Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗

Брати Капранови Щоденник моєї секретарки

— Ні, ну ти тільки подивися на це! — Сапула влетіла до мого кабінету, гнівно вимахуючи в повітрі якимись паперами. Очі її метали блискавки, тонкі шпильки брутально врізались у килим, вузька спідниця натягувалася на стегнах, як барабан. Було зрозуміло — моя заступниця вийшла на стежку війни.

— Катрусю, при нашій з тобою нервовій роботі не можна починати з емоцій. Бо так і до інсульту недалеко. Я тебе прошу, тримайся ближче до фактів.

— Ах, до фактів? — вона з розмаху шваркнула об стіл своєю ношею. — От тобі факти! Подивися, що вона робить!

Я й справді подивився. На столі лежав журнал передачі зміни, що в ньому секретарки записували важливі справи — аби інформація не загубилася у безкінечній вервиці телефонних розмов, факсів, вихідних, відгулів та замін. Від серця одразу ж відлягло — значить нічого кримінального не трапилося.

— Подивися-подивися! — наполягала Сапула.

Я зміряв її поглядом і без зайвих слів відкрив журнал. З жінками у таких випадках краще не сперечатися.

Сторінки щільно вкривали записи — різними ручками, різними почерками, адже секретарки працюють позмінно. Все як і годиться — дата, справа, кого спитати, кому передати. Нічого особливого.

— Ну?

— Що ну?! — уточнив я.

— Тобі повилазило? — Катьчин наманікюрений ніготь, що за гостротою та розміром позмагався б із пазурами якого-небудь шуліки, підважив кілька сторінок, а потім встромився в одну з них, немовби у тіло жертви.

Я опустив очі. Запис у графі «Коментар» тут був довшим за інші. Певно, в ньому й містилася крамола. Гаразд, почитаємо.

«Сергій Миколайович запропонував мені яблуко. Я відмовилася. Думаю, що ми іще не в тих стосунках, коли можна отак от просто запропонувати мені яблуко…»

— Це що таке?

— Те, що бачиш!

Я гмикнув. Цікаво. Літери акуратні, хоч і дещо дитячі, як у всієї теперішньої молоді. Але без явних помилок, що вже зовсім не схоже на молодь. Навіть із комами там, де треба. Хто ж із секретарок зумів так написати?

Сапула немовби почула мої думки.

— От-от! Це вона! Твоя!

— Яка моя?!

— Хмаринка! Твоя улюблена!

— Ти що, ревнуєш? — посміхнувся я.

— Іще не вистачало! До кого? До цієї шмакодявки? Навіть не думай! Ти краще почитай, що вона пише у службовому документі!

Криваво-яскравий ніготь підчепив чергову порцію сторінок. В очі трапив величенький запис акуратним почерком.

«Сьогодні знову вдягла бабусине намисто. І Катерина Петрівна до мене цілий день не чіплялася. Навіть не підходила ні разу. Значить я правильно помітила — це намисто відганяє Катерину Петрівну. Треба іще раз спробувати».

Я знову посміхнувся. Дійсно прикольно — захищатися від Сапули за допомогою бабусиного намиста. Такий собі оберіг від начальства. Щось у цьому є.

— Що тебе так розвеселило?

— Намисто, яке тебе відганяє.

— Дуже смішно!

— А що? Треба й собі спробувати. Може, допоможе проти нашого міністра? Га? Позичиш у неї на пару днів?

Сапула закипіла. Очі її зіщулились, а голос набув металевих ноток:

— Ти дожартуєшся! Вона сьогодні пише всяку дурість, а завтра почне писати, хто був і що сказав! І передавати куди не треба!

Тепер зрозуміло. Моя заступниця почала чергову війну з секретаркою. За все люблю Катьку: і ділова, і роботяща, і на вигляд гарна. Однак має невеличкий недолік — не любить наших секретарок. Їсть поїдом, а тільки випаде можливість — одразу на убій. Через це жодна з них не протрималася більше як півроку. А зараз, значить, прийшла черга й Хмаринки.

Взагалі-то за паспортом вона — Марина — але що то за ім’я? На вулиці палицею кинь, двох Марин приб’єш. Ви не помічали, що імена у нас ідуть якимись хвилями? В моєму поколінні хлопці усі були Сергіями, у тому числі ваш покірний слуга. «Що ні рожа, то Сірожа» — казали гострослови. А дівчата — суцільні Свєти та Олени. Через покоління косяком пішли Марини та Христини. Але особисто я люблю різноманіття. І тому, як можу, борюся з подібною модою — вигадую прізвиська. Цій, наприклад, одразу приліпив — Хмаринка. Маринка-Хмаринка, бо така собі легка, майже невагома, і очі блакитні, як небо. Нормальна, до речі, дівчина: мало того що уважна, то ще й, виявляється, пише без помилок — а це просто-таки рідкість у наш час.

