Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (читаем книги бесплатно .txt) 📗
Коломієць дотепер ніколи не був у справжньому бою.
Та внутрішньо налаштував себе давно, тому зорієнтувався відразу, ніби все життя ходив у атаку.
Максим мчав уперед разом із тими повстанцями, котрі взяли на себе основну автоколону. Боковим зором помітивши, що Хмара наступає до панцерника, він, недовго думаючи, приєднався до командира. З ними бігло, стріляючи перед собою на ходу, ще кілька вояків. Перед тим, як атакуючі пірнули під захист чорного диму від палаючої підбитої вантажівки, один, Коломієць навіть не знав, як його називають, перечепився й упав із розбігу, розкинувши руки.
Біля підстреленого ніхто не зупинився. Вояки тут же розтягнулися в широку лінію, намагаючись зайти до броньовика з різних боків. Простіше виявилося обійти ворожий панцерник з тилу. Кулеметник не міг накрити вогнем весь периметр. Башта, плюючись вогнем, усе ж не могла обертатися довкола власної осі.
Потрапивши в сектор обстрілу, ті повстанці, котрі обступали його, аби взяти в кільце, попадали на землю. Чи всі скошені кулями, Максим не знав. Помітив лиш, що серед інших рухнув Хмара, зціпив зуби й рвонув був до нього, та стримався. Якщо всі лягли, він нічим не допоможе, зате сам стане мішенню й легкою здобиччю. Та якщо серед них є живі, вони чекають моменту, коли можна продовжити атаку. Поки не загасять рухоме кулеметне гніздо, успіху не буде.
Зупинившись, Коломієць озирнувся. Уражена головна вантажівка яскраво палала, дим далі відгороджував атакуючу групу чорною стіною. Поки вітер гнав її так, як треба. По той бік рясні автоматні черги й часті одиночні постріли гвинтівок свідчили – там точиться запеклий нерівний бій, а броньовик тим часом уже гарчав, запустивши мотор і смикнувшись назад. Якщо дати розвернутися, випустити з пастки – він легко протаранить згорілу вантажівку й продовжить бій на повну силу.
Та поки їхні спини Максим уважав прикритими, хай ненадовго.
Повернувшись назад, з полегшенням побачив – частина вояків на землі ворушиться, пластує, шукаючи хоч якось прикриття на відкритій місцевості. Серед них помітив Хмару, це додало спокою. Далі Коломієць прикинув відстань між собою та задом броньовика, машинально хлопнув себе по кишенях, повернувся до повстанця, що зупинився поруч, теж оцінюючи обстановку, крикнув:
– Гранату дай!
– Га? – той чи не зрозумів, чи не дочув.
– Бомбу сюди! – повторив Максим, переклавши автомат у ліву руку й протягнувши розкриту праву, немов просив милостиню.
Ще служачи в міліції, він разом із колегами регулярно виїздив на полігон, де серед інших обов’язкових нормативів було метання гранати. Його результатами начальство завжди лишалося задоволеним, навіть одного разу наказали сфотографувати при повному параді й почепити портрет на дошку пошани. Фото згодом так само надрукували в районній газеті, ілюструючи передову статтю про день радянської міліції. Тоді Коломієць ставився до цього, мов до частини службових обов’язків, терпів, хоч усе ж таки увага була приємною й тішила самолюбство. Згодом, коли потрапив під слідство, усе це лягло в особову справу доказом лояльності та надійності офіцера, котрий піддався емоціям та не стримався від пострілу у свого ж товариша.
Дошка пошани й передовиця в потрібний момент урятували.
Тепер знадобилися навички, отримані на полігоні.
Повстанець, чийого псевдо Максим не міг згадати, не вагаючись простягнув йому ребристе «яйце». Зараз уже заважав автомат, і Коломієць віддав зброю воякові, гаркнувши:
– Тримай! – а сам, пригнувшись, короткими перебіжками, побіг до панцерника ззаду.
Раптом довкола стало тихо.
Зовсім.
Зникли не лише звуки бою – запанувала дивна, несподівана, лунка тиша. Максим нічого не чув довкола себе, світ же звузився до коридору, що відділяв його від тильної частини ворожого броньовика. Підбігши, упав на коліна, розвернувся, притулився до колеса, перевів подих. Хотів поправити картуза, лапнув голову, знайшов лише власне, відросле за цей час волосся. Сам картуз злетів, кулею збило – не мало значення. Його просто не було, і Коломієць зачесав волосся п’ятірнею, на мить пригадавши жест, яким Хмара забирав набридливе пасмо з лоба.
Розпрямився, сховав гранату в кишеню штанів.
