У відкритому морі - Капица Петр Иосифович (бесплатная регистрация книга TXT) 📗
Вдалині вже видно було море. Восьмьоркін зрадів, він вірив у те, що зуміє врятувати її… Але трапилося все не так, як гадав Степан. Він не помітив, як на нього накинулась діла зграя гітлерівців. Вони напали ззаду, його руки були зайняті. Вони звалили його, придавили до землі і вирвали з рук ту, кого він ніс так обережно.
Яка сила могла стримати його? Він вивернувся з-під клубка тіл, почав розкидати, бити, топтати… Але фашистів було більше. Вони повисли на руках, на плечах, обплели ноги… Падаючи, він почув здавлений дівочий окрик:
— Прощай, Стьопо, прощай!
Блиснуло полум'я, і земля здригнулася від страшного вибуху. Кругом застогнали, захрипіли поранені.
Він зрозумів: «Це вона кинула гранату». І вперше за все життя Степан голосно заплакав, вірніше заревів від безсилля. Немов шаленіючи, він кусався, душив, возив на собі купу тіл і кричав, страшенно кричав…
Потім навалилася темрява.
Його кудись везли, допитували, били. Але все це було як уві сні. Він спав, довго спав.
«Чому ж тепер у мене розв'язані руки? Чому вони перестали боятися? — Ця зміна його непокоїла. — Хіба я обіцяв їм що-небудь?»
Він вчепився руками за грати і рвонув їх до себе. Товсті залізні прути не піддавалися його зусиллям.
«Ні, не вийдеш звідсіля. Що ж придумати? Накласти руки на себе? Розігнатися і головою об стіну? Ні, це не вихід. Катя просила жити, і мічман казав: «Моряк повинен триматися до останньої можливості». А втім, він і сам не уявляв собі, як можна покірно йти на розстріл, коли в тебе ще є сила втекти або вп'ястися в шию конвоїрові. Степан мусить помститися за Катю. Він отак просто не віддасть свого життя, а ще придушить двох або трьох фашистів…»
Коли в камеру зайшов Ворбс, то Восьмьоркін спершу хотів накинутися на нього, але, побачивши захованих за дверима наглядачів, передумав: «Не дадуть прикінчити і знову зв'яжуть. До того ж цього зразу не збореш. Здорова сатана!»
По розплюснутих вухах та деформованому носі Степан визначив, що гестапівець бачив смаленого вовка і не боїться кулака.
Обер-лейтенант з явною приязню розглядав моряка, він навіть посміхався, як посміхаються після довгої розлуки старому приятелеві.
— Ви, як виявилося, добрячий спеціаліст по боксу. Чого ж мовчати про це? Ви є мій колега, Степан Восьмьоркін. Цікава зустріч: чемпіон Баварії і ескадрений чемпіон Чорноморського флоту.
«Звідки він довідався про мене? — насторожився Восьмьоркін. — Вони навіть імені мого не знали. Ескадрений чемпіон Чорноморського флоту… Ага, ось куди ви носа вткнули — в сімферопольську газету!»
Восьмьоркін згадав, як перед війною на одній з олімпіад він вибив за капати важковаговика Криму. Тоді сімферопольська газета вмістила його портрет, а якийсь журналіст назвав його в інформації про матч «ескадреним чемпіоном Чорноморського флоту».
— Ви вражені моєю обізнаністю? Ми добре знаємо про вас усе. Степану Восьмьоркіну ні для чого більше ховати своє повне ім'я, — приязно говорив далі Ворбс.
Але його зраджували очі. Звужена зіниця насторожено стежила за найменшою зміною Восьмьоркінового обличчя. Такими нещадно холодними бувають лише очі у супротивника на рингу, коли він вишукує слабке місце, щоб раптовим різким ударом повалити тебе на землю.
Восьмьоркін мовчав. Він намагався зберегти байдужість, — це рекомендувалося робити на рингу, щоб дезорієнтувати, приголомшити супротивника. Але водночас, як і Ворбс, він намагався вгадати по очах, по миттєвому поруху м'язів обличчя, який підступ готовить гестапівець.
Ворбс, видно, відчув, що вираз його обличчя не відповідає вдаваній ролі, що необхідно уникати допитливого погляду росіянина. Він силувано засміявся, по-приятельськи стусонув кулаком Восьмьоркіна в бік і сів рядом з ним на койку.
— Ворбс дуже радий зустріти в Росії боксера з іменем, — сказав він. — На землі так мало справжніх людей. Німецьке командування з повагою ставиться до рішучих людей. Воно розуміє сильну людину і завжди готове дати їй широке поле діяльності.
