Чорні дияволи - Пархомов Михаил (лучшие бесплатные книги txt) 📗
Люди завжди заздрять тому, чого самим бракує. Кость заздрив Гасовському, не підозрюючи, що той сам іноді заздрить йому, — його вмінню задовольнятися малим, що так допомагає на війні, вмінню швидко сходитися з людьми і одразу ставати з ними запанібрата. Від природи Гасовський, як і Нечай, був тихий і сором'язливий, але цю свою сором'язливість він старанно маскував під напускною байдужістю. Звідти були і його бравада, і його насмішкуватість. Він ніби кепкував не над іншими, а над самим собою.
Коли Гасовського поблизу не було, Кость Арабаджі намагався показати себе.
Зараз був саме зручний момент. Гасовський щойно пішов на СП командира полка, а хлопці з'юрмилися навколо Сені-Сенечки, який стиха наспівував «Ой хмелю, мій хмелю…», і Кость, відчуваючи себе в безпеці, приступив до давно задуманого «заходу», йому хотілося розворушити понурого Якова Бєлкіна, котрий сидів збоку і покусував губи.
— Прикро, — сказав Кость з легким, як пушинка, зітханням, не помічаючи при цьому, що він копіює Гасовського. — Диявольськи прикро.
Сеня-Сенечка перестав співати.
— От я, наприклад, Одеси ще не бачив, — оволодівши загальною увагою, вів далі Кость. — А Бєлкін там виріс. І що ж? Замість того щоб сказати: «Товаришу Арабаджі, командування зглянулося на вас», замість того щоб дати мені можливість познайомитися з місцевими визначними пам'ятками і тим самим підвищити свій культурний рівень, наш командир відпустив у місто Бєлкіна. Ну, навіщо Якову ходити по Одесі? Він її і так знає. А я, скажу вам по секрету, вже путівник дістав. Де ж справедливість, я вас питаю?
Кость Арабаджі глянув на Якова Бєлкіна.
— У нього путівник, точно, — підтвердив Сеня-Сенечка. — Я бачив.
Починався щоденний окопний спектакль. Матроси підсунулися наперед, смакуючи насолоду від чергової дивогляді! На передовій було відносно тихо — тільки пострілювали міномети. Хто жував черствий хліб, старанно збираючи кришки в долоню, а хто курив, затуляючи вогник цигарки од вітру.
— Де ж справедливість? — Кость повернувся до Якова Бєлкіна. — Хоч ти скажи.
Яків Бєлкін сидів, підібгавши коліна до підборіддя. З-під широченного кльоша виглядали тупоносі флотські черевики, чи сорок шостого, чи сорок восьмого розміру — щодо цього погляди Костеві і Сені-Сенечки розходилися. Слова Костя Арабаджі горохом відскакували од його широкої спадистої спини.
— Ось ти потомствений одесит, — не вгавав Кость. — Не раз, либонь, бував у Палаці моряків, так? А чи знаєш, хто побудував цей шикарний палац на радість усьому людству? Можу побитися об заклад, що не знаєш. А я тобі відповім на це делікатне запитання. Архітектор Боффо, ось хто. А тепер я задам тобі зовсім просте запитання. Скільки приступок мають знамениті Потьомкінські сходи? Сподіваюся, ти хоч це знаєш.
— Я не рахував. Одчепись, — відмахнувся Бєлкін рукою, ніби відганяв ґедзя.
— Рівно сто дев'яносто дві приступки, щоб я так жив, — торжествуючи вимовив Кость. — Ех, ти. А ще одесит!..
— Одесит, — уперто хитнув головою Бєлкін. — Я на самій Молдаванці народився.
— А ти, Нечай? — спитав Кость Арабаджі.
Нечай здригнувся. Він думав про інше. У нього з голови не виходили слова сусідки, сказані в темному коридорі, коли він уже збирався йти. Хто він, той моряк з нашивками, що питав про нього? Знайомий? Дружок?.. Але дружок не розшукував би Нечая-спортсмена. Він би просто спитав: «Петька вдома?..» А той моряк шукав навіть не спортсмена, а чемпіона Але чемпіоном Нечай ніколи не був. Він плавав, як усі хлопці. Можливо, тільки трохи швидше. І брасом, і на спині, і стилем батерфляй, коли викидаєш руки і стаєш схожим на метелика… Але до світового рекордсмена Семена Бойченка йому, Нечаєві, було ще далеко. У Севастополі Бойченко обставив його метрів на вісім… А тому невідомому морякові потрібен був Нечай-спортсмен. Чи не дивно? Кому зараз спаде на думку шукати колишніх спортсменів? Чи не збираються знову влаштовувати запливи на далекі дистанції? Смішно…
— Нечай, от ти скажи… — повторив Кость. — Я страшенно цікавлюся однією вулицею. Ніяк не можу знайти її на карті. Старопорто-Франківською зветься. Знаєш таку?
