Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (читаем книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗

Annotation

Перед вами пригодницька сага, в якій йдетьсяпро мовчазні гори, пекучі джунглі та холодну пусте-лю. Це книга про далекі екзотичні краї, де відчай-душні головорізи з легкістю випотрошать тельбухинеобережних мандрівників, підловивши їх при пере-тині кордону, де грізні андійські демони потай про-слизають у душі подорожніх і манять їх на вершининеприступних хребтів, на яких сотні років тому мо-гутні інки будували свої фортеці, ховаючи величніхрами та цитаделі високо поміж хмар…Історія про двох мандрівників - молодого україн-ця та його чеського товариша, які натоптали 6000 кмПівденною Америкою від Кіто, столиці Еквадору,через усе Перу аж до Сантьяго-де-Чилі, і пройшли всеце заради одного: аби врешті-решт потрапити на ПупЗемлі і доторкнутися до таємниць острова Пасхи…

Максим Кідрук

Частина ІІІ. ЧИЛІЙСЬКА ПУСТЕЛЯ

Долина Смерті

Пішки через пустелю

Гейзери Ель Татіо і повернення в Долину Смерті

Частина ІV. ЗЕМЛЯ ХОТУ МАТУ’ А

Те Піто о Те Хенуа: ultimate destination[9]

Сучасне життя на острові Пасхи

Хто вони і звідки?

Рано Рараку - « la Fabrica de los Moais»[36]

Таємниця створення та пересування кам’яних велетнів

Селище Оронґо і великий футбол

Анакена

Кохау ронго-ронго

Урок острова Пасхи

Епілог

ЛІТЕРАТУРА

ПРИМІТКИ

Максим Кідрук

Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Частина ІІІ. ЧИЛІЙСЬКА ПУСТЕЛЯ

Долина Смерті

Найсухіше місце на Земній кулі - це не пустеля Наміб, не пустеля Гобі і навіть не Сахара. На величезних просторах на півночі Чилі, від узбережжя Тихого океану аж до передгір’їв андійських хребтів, здіймається плато, де немає нічого, окрім попелястого піску, випаленої безколірної глини та блідих безкровних солончаків. За останні чотириста років тут не випало жодного дощу, не проступило жодної росинки. Вчені кажуть, що дощів тут взагалі більше не буде. Це - пустеля Атакама, найсухіша пустеля на Землі, гола, бездушна місцина, чужа й ворожа всьому живому.

В самому серці цієї пустки коло крихітного містечка Сан-Педро де Атакама є одне особливе місце: посеред ідеально пласкої рівнини зринають увись похмурі коричнево-сірі громаддя. Могутні й грізні, вони подібні на непорушні кам’яні скелі, хоча насправді складаються з вапняку, глини та осадових мінералів. Ці загадкові скульптури утворилися двадцять три мільйони років тому, коли внаслідок зсувів Земної кори Атакама опинилася над водою. Дощі, вітри та потоки води, що збігали вниз до океану, помалу вимили частину осадових порід, лишивши незайманими окремі вертикальні пласти, котрі й породили таке феноменальне плетиво кряжів та долин, яке через багато мільйонів років перетвориться на один з найнегостинніших закапелків планети.

Найбільша роздолина бере початок за два кілометри від Сан-Педро і простягається на багато миль на захід. За нею починається справжня пустеля, де царюють піски, де прилизані вітром бархани навіюють ледь вловну меланхолію, а застигле одвічне небо смалить нещадним вогнем упродовж дня та стугонить колючим холодом уночі. У цій долині нічого не росте, там не живе жодна жива істота, включаючи мікроорганізми. Там немає доріг, бензоколонок чи придорожніх кафе, немає води - ні на землі, ні під землею. Там самотньо і порожньо, немов на безлюдній планеті посеред холодного космосу. Сама назва цього засохлого й бездушного місця цілком відповідає його понурій внутрішній суті та моторошному зовнішньому вигляду. А називається воно Valle de la Muerte або Долина Смерті…

* * *

Чилійський кордон ми проминули без жодних пригод. По дорозі з Арекіпи в Такну нам пощастило здибати Лізетт - симпатичну балакучу білявку з Голландії, котра їхала до свого хлопця в Чилі. Дівчина чудово володіла іспанською, крім того, вже не вперше перетинала кордон, а тому знала, що там і як.