Росія ніколи не мала хорошого боксу. Ви чули ім'я екс-чемпіона світу Макса Шмеллінга? Він побив у Америці славетного Джо Луїса — «Чорну блискавку».
Я мав нагоду в Берліні виступати проти Макса Шмеллінга. Я вистояв вісім раундів. Бій припинився через перелом сустава пальця у Макса Шмеллінга. Через мене ви можете відчути європейський клас.
Восьмьоркін не все усвідомлював, що казав гестапівець, йому було лише зрозуміло, що Ворбс обіцяє кращі умови одиночного ув'язнення. Хай Восьмьоркін подумає лише про невеличкий спарінг. Зайва пара старих рукавиць знайдеться. Не треба бути упертим. В житті все випадає на долю спритних людей, які вміють вчасно приєднуватися до сильних світу. Якщо Восьмьоркін нудьгує, Ворбс може для розваги повісити в камері тренувальну «грушу». На знак… майбутньої спільної роботи.
Бачачи, що Восьмьоркін уперто мовчить, Ворбс жартома кинув:
— Ви є не дуже достатньо балакучий співбесідник. Ви маєте до мене образу за стару неприємність? Хіба можна боксеру гніватися за таку дурницю? Те непорозуміння будемо вважати, як невеличкий масаж… зміцнення шкіри щік. Ви зможете відплатити мені.
Він порадив Восьмьоркіну гарненько подумати над своїм становищем і, запевнивши, що рукавиці й «груша» найближчим часом будуть у камері, розкланявся і пішов.
«Чого це вони раптом такі «ласкаві»? — нічого не розумів Восьмьоркін. — Приручити хочуть, чи як?.. Хай спробують. Мені одного мало, я їх декілька прикінчу…»
Розділ дев'ятнадцятий
Цілий тиждень Ніна й Ната були в тривозі. Вони не зважувалися залучити собі на підмогу ще кого-небудь із дівчат. Удвох з завмиранням у серці вони проносили повз вартових то ящики із сміттям, то доріжки, в яких були заховані пакети Калузького. Вітя передавав їх щоранку через дірку біля жолоба помийної ями або ж закопував під огорожею.
Ці важкенькі пакети дівчата спершу ховали під сходами, а потім, вибравши зручну хвилину, переносили в свій підвал і тремтячими руками запихали глибоченько в парти.
Вночі дівчата не могли спокійно заснути. Їм увесь час ввижалося, що хтось пронюхав про задуманий вибух, що зараз прийдуть і схоплять їх.
Удосвіта Ніна й Ната вставали з важкою головою і йшли на роботу. Але й там страх не покидав їх: «А що як хтось із дівчат під час прибирання наткнеться на пакети або впустить додолу ящик з акумуляторами і годинниковим механізмом?»
За п'ять діб вони так змарніли, що навіть затуркані посудомийки, сусідки по закутку, почали питати: чи не отруюють вони себе чимось, щоб визволитися з фашистської неволі?
1 ось настав вирішальний день — субота. Зранку було чутно, як у залі стукотіли теслярі, щось будуючи на сцені.
Ніна з Натою після нічного чергування мали право спати до обіду. Вони полягали на тверді матраци, напхані стружками, але очей не зімкнули. Дівчата чекали, поки підуть прибиральниці денної зміни і полягають відпочивати чергові. А ті чогось довго порпалися біля своїх ліжок, щось перетрушували, переносили і брязкотіли квартою біля відра з водою.
Нарешті все затихло. З протилежного кінця підвалу чутно лише було рівномірне дихання заснулих дівчат.
Ната встала перша. Вона навшпиньках пройшлася вздовж постелей, перевіряючи, чи всі дівчата сплять, потім взяла відро з водою, підійшла до виходу, зазирнула на сходи і махнула рукою: можна діяти. На випадок небезпеки вона мала стукнути по відру або впустити його.
Ніна заздалегідь вибрала місце для закладання вибухової речовини. Підвал, у якому вони жили, видно, колись почали обладнувати під газосховище. Під стелею було прорубано широкі продухи, що так і зосталися без фільтрів і вентиляторів. Дівчата, щоб вберегтися від холоду і протягів, забили ці дірки цеглою, рогожами та ганчір'ям. Ніна з Натою ще вчора, немов очищаючи від мотлоху і розширюючи свій закуток, поставили одна на одну дві парти біля середньої продухи. Ця продуха, за їх розрахунком, якраз приводилася під першими рядами стільців у залі, де здебільшого сідало начальство.
