Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (читаем книги бесплатно .txt) 📗
Венцель, як завжди, купався в морі роботи, тож сам попросив Ванду йти додому й не заважати йому. Ніби між іншим вона поцікавилася, чи не з’являвся в цих стінах отой росіянин, Юркевич, бо мусила за розпорядженням комендатури допомогти йому саме сьогодні із якимось черговим агітаційним творінням. Почувши, що Юркевич його не цікавить, проте зранку росіянин ніби вештався коридорами із дуже заклопотаним виглядом і більше того ніде ніхто не бачив, Ванда трохи заспокоїлася. Отже, той, кого сьогодні вбили українські повстанці й чий труп швидко, але старанно заховали, насправді не викликає до себе широкого інтересу в німців саме зараз. Можливо, його шукатимуть уже завтра, знайдуть тіло в каналізації, гестапо ще раз стане на вуха, проте з неї цю пригоду напевне не пов’яжуть.
Уже легше.
Ванда думала, що засне вночі після небезпечних клопотів цього дня. Натомість довго крутилася, лежала з розплющеними очима, удивлялася в темряву, слухала, як легенький нічний вітерець шурхотить деревами в саду за вікном, думала, прикидала, міркувала. Не витримавши так довго, рішуче встала й зробила те, що дозволяла собі вкрай рідко, – знайшла в кухонній шафі почату пляшку шнапсу й випила раз, потім знову. Стало трохи легше, Ванда повернулася в ліжко, і тепер думки крутилися чітко в одному напрямку: якби не акція українського підпілля проти Юркевича, той неодмінно доповів би в гестапо про сумніви, що виникли в нього, коли побачив невдалу спробу втечі Павела Круля. І ніхто інший, як Ерик Венцель, легко б узяв під «ковпак» свою коханку після таких повідомлень.
Виходить, сьогодні в неї другий день народження.
Чи не так: два нових народження впродовж одного дня.
Адже той українець, названий Східняком, не лише вивів її з-під удару німців, прибравши російського пропагандиста. Він також дивом не допустив, щоб її розстріляли в тому селі. Назву Ванда чула і, працюючи в комендатурі, знала, що Гніздяни належать до тих населених пунктів, що з недавніх пір контролюються українськими бандами, з якими їй довелося вперше так близько познайомитися й пощастило вийти живою з безнадійної, здавалося б, ситуації. Отже, нічого доброго за інших обставин їй там не світило.
Переживши таке, за інше поки могла особливо не хвилюватися. Нарешті заснувши, прокинулася рано із гострим відчуттям: щось не так. Пояснити не могла, тож, щоб відсунути на другий план непевні тривожні думки, почала збиратися на службу.
Напруга посилилася, щойно Ванда вийшла з дому. Повз її будинок, огидно дзенькаючи погано скрученим ручним дзвінком, проїхав юнак на облупленому велосипеді. Від нього сахнулася жіночка з кошиком, котра йшла назустріч, облаяла навздогін та перехрестилася. Велосипедист зиркнув через плече, аби побачити, хто там такий чорноротий, швидкий погляд ковзнув по Ванді, і вона насторожилася.
Сигнал.
Вона по буднях завжди виходила з дому в один і той самий час. Похибка лежала в межах від п’яти до п’ятнадцяти хвилин. Якщо саме в цей час повз її дім проїздив хтось на велосипеді, незалежно від того, у який бік він прямує, значить, з нею вийшли на зв’язок у незапланований день. Зазвичай такий крок – сигнал тривоги, і на Ванду чекало повідомлення в наперед обумовленому місці.
Це був зруйнований гарматним снарядом будинок на сусідній вулиці, куди часом забрідали бродячі собаки. Вулиця взагалі постраждала досить сильно, навпроти й поруч так само маячили будинки-привиди. Ось чому обрали той, що посередині напівзруйнованої вулиці: набагато менше шансів потрапити на очі цікавим місцевим мешканцям. Зупинившись біля будинку, щоб поправити тонку панчоху, а насправді пропускаючи повз себе двох перехожих, Ванда, для певності ще раз глянувши в різні боки, шаснула до руїн. Зайшовши за стіну й сховавшись від очей, вона присіла, розкидала пальцями биту цеглу й знайшла серед уламків порожню гільзу від гвинтівки. Такого добра довкола досить, гільзи не кидаються в очі, навіть якщо лежать посеред вулиці. Узявши її та стукнувши знизу, Ванда витрусила згорнуту смужку паперу. Відкинувши гільзу геть – треба буде, завжди покладуть нову, – вона розгорнула послання.