— Ти ще спитав би, чи знаю я Лютеранський провулок, Кінний ринок або пам'ятник дюку Рішельє, — усміхнувся Нечай. — У тебе ще будуть запитання?
— Оце відповідь!.. — вигукнув Кость. — Ти чув, Якове? — І перш ніж Яків Бєлкін встиг роззявити рота, Кость Арабаджі проспівав:
— Як на Дерибасівській, на розі Рішельєвської…
І тут Якова Бєлкіна прорвало. Він заговорив. Повільно, ніби перемелюючи слова жорнами своїх кам'яних вилиць. Обсипаний білою пилюкою, він достоту був схожий на велетенського мірошника, що петлює зерно. До такого мірошника Нечай їздив якось зі своїм дідом.
— Значить, так, потопав я одразу додому, на Дальницьку…
Бєлкін не звертав уваги на слухачів — він дивився поверх бруствера, ніби там, попереду, була його рідна Дальницька, і він бачив її зараз усю — горбату, вимощену важким булижником, по якому цокають, викрешуючи іскри, копита волохатих битюгів, і свій будинок, і дворик з водопровідною колонкою, і дерев'яні сходи на другий поверх, і кімнати в смугастих шпалерах з широким бордюром, на якому гралися шишкінські ведмежата. В ці кімнати можна було потрапити тільки через кухню, а там з ранку до ночі вергала чорні чавуни його мати. «Яшенько!.. — мовила вона і опустила руки. — Синку!»
Вона була в чоловічих шкарбунах, вилинялій ситцевій кофтині і темній спідниці до п'ят. Тільки в свята на її плечах красувалася чорна кашемірова шаль з китицями. «Яшенько! Синку…» Більше вона нічого не сказала, і Яків, пригнувшись під одвірком, пройшов у кімнату, що правила за їдальню, і побачив там батька, згорбленого над столом.
— Тату…
Вдома все залишилося таким, як і три (тоді Яків ішов на флот), і тридцять років тому, коли його ще не було на світі. Батькові штиблети були густо змащені смальцем, від його люстринового піджака за верству тхнуло тютюном. Війна?.. Це ще не причина, щоб панікувати і залишати насиджені місця. Війна? Батько їх уже дві пережив — і російсько-японську, і першу світову… Цим його не здивуєш.
— Батько і слухати не схотів про евакуацію, — вів далі Яків Бєлкін. — Тільки-но я рота розкрив, мовляв, треба в'язати лахи, він як хряпне кулаком по столу, як закричить… Не смій чіпати речі, байстрюк! Не ти їх наживав. Щоб, кричить, твоєї ноги не було в моєму домі. Я ще тут хазяїн.
Яків замовк. Йому нелегко було стільки виговорити. Що він міг? Не піднімеш же руку на рідного батька, правда? Тим більше, що батько, коли подумати, має рацію. Куди йому евакуюватися з матір'ю? Тут хоч дах над головою.
— Твій батя з характером, — з повагою мовив Арабаджі.
— З характером, — підтвердив Яків Бєлкін, і в його голосі не було й крихти осуду. — Насилу заспокоїв старого. Людина, каже, повинна вмерти у своїй хаті, щоб поховали її біля батька і діда, і прадіда…
— А мати ж як? — поцікавився Кость. Яків не відповів, а тільки знизав плечима.
Він усе ще був далеко-далеко, на своїй Дальницькій. Та хіба мати могла не послухатися батька? Вона не зронила жодного слова. Навіть не насмілилась заплакати, коли Яків ішов.
— А ти про Потьомкінські сходи теревениш… — Яків Бєлкін з ледь помітним жалем глянув на Костя Арабаджі. — Для тебе вони що? — сто дев'яносто дві приступки, каміння, а для мене… Та що тут розводитись…
Цими ж словами (інших він не шукав) Яків Бєлкін щоразу розповідав про відвідини батьківського дому, як тільки заходила мова про Одесу, евакуацію, тривогу військових зведень. Та це в тому випадку, коли комусь із хлопців удавалося його розворушити. Звичайно ж Яків одмовчувався, хоч, відчувалося, що він увесь час думав тільки про це, про своїх рідних, ніби вся величезна Батьківщина, за яку воював, вміщалася в тому маленькому будиночку, де він народився і виріс.
І Нечай, слухаючи його, теж мимоволі ловив себе на думці, що йому самому Одеса дорога не тільки своєю Дерибасівською і колишнім кафе Фанконі чи кінотеатром «Едісон», про які завжди розпитували одеситів, і не «Гамбрінусом», не позеленілими від старості бронзовими левами в міському саду. Вона була йому близька і зимова, нордова, і ласкаво-весняна, і сльотлива, з почорнілими від кіптяви віадуками і вугільними причалами, п'яними бійками на Пересипі, з відкритими, схожими на іграшкові, вагончиками трамвая, які, знай собі, котяться по вузькоколійках Великого Фонтану. Хіба людина знає, чому вона прикипіла серцем до того каміння, на якому не раз розбивалася до крові?
