Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

Французи трималися гордо. Переступивши поріг, вони бридливо оглянули камеру та її мешканців, поморщились і, трохи постоявши, сіли на самий краєчок нар, Запала зловісна тиша. Обурений нахабством французів, Бубновий Туз втягнув голову в плечі, набичився, ніби готуючись до стрибка, і наказав новоприбулим підійти до його ліжка. Коли ті підійшли, староста без зайвих церемоній зажадав здати всі коштовності.

Один із французів — брюнет із жвавими карими очима— сказав по-німецькому:

— Ми військовополонені, французькі офіцери, до того ж — дворяни. На нас поширюються положення Міжнародної Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Ніхто не має права...

Бубновий Туз не дав йому договорити. Брудно вилаявшись, він уперіщив француза палицею по голові, а побачивши, що другий полонений ступив крок уперед, очевидно, маючи намір заступитися за товариша, так стусонув його ногою в живіт, що той тільки кавкнув і впав па підлогу. Тут підскочив Стодвадцятьтрикуплети, і вони вдвох заходилися духопелити бідолашних французів. Ті, щось белькочучи і закриваючи голови руками, вже не пробували боронитися. Бідолахи не знали, що за непослух старості, а тим більше за напад на нього, в'язня вбивали на місці.

Кілька хвилин я чув хекання старости та його лакузи, глухі удари і розпачливі зойки французьких офіцерів. Потім усе стихло.

— Встати! — важко відсапуючи, гаркнув староста і, звертаючись до свого полигача, наказав: — Обшукати цих свиней!

Стодвадцятьтрикуплети ретельно обшукав французів. Він забрав у них годинники, гроші, авторучки, сигарети, запальнички і все це передав старості. Знявши з шиї одного француза золотий ланцюжок із медальйоном, він зазирнув йому в рот і радісно вигукнув:

— Пане старосто, тут рижйо ^[24]!

Бубновий Туз швиденько дістав з-під матраца плоскогубці й моторно підскочив до француза. Далі я побачив таке, від чого в мене поза шкірою пішов мороз. Бубновий Туз заліз плоскогубцями французові в рот. Той не встиг навіть зрозуміти, що хоче староста, як почулося скреготіння, хрускіт і кілька золотих зубів опинилося в руці Бубнового Туза. Француз завив од болю. Староста вдарив його плоскогубцями в щелепу і знову почалося дике мордування.

З давніх-давен у багатьох народів побутує мудре прислів’я: «Лежачого не б’ють». У фашистських таборах озвірілі садисти лежачого завжди били.

В цей час загриміли засуви дверей, і до камери в супроводі есесівця зайшов блокфюрер — похмурий, худий, як тараня, цибатий офіцер, із темними капшуками під очима.

— Що тут робиться? Чому ці свині лежать на підлозі? Вони що, захотіли в трупарню? — закричав блокфюрер, кивнувши в бік французів. Потім пішов до старостиної тумбочки, поклав на неї якийсь великий згорток, трохи постояв, хитрим поглядом примружених очей роздивляючись в’язнів, що стогнали на підлозі. Бубновий Туз підійшов до блокфюрера і непомітно всунув йому в кишеню те, що відібрав у французів. Блокфюрер дружньо поплескав старосту по плечі і лагідно сказав: — Наведіть у камері порядок!

— А тепер, чортові сифілітики, давайте поговоримо по-щирості,— звернувся до французів Бубновий Туз, як тільки за блокфюрером зачинилися двері.— По-перше, ви зчинили рейвах у камері і через вас я дістав зауваження від блокфюрера. По-друге, ви не здали цінностей і тим самим обікрали Німецьку державу. Уже за одне це вас треба було б повісити. Ваше щастя, що я добра людина. Як тебе звати? — звернувся він до француза, в якого виламав зуби.

— Жан,— прошамкав той.

— А тебе?

— Жак.

— Так от,— примирливо мовив староста.— Ти, Жак, лізь під нари і сиди там, поки я не скажу. А ти, беззуба холеро, сідай на парашу, будеш замість кришки. Та швидше!

Французи покірно виконали команду: один сів на парашу, а другий поліз під нари.

Я задихався від ненависті до старости та його полигача. З’явилося непереборне бажання власноручно знищити цих катів, як знищують скажених собак. Та я чудово розумів», що, якби в мене й вистачило сил та відваги на такий вчинок, все одно це нічого не змінить. Фашисти повісили б мене, а на місце цих покидьків поставили б Інших.

