! Твоя черга… Вона рвучко повернулася й попрямувала додому. Тепер їй слід відволікати на себе максимальну увагу. Так, як вона наперед обміркувала.

Удома Крістіна вдала, що не помічає цікавих поглядів Барбари. Піднялася вгору, на занедбаний третій поверх, де ховала рацію. Почула шурхіт за дверима й зацокотіла морзянкою, хоч ще не підключила передавача до живлення. Почулися легкі, поспішні кроки, що віддалялися.

«Побігла повідомити! Зараз станеться!»

Крістіна включила живлення. Одягла навушники. Чекала. Ось і ледь чутні кроки людей, що підкрадаються до дверей…

Вона зацокотіла ключем, надсилаючи в ефір шифровку, яку підготувала зранку. Про чергового вилупка з інкубатора Хейніша. Тільки тепер у шифровці був пропущений рядок «Джерело Ніка». Пропуск цього неодмінного рядка — сигнал біди. Повторна передача прийнятої у Центрі шифровки — один з її сигналів провалу. В Москві тепер знатимуть…

Двері навстіж розчахнулися.

Від них до Крістіни простяглося кілька жилавих рук. Загупали ноги…

Крістіна злякано зойкнула. Підхопилася з місця. А їй уже завертали руки за спину. Гостроносий, веснянкуватий парубійко зняв з неї навушники; одягнув на себе, сів до рації і перемкнув її на прийом.

Цієї миті до кімнати ввійшов висохлий, як мрець, чоловік.

З його появою всі виструнчилися. Одна Крістіна лишилася сидіти на канапі, куди її штовхнули подалі від рації.

Живий мрець ковзнув поглядом довкола.

— Гут! — сказав задоволено. — Відповідь була? — запитав у гостроносого радиста.

— Чекаю, пане кримінальний радник.

— Зачекаємо разом.

Він мовчки сів на канапу поряд із Крістіною і застиг, не дивлячись на неї. За хвилину приймач зацокотів морзянкою. Радист поспішно записував крапки й тире.

Крістіна знала цю шифровку напам’ять. Тому й «прочитала» її на слух: «Студентці. Одержано. Проф.».

Скорочене від слова «професор» — коротке «проф.» — означало що радистку зрозуміли правильно.

Крістіна затамувала в собі свою маленьку радість, свою ще одну перемогу. На останньому рубежі…

— Хитро замислено, — сказав живий мрець. — Тонке алібі! Дуже підступний задум! Панове, зверніть увагу, всі сусіди в один голос запевнятимуть, що в той час, коли працював шпигунський передавач, ця мила пані прогулювалася на повітрі. Її всі бачили на власні очі! Уявляєте?

— Так точно, пане кримінальний радник!

— До речі, де її синочок зараз?

— Ще на вулиці.

— Негайно заберіть додому.

— Слухаюсь!

— Там здоровезний собацюра, — підказав хтось із вловлювачів.

— Ет! — недбало махнув рукою крем’язень, що зібрався йти по дитину. — Що той собака проти вальтера?

І він зник за дверима, щоб за кілька хвилин повернутися переполоханим.

— Пане кримінальний раднику, дитини нема! — нервуючи, повідомив він.

— Як так нема?

— Коляска порожня.

— А собака!

— Також зник!

— Цікаво…

Живий мрець із підозрою втупився в Крістіну.

— Що ви скажете на це?

Сльози залили обличчя жінки.

— Ясно, — крекнув радник. — Покличте оту… Як її?

— Служницю Барбару?

— Авжеж.

— Одна мить!

Увійшла дебела Барбара і одразу кинула зловтішний погляд на зарюмсану хазяйку.

— Куди поділася її дитина? — запитав радник.

— Як так поділася? — вибалушила очі вона.

— На вулиці знайдено порожню коляску. Ні дитини, ані пса!

— Не знаю, пане…

— Не знаєте… Хто міг узяти дитину?

— Ніхто! — гаряче запевнила Барбара. — Собацюра навіть мене не підпускав…

— А фрау Шеєр?

— Стара пані ще вчора поїхала провідати подругу. Повернеться сьогодні ввечері. Зараз у домі її нема.

— Хто ще?

Барбара зморщила лоба.

— Є ще один…

— Хто?

— Але ж він на службі!

— Я питаю: хто?

— Гауптштурмфюрер Майєр. Рудий такий…

— Ще хто?

— Уяви не маю!

— Чому назвали Майєра?

— Він знається з панянкою ще з часів спільної служби на Кавказі. Пес до нього давно звик. Ластиться, мов до хазяїна…