Вискочивши з автобуса в Такні, ми залишили брудну й ветху автостанцію і втрьох потюпали на південь вздовж однієї з нечисленних вуличок прикордонного містечка. Через п’ять хвилин Лізетт упевнено повернула ліворуч. Пройшовши ще кількасот метрів, ми опинилися на платній автомобільній стоянці. З протилежного її кінця починалася широка асфальтівка, яка вела прямо в пустелю, поволі звужуючись до крихітної цятки на межі між небом та землею. На стоянці тулилося кільканадцять легкових машин, які, судячи з написів під їхніми лобовими шибами, возили пасажирів з Такни в Аріку (найближче до кордону містечко на чилійській стороні) і назад, по двадцять разів за день через кордон. Ми облюбували лімузин «Chevrolet» білого кольору, старий мов світ, проте все ще гордовитий та величавий. Його грандіозний капот за розмірами нагадував стіл для більярду, четвірка строгих квадратних фар зарозуміло виблискувала над витонченим сріблястим бампером, а в салоні замість окремих сидінь розташовувались широкі комфортні диванчики (причому як ззаду, так і спереду, перед кермом), де могли вільно поміститися відразу три пасажири.

Перетин кордону зайняв чверть години. Цього разу все проходило поважно і за правилами. Чемні митники на пропускному пункті, розташованому просто посеред пустелі, перевірили наші документи, оглянули багаж і, шльопнувши печаткою в паспортах, відпустили з Богом. За якийсь час ми вже прощалися з голландкою, тупцяючи під дверима похмурої бетонної автостанції в Аріці.

Потому ми з Яном стали радитись, як нам далі бути. Згідно з моїм дорожнім планом, перетнувши кордон, ми мусили тримати курс на Сан-Педро, цебто сунутися в самісіньке серце Атаками, чиї неозорі океани піску підпирають Аріку з усіх боків. Втім, після трьох тижнів поневіряння у Перу я почувався втомленим. Крім того, щоб потрапити в Сан-Педро, нам доведеться зробити чималий гак на схід, а це не дуже добре, враховуючи, скільки часу лишилося до відльоту на Рапа Нуї. Одначе… не це було головним. Мене муляло якесь недобре передчуття. Мій внутрішній голос нашіптував мені, що нам не варто пертись в пустелю. Тому я запропонував Янові залишити Атакаму в спокої і поїхати вздовж узбережжя Тихого океану в Антофагасту, а звідтіля - до Сантьяго. Чех навідріз відмовився. Звинувачуючи мене в ледарстві, слинькуватості, зраді ідеалів авантюризму та інших смертельних гріхах, він силоміць потяг мене до квиткової каси.

- Скільки коштує квиток до Сан-Педро де Атакама? - спитав мій напарник.

- Десять тисяч песо, сеньйоре. Покваптеся, відправлення о 21:30.

Чех повернувся до мене.

- Чувак, увсього двадцять баксів! І це прямий автобус! Та ще й нічний. Ми не марнуватимемо часу і прибудемо на місце майже на день раніше!

Вперше в житті я опинився в ситуації, коли хтось підбиває мене на авантюру, а я вагаюся. Зазвичай все відбувається з точністю до навпаки. Проте у той момент, попри всі спокуси справжньої пустелі, попри принади Сан-Педро, про які я читав ще у Стокгольмі, мені не хотілося туди їхати. Я жадав одного: чимшвидше потрапити до Сантьяго, звідки спокійно вилетіти на острів Пасхи.

- Man, come on! Don’t be a pussy![1] - не вгавав Ян. - Ти ж сам хотів туди їхати!

- Я то хотів, але… це далеко, і… хм… коли що трапиться, у нас буде лише день, щоб усе розрулити і допхатися до Сантьяго.

Працівник автобусної компанії, певно, непогано знаючись на англійській, нетерпляче глипав на мене крізь скло.

- Вирішуйте, сеньйоре, але, присягаюся, ви не пожалкуєте, - мовив він.

Я уважно подивився на нього. Великі й круглі матові очі, схожі на дві перестиглі вишні, смагляве вольове лице, прямокутне підборіддя і затягнуте у тугий хвіст чорне, наче нафта, волосся. Все це якось не дуже пасувало до ретельно випрасуваної лимонної сорочки та ядучо синьої краватки, акуратно підтягнутої під самий комір. Я витріщався на нього і думав, що не маю ані найменшого бажання їхати, але згодом таки поліз у кишеню, витяг пожмакану червонясту купюру номіналом 10000 песо і просунув її у вічко. За хвилину, загадково посміхаючись, чоловік простягнув мені квиток.