Не зашифроване. Нікому не адресоване. Лише кілька речень.
Суть: тимчасово припинити будь-яку діяльність. Після загибелі Мрувки та двох бійців його загону й захоплення гестапо четвертого група не розпустилася. Її очолила інша особа, налаштована ще радикальніше за Мрувку. Звинувативши польське військове керівництво у зраді, вона проголосила жорстоку помсту німцям за Мрувчину загибель. Боятися тепер має кожен німецький офіцер, хай земля в них горить під ногами, нехай усякий озирається, навіть коли йде по вулиці.
Дії всієї здолбунівської підпільної польської групи поставлені під загрозу.
Витягнувши з сумочки запальничку, Ванда спалила папірець. Пройшла через двір і вийшла на паралельну вулицю. Нічого підозрілого, так робив багато хто, проходячи повз руїни й вирішивши зрізати шлях. Обсмикнувши спідницю, рушила далі, мізкуючи на ходу.
Коротке повідомлення саме по собі нічого не означало. Його слід розглядати вкупі з тривожним сигналом, і це давало розуміння, що не сказано. Керівництво мовчало про спроби локалізувати конфлікт із групою Мрувки, пошук способів заблокувати її діяльність, щоб потім спрямувати праведний гнів у потрібне корисне русло. І тимчасове призупинення значило – проблемою вже активно займаються й розв’язати її можуть протягом кількох найближчих днів. Щойно справи приведуть у порядок, знову з’явиться сигнал і Ванда отримає нове повідомлення. Швидше за все, зміст її заспокоїть. Але може статися навпаки: їй накажуть негайно згортатися та виходити з міста, бо хто знає, чого ще міг наговорити захоплений гестапівцями боєць.
Даючи лад цим думкам, Ванда на короткий час занурилася в себе. Тож шум машини за спиною, скрегіт гальм, хлопання дверцят та вигук: «Фройляйн Вандо!» заскочив зненацька. Першої миті налякалася, усе похололо всередині, бо уявила – по неї вже приїхали гестапівські костоломи. Але потім, озирнувшись на голос, побачила знайомий «хорьх» і Єрмолова в німецькій формі, котрий ішов до неї, вітально махаючи рукою.
Така зустріч була ще гіршою, ніж щойно отримане тривожне повідомлення.
Вони від самого початку домовилися, де, коли та за яких обставин обер-лейтенант Крюгер зустрічається з пані Мостовською. Аби час і місце зустрічі ні в кого зі сторонніх не викликали жодних, навіть легеньких та на перший погляд несерйозних підозр.
Вигулькнувши отут і отак, Василь Єрмолов порушував усі домовленості.
Нічого хорошого вона від його раптової появи не чекала.
– Сюрприз, фройляйн Вандо! – Єрмолов наближався стрімко, ступаючи широко, мало не біжучи. – Ми з вами почали часто зустрічатися! Поет сказав би – доля!
Він узяв її за руку, підніс до своїх губ сам. Вистава відбувалася для випадкових глядачів, серед яких були німецькі солдати, і Ванда подумки подякувала Богові, що показова театральщина пройшла повз їхню увагу. На відміну від усіх попередніх разів, зараз Єрмолов поводився награно, явно переборщував, та чомусь не надто приховував цього. Виглядало, ніби він уже розкритий і тепер відчайдушно йде ва-банк. Роблячи останній вихід, оскільки того вимагають якісь неписані правила.
– Здолбунів – маленьке місто, гер Крюгер, – вичавила з себе Ванда, гумово посміхаючись. – Люди тут приречені натикатися одне на одного. Тому не кажіть мені про долю. Лише випадки, що стають закономірностями.
– Щасливі випадки, я б сказав, – Єрмолов не випускав її руки зі своєї, стиснув ще сильніше, і вона відчула, як той нервує. – Дозвольте підвезти вас, я теж у комендатуру.
– Та її вам не минути хоч як! – уголос визнала Ванда, дозволила взяти себе за лікоть та повести до «хорьха», роздивляючись довкола на ходу.
Ніби нічого підозрілого. На зустріч німецького офіцера та строго вдягненої пані ніхто спеціальної уваги не звернув. Машина стояла біля бровки лівою стороною, тому Єрмолов спершу відчинив ліві задні двері, припрошуючи даму зайти, і вже потім обійшов авто, примостившись попереду на пасажирське місце.