— Катю, ти перебільшуєш. Воно ж дитя зовсім! Що там такого крамольного написала? Про намисто? Не будеш весь час гризти дівчат — і вони від тебе не шукатимуть оберегів.

— Це я гризу? — Сапула обурено розвела руками. — Ти диви! Я їх гризу! Не ти їх розбещуєш, так що на голову вилазять, а я, виявляється, їх гризу?

Теж логічно. Принаймні з жіночої точки зору.

— Катрусю, давай не будемо! Ти просто образилася на Хмаринку за це намисто, яке оберіг проти тебе. Скажи чесно, — запропонував я.

— Брехня. Я всього лише хочу елементарного порядку в офісі.

— Ти всього лише не любиш моїх секретарок.

Сапула агресивно звела брови вгору:

— А за що, скажи, будь ласка, я маю їх любити?

Жінки вміють ставити питання руба. А й правда, за що Катя повинна її любити? Я — інша справа. Чоловіки завжди поблажливі до молодих дівчат. Навіть коли не мають до них конкретних пропозицій.

Я закрив журнал передачі зміни:

— Давай зробимо так: я реквізую цей доказ, а ти їй скажи, щоб завела новий журнал і більше нічого стороннього туди не писала.

— Іще повчи! Я вже давно сказала все, що треба. І записи про справи за два тижні також звеліла перенести. Теж мені, вчитель знайшовся. Я, між іншим, недарма тут хліб їм.

— Ну що ти! — я погладив її по крутому стегну, демонструючи, що ціную і люблю. Бо й справді ціную і люблю. — До речі, якщо це намисто їй справді помагає, чому вона постійно його не носить, га?

— Дурний ти, — Сапула трохи розтанула чи то вихлюпнувши емоції, чи від знаків моєї уваги. — Яка жінка двічі поспіль вдягне одну й ту саму прикрасу?

І це теж було правдою.

Катерина Петрівна Задорожна працювала у мене заступником, а ще була другом, товаришем, партнером і взагалі усім, чим може бути ефектна самостійна жінка для ділового самостійного ж таки чоловіка. Дуже і дуже давно, коли ми навіть не уявляли, що колись будемо дорослими, вона вперше з’явилась у нашому класі. Ми вже провчилися цілу чверть, перезнайомилися, а тут — новенька, у білому фартушку, худа і довга. Сіла поруч зі мною на вільне місце.

— Катрусю, а де ж твої зошити? — запитала вчителька, побачивши перед новенькою порожню парту.

— Сапула, — відповіла дівчинка в ніс.

— Як-як? — не зрозуміла вчителька, Ганна Петрівна.

— Сапула я. Вдома сапула, — похмуро повторила Катька.

Так вона і стала Сапулою. Насправді зручно — Задорожних оно скільки, а Сапула — одна-єдина. Вона приїхала до нас з-під Києва — за дитячими масштабами, майже з іншої планети. Бо найдальшим і найбільшим містом, яке я, наприклад, міг собі уявити, була Одеса. Але Катька швидко обвикнулась, стала гнути кирпу і так гордовито вимовляла «у нас на Хрещатику», як оце зараз кажуть «на Манхеттені» або «на Пікаділлі». До благословенних південних країв Сапулу занесло через матримоніальний психоз матері — виживши з хати першого чоловіка, Катьчиного батька, вона поставила собі за мету обов’язково знайти нового і, щойно з’являвся годящий кандидат, відправляла дочку «в еміграцію» до бабусі. Минав рік-півтора, черговий претендент не виправдовував довіри, і Катьчина мати зі сльозами на очах приїздила до нас забирати донечку. А через деякий час усе повторювалося спочатку.

Не візьмуся пригадати всі деталі нашого тодішнього спілкування, бо однокласниць сприймав виключно як елемент інтер’єру. Тож не дивно, що після закінчення восьмого класу, коли наші шляхи розійшлися, здавалося, остаточно — дівчина поїхала до свого Києва і вступила до технікуму, мене ж понесло світами — ніхто з нас ні про кого не згадував. Вона рано вийшла заміж — ледве закінчивши навчання. Я ж, помордувавшись у політехнічному і пройшовши школу мужності в лавах радянської армії, врешті також опинився у столиці.