Тут мені доведеться зробити невеликий відступ.

Загальновідомо, що будь-який відмираючий режим понад усе боїться єднання тих, кого він придушує й упосліджує. Фашисти не були винятком. Саме тому в таборах вони широко застосовували відомий принцип тиранів: розділяй і владарюй. З метою посіяти розбрат серед в’язнів, перешкодити їхньому єднанню, гітлерівці зумисне роздували в концентраційних таборах національну ворожнечу. З цією ж метою політичних в’язнів утримували разом із кримінальними злочинцями. Останнім вони всіляко потурали, заохочуючи їх тероризувати політичних, знущатися з них. Найзапекліших бандитів і вбивць адміністрація таборів призначала на посади комендантів, старост, капо тощо.

Щоб легше було розрізняти в’язнів, на одяг їм нашивали спеціальні вензелі — різного кольору трикутники. Червоні трикутники носили політичні, чорні — саботажники; священики, баптисти та інші сектанти, які відмовлялися прославляти кривавий режим фюрера,—фіолетові; євреям нашивали шестикутну зірку, три кути якої були жовті, а три червоні; німецькі кримінальні злочинці — вбивці, злодії, грабіжники, насильники тощо — мали зелені трикутники; звідси і їхня назва — зелені. Зелені були вірними помічниками адміністрації таборів та есесівської охорони. Між ними та політичними постійно точилася боротьба не на життя, а на смерть. Наприкінці 1944 і на початку 1945 року рух Опору в гітлерівських концтаборах настільки виріс і зміцнів, що підпільним антифашистським організаціям вдалося захопити всі внутрішньотабірні адіміністративні посади. Цьому допоміг сам Гітлер, за наказом якого в кінці війни зелених мобілізували до армії. Їм простили всі гріхи і відправили на фронт. В результаті цього підпільні організації ще більше зміцніли, рух Опору в таборах перетворився на могутню силу. Ця сила підняла в’язнів на збройні повстання. Так, наприклад, було в Бухенвальді, Собіборі, Маутхаузені і Лінці-III, де повсталі в’язні ще до підходу союзних армій знищили охорону і визволилися.

Та це було пізніше, а поки що в таборах, заохочувані адміністрацією, верховодили кримінальні злочинці типу Бубнового Туза. За харчі з есесівської кухні та інші привілеї вони тероризували в’язнів. Фізичний терор доповнювався не менш страшним моральним терором. Якщо до цього додати ще й голодування, то не важко зрозуміти, чому людина, потрапивши до концтабору, швидко опускалася, втрачала силу і волю до опору. Кінець кінцем вона гинула. На місце загиблих приганяли нове поповнення. І так без кінця.

Теоретично всі ці знедолені, повсякчас катовані й упосліджувані люди, об’єднавшись, могли б стати грізною силою. Адже всі вони, за незначними винятками, ненавиділи фашизм. Та це тільки теоретично. На перешкоді такому об’єднанню ставав цілий ряд факторів. По-перше, те, що в таборах були перемішані люди з усіх кінців Європи, представники десятків національностей. Часто-густо вони просто не розуміли один одного. По-друге, постійне переміщення з одного табору в інший. В’язні не встигали вивчити один одного, не довіряли один одному, бо ж не так просто було поставити на карту своє життя, тим більше, що гітлерівці не дрімали і всіх, на кого падала бодай найменша підозра, одразу знищували. Ось чому навіть у таборах, де контингент в’язнів був більш-менш постійний, підпільні організації народжувалися надто повільно.

3

Моїм сусідом по нарах був молодий, ширококостий в’язень з відкритим симпатичним обличчям і лагідними сірими очима. Тримався він незалежно, з гідністю. Уже наступного дня після ранкового аппеля і прибирання камери ми розговорилися.

Максим Киреєв — так назвався мій співбесідник — родом із Смоленщини. Напередодні війни проходив дійсну військову службу в одній із частин, яка дислокувалася в Білорусії. Уже на п’ятий день війни їхня дивізія вела важкий бій на підступах до Мінська. Перед ними було поставлене завдання за всяку ціну затримати просування німців, поки не підійдуть наші резерви. Окопавшись, червоноармійці відбивали шалені атаки озброєного до зубів ворога. Стояли на смерть, а резерви чомусь не підходили. Не було танків, обмаль було артилерії, в небі не появлялися наші літаки.