Нога на колесі, носок чобота впирається міцно.
Руки мацають попереду, шукаючи точку опори бодай на секунду. За що зачепилися пальці, не мало значення – це дозволило схопитися, підтягнутися, перенісши вагу тіла на ліву ногу, яка міцно вперлася у верх колеса.
Ривок.
Права нога замахнулася, каблук уже так само відшукав потрібну точку. Коломієць потягнув себе догори, задіявши у відчайдушному пориві чіпкі можливості всіх кінцівок, – і сам здивувався, видершись нарешті на броньовик.
Щойно випростався, зрозумів помилку – куля, послана не знати звідки, клацнула над самою маківкою. Присівши, Максим став на чотири й незграбно, рачки, посунув уперед, до башти. Навіть якщо екіпаж зсередини й почув рух над головами, для оцінки нової ситуації та прийняття рішення в німців лишалося менше часу, ніж у Коломійця для останнього завершального удару.
Присівши біля башти, подібної до величезної пласкої зміїної голови, він повернувся на бік, тягнучи з кишені гранату. Як закинути, точніше запхати її всередину, ще не придумав, але й іншого способу змусити кулемет замовкнути не знав.
У броньованому череві щось пішло не так.
Максим не зрозумів, чому раптом з правого боку транспортера відчинився люк. Тут же повернулися звуки – він почув його брязкання. Зсередини висунулася спершу голова в пілотці, потім – тулуб, до половини. Німцеві, видно, закортіло з’ясувати, хто чи що може їм загрожувати ззовні. Одна рука вперлася в край люка, друга, напевне озброєна, ще виринала.
Коломієць не знав, як діяти.
Різко замахнувся.
Побачивши людину з гранатою в себе над головою, німець зробив так, як учинили б на його місці дев’ять із десятьох солдатів, котрі не механічні, а передусім живі люди. Він пірнув назад, усередину, залишивши люк прочиненим.
Максим у той момент ніби дивився на себе згори. І бачив чоловіка, що, мов усе життя так робив, витягнув чеку, нахилився й закинув гранату всередину, у чорне жерло броньованого черева. Відсунувся назад і, коли вибухнуло, мало не ковзнув донизу, дивом утримавшись на неширокій поверхні.
Кулемет захлинувся.
Аж тепер Коломієць стрибнув з броньовика, зсередини якого тягнувся білий дим та лунали глухі стогони. Поруч, ніби тільки й чекав цього моменту, опинився повстанець із його автоматом, і Максим, узявши зброю напереваги, наставив ствол на люк, розряджаючи туди весь диск за раз.
До враженого панцерника вже спішили вцілілі вояки. Відступивши, мовби хвалячись результатами тяжкої праці, Максим пошукав очима Хмару.
Знайшов.
Командир сидів, спираючись однією рукою в землю, аби не впасти, а іншою закривав голову. Він хитався з боку на бік, мов зламана вітром навпіл стеблина, поруч лежало нерухомо ще двоє.
За спиною пролунало кілька вибухів. Дав довгу чергу кулемет Гармаша на пагорбі.
І враз стало тихо, тепер уже по-справжньому. Виглядало, Гармаш дав щось схоже на останній акорд.
А потім із диму, обігнувши палаючу вантажівку, вибіг збуджений боєм вояк, і його Коломієць уже згадав: чоловік відгукувався на Карпа.
– Тікають! Відбили! Друже Хмаро, вони біжать! – волав той, збуджено махаючи руками.
Тим часом від села до них уже квапилися самооборонці, яких вів Клен. Схоже, з мотоциклістами вони вже впоралися.
А Максимові чомусь здалося – ніхто, крім нього, пораненого Хмару не бачить. Тому, уже ні на кого й ні на що не зважаючи, поспішив до хорунжого.
5
Район Здолбунова, село Гніздяни
Перемога далася тяжко.
Уже потім, із уривчастих розповідей повстанців, Коломійцеві вдалося відтворити й зрозуміти картину в цілому. Поки частина відділу на чолі з Хмарою приборкувала панцерник, основні сили вдарили по вантажівках із солдатами. Спрацював ефект несподіванки, і Гонта з кулемета трохи прорідив ворожі ряди. Тих, хто стрибав із палаючої машини, так само вдалося сильно пощипати. Але головного удару у відповідь завдали німці з другої вантажівки – устигли розосередитися й прийняти бій. Поки чувся кулемет броньовика, шанси на перемогу в повстанців, як оцінювали вони самі, були незначними. Та щойно він заглух, третя машина, котра замикала колону, показала приклад – поки солдати прикривали, вона розвернулася й відступила, за нею потягнулися інші вцілілі.
