Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

А коли одного разу блокфюрер приніс Жаку пляшку шнапсу, він використав його для промивання моїх ран на спині й пальцях та для дезинфекції саморобних бинтів. Крім усього, я спокійно спав, скільки хотів. Мене будили тільки попоїсти і на вечірній та ранковий аппелі.

Молодість брала своє. В мене знову з’явилася вже було згасла жадоба життя. Глибоко вразила та увага й піклування, що ними оточили мене в’язні камери. Найбільше я тепер боявся, щоб не перевели в інший табір, адже цей пересильний, тут ніхто довго не затримувався.

Мої побоювання виявилися небезпідставними...

4

Один із в’язнів, що чергував біля дверей, подав сигнал тривоги: блокфюрер! Ми швиденько вишикувалися. Тепер команду «шикуйся!» виконували значно швидше, ніж при Бубновому Тузі. Ніхто не хотів підводити нового старосту.

Відчинилися двері, па порозі камери вклякла довготелеса постать блокфюрера. Вигукнувши традиційне «ахтунг», Жак віддав рапорт:

— У строю дев’яносто вісім гефтлінгів. Відпрацьовуємо прийом шикування. Староста двадцятої камери Жак Морель.

Блокфюрер пройшов по камері і, видно, залишився задоволений порядком, бо не зробив жодного зауваження. Буркнувши «гут», він дістав із кишені записника й почав неквапливо гортати сторінки. Усі завмерли в тривожному чеканні.

—Драйхундертфюнфунднойнцігзібундцвайнціг!

У мене тенькнуло серце. Блокфюрер назвав мій номер. Я глянув на Максима. Його бліде обличчя виказувало хвилювання, а лагідні сірі очі потемніли. Мабуть, він подумав, що мене забирають на допит у справі загадкової смерті Бубнового Туза.

Зібравшись із духом, я голосно відповів «єсть!» і вийшов із строю.

— Раус! — скомандував блокфюрер.

Востаннє окидаю поглядом камеру і її мешканців. Вони дивляться на мене співчутливо, наче проводжають на смерть.

— Прощавайте, товариші! — кидаю вже на ходу і виходжу з камери.

— Ахтунг!—з надривом вигукує Жак.

Я розумію, що це сказано спеціально для мене. Спазми перехоплюють горло. Насилу стримую сльози, які от-от бризнуть з очей. Тільки-но переступив поріг камери, враз відчув себе самотнім, беззахисним.

Блокфюрер передав мене автоматникові, і я пішов до виходу з блока. На знайомому майданчику вже шикували сотні три в’язнів. Біля трибуни в оточенні почту стояв «батечко» Боденшатц. Він, мабуть, розповідав щось веселе своїм блюдолизам, бо ті голосно реготали. Забачивши начальство, конвоїр почастував мене кількома стусанами і турнув у стрій. Тут уже господарювали галасливі капо.

Нарешті процедуру шикування закінчили. Кілька в’язнів, не витримавши її, мертві лежали на лівому фланзі шеренги. Тим часом «батечко» Боденшатц, підтримуваний двома холуями, важко пихкаючи і віддуваючись, виліз на поміст, схрестив свої коротенькі пухкі руки на череві, молитовно закотив очі, як би підкреслюючи урочистість моменту. Зібравшись з думками, він почав розчуленим писклявим голосом:

— Дорогі мої дітки! Настала сумна хвилина в нашому житті. Хоч як це важко, але нам доводиться розлучатись. Ви в мене жили як у бога за пазухою. Сподіваюся, ви ще не раз згадуватимете щасливі дні, проведені в цьому райському куточку. Жаль розлучатися з вами. Втішає тільки те, що вас чекає щасливе майбутнє. Прощайте. Пишіть листи.

Старий блазень вийняв із кишені хустку і притулив її до очей, удаючи, що витирає сльози. Есесівці дружно зареготали.

— Смійтеся, скоти, скоро доведеться плакати! —голосно сказав один із в’язнів. Це була нерозумна і відчайдушна сміливість. Його щастя, що есесівці саме реготали і ніхто з них не почув слів зухвальця.

Почалася звірка номерів з документами. Табірні писарі під наглядом есесівців ходили вздовж шеренг із списками і стандартними супровідними картками. Картки були з цупкого паперу, мали квадратну форму, приблизно дванадцять на дванадцять сантиметрів. В них було занесено основні демографічні дані і перелік «злочинів», вчинених в’язнем перед «Німецькою державою». На моїй карточці з лівого нижнього ріжка до горішнього правого ішла по діагоналі широка червона смуга, на якій чорною фарбою було надруковано: «Цюрік керен іст уннервунш» [26]. Звіряючи мій номер із карточкою, писар і есесівець з подивом і недовір’ям розглядали мене: їм не вірилося, що такий миршавий хлопець із забинтованими руками міг стільки разів тікати з таборів. Не втримавшись, есесівець запитав:

— Що в тебе з руками?

— Гестапівський манікюр,— відповів я.

Офіцер засміявся і повчально сказав:

— Значить, заслужив.

— Звісно, заслужив.

Відповідь, видно, сподобалась офіцеру, та й настрій у нього був чудовий. Він дивився на мене якусь мить усміхнено, потім вийняв із портсигара дві сигарети і сказав:

— Візьми за чесність і відвертість.

— Спасибі, я не курю.

Офіцер невдоволено скривдився і сховав сигарети.

Есесівці, які щодня мордували і вбивали в’язнів, при нагоді любили показати свою «вихованість» і «гуманність», любили почванитися перед своїми жертвами. Вони лицемірно теревенили про такі доброчесності, як совість, щирість, честь, правдивість тощо. Пізніше, в Освенцімі, я бачив сотні гасел, написаних олійною фарбою на стінах блоків: «Чесність — твоя зброя», «Чистота — запорука здоров’я», «Робота зробить тебе вільним», «Слухняність і старанність — ось за що тебе поважатимуть». І це в таборі винищення! Цинічне лицемірство. Та що тут дивуватися, коли пропагандисти з відомства Геббельса додумалися навіть зняти фільм про гітлерівські концентраційні табори, в якому показали здорових, угодованих в’язнів за багатою трапезою після роботи, показали їх і під час культурних розваг у години дозвілля. Дивлячись цей фільм, наївні люди могли подумати, що гітлерівці тільки те й робили, що дбали про добробут в’язнів.

Ще не встигли писарі закінчити перевірку, як у табір заїхало десять критих вантажних автомашин і десять мотоциклів з колясками, на яких були встановлені кулемети. Коли нас почали заганяти в машини, я навмисне затримався. Це коштувало мені двох стусанів прикладом у спину, та я домігся свого — заліз у машину одним із останніх. Отак схитрувавши, я дістав змогу хоч у дорозі роздивлятися навколишню місцевість, бачити білий світ.

Гірше не буде,— сказав хтось із в’язнів. Неборака хотів і себе заспокоїти, й інших підбадьорити перед невідомістю, яка чекала на нас і яка могла бути ще страшнішою.

— Буде гірше,—твердо відказав інший.

Потім я часто згадував ці слова, навіть тон, яким вони були сказані...

Дев’ять автомашин швидко навантажили живими в’язнями, а з мертвими була морока: їх виносили з тотенблока і, старанно звіривши номери з супровідними картками, наче дрова, складали в кузови автомашин.

Дивлячись на те, як есесівці ретельно перевіряють трупи, я не переставав дивуватися. Гітлерівці ні в що ставили життя в’язня і часто-густо знічев’я, задля розваги вбивали його. Це вважалося звичайною справою, за вбивство в’язня ніхто з адміністрації чи охорони не ніс відповідальності, ніколи ніхто не цікавився, за що ж було вбито людину. Зате до мертвих завжди була особлива увага. Кати вели старанний облік трупів. Що й казати, бухгалтерія смерті була поставлена в них по-справжньому.

Нарешті закінчили вантажити трупи. Начальник конвою узяв із рук рапортфюрера супровідні картки, засунув їх у шкіряну сумку і подав команду виїжджати. Колона виїхала за ворота і, дотримуючись певних інтервалів, звернула па шосе.

Востаннє майнув іржавий колючий дріт Мисловіцького табору смерті, сторожові вишки, шибениця, дерев’яні бараки і муровані блоки, а серед них і четвертий блок, де зосталися мої друзі...

Табір залишився позаду. Про нього не хотілося думати, як не хотілося думати про минуле. Я жадав одного: щоб ЦЯ подорож тривала якомога довше, щоб можна було дихати й дихати цілющим повітрям, напоєним ароматом дерев і квітів, якомога довше милуватися полями, перелісками...

Обабіч дороги розкинулася хвиляста рівнина, яка так нагадувала милу серцю Україну. До сліз зворушували степові трави, сріблясті китички полину, і самотнє дерево на пагорку, і хуторець у вибалку. Я віддав би решту свого знівеченого життя тільки за те, щоб походити по цьому привіллю, пожуритися під самотнім деревом, послухати, як у ярочку жебонить-скаржиться на когось метушливий струмочок. А як хороше було б лягти горілиць у духмяних травах і годинами дивитися в бездонну небесну блакить. Там чорними цятками застигли степові шуліки і ревно дивляться на землю, немовби боячись відірватися од неї і безслідно розтанути в неозорій блакиті, якій немає ні кінця, ні краю...