Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

Оксана Забужко

Музей покинутих секретів

ЗАЛ I. «ОЦЕ!!!»

Потім настає черга на фотографії. Чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-коричневі, декотрі на цупкому, тисненому, як вафлі, фотопапері з біленькими зубчиками по краях, схожими на мережку при комірці шкільної форми, — докодаківська доба, доба холодної війни й вітчизняних фотоматеріалів, як і взагалі всього вітчизняного, проте жінки на знімках приоздоблені такими самими висотними пиріжками шиньйонів, цих дурацьких підкладок з мертвого (а не раз, либонь, і чужого, фе, яка гидота!) волосся, і вбрані в такі самі нефоремно-прямокутні, луб'яні на вигляд суконки, як і дами в фільмах Енді Ворхола або, скажімо, Анук Еме у «8 ¹/ ₂» (принаймні цю вони могли бачити, бодай теоретично, — могли вистояти п'ятигодинну чергу в фестивальній тисняві й прорватись-таки до зали, мокрі й щасливі, з позбиваними набакир шиньйонами й різнобарвно-темними підковами підпахов на білих нейлонових блузках, під які вдягалося кольорову білизну, — вітчизняну, авжеж, яку хто найліпшу мав: голубу, рожеву, бузкову, але білизни не видно на фото, і тих вогких підків, ані запаху тих черг, — іще не знайомих з дезодорантами, зате душно напудрених розсипчастою біллю й ружем, напахчених яким-небудь «Індійським сандалом» ф-ки «Красная Москва» чи, в кращому разі, польським, так само млосно-солодким «Byc moze…» на різностайно-хоровому тлі розпареного жіночого поту, вже ніхто не відреставрує, - а на знімках, вичепурені й свіжопричесані, вони цілком уходять за сучасниць Анук Еме, жодної залізної завіси звідси, з відстані сорока років, уже не видно…). Знаєш, що я оце собі подумала? Що жінки взагалі менш піддатні на забурення політичного клімату — вони влізають у капронові панчохи, а згодом і в дефіцитні колготки, і зосереджено розгладжують їх на нозі, геть невважаючи ні на вбивство Кеннеді, ні на танки в Празі, і тому насправді обличчя країни визначають чоловіки — принаймні тієї, що була. Пам'ятаєш, які вони носили шапки? Такі однакові, як уніформа, хутряні куби-вушанки? «Пижикові», еге ж, ось як це звалось, — по-армійському вишикувані лави мовчазно чорніючих «пижиків» на трибуні Мавзолею 7-го листопада, чомусь цього дня завжди ліпив дощ, ще й зі снігом, ніби сама природа впадала в жалобу, а перед урядовою трибуною — горлали на демонстрантів, мов капо на в'язнів, знервовані розпорядники обіч колони — належалося йти без парасольок, просто попід снігом, щоб не псувати картинку в телевізорі, — кольорових телевізорів теж-бо ще не було, не похопилася ще аж настільки наздогнати Захід вітчизняна промисловість, — ба ні, були, заперечуєш ти, вже в сімдесяті то не була дивовижа, тільки дефіцит, та й дорогущі ж були як холера… Гаразд, давай далі — ось цей суворий карапуз у пінетках із помпонами, це що, також ти?.. А на колінах тебе держить хто — бабця Ліна?.. (Химерний знімок, якийсь учепистий, не відірвешся — може, тим, що жінка на ньому, якраз як фотограф клацнув об'єктивом, спустила очі на малюка, з тим заклопотаним і заразом проясненим виразом, з яким усі жінки світу беруть на руки немовлят, байдуже, своїх чи чужих, — і ми, по цей бік об'єктива, залишилися чекати, аж доки вона знов підведе на нас погляд: ефект, якщо вдивлятися довше, доволі неприємний, надто коли знаєш, що тієї жінки вже кільканадцять років нема на світі, і якими б очима вона глянула, якби стрепенула була в ту мить повіками, того нам ніколи вже не дізнатися…)

…Так, ніби мені не досить власних привидів — власних невибляклих, усе ще по-карамельному яскраво-коричневих облич, поцяткованих регулярною віспою того «вафельного» растру, з яким сьогодні не впоратися до пуття жодному фотошопу, — при комп'ютерному скануванні ці знімки видихаються, наче вірші при перекладі з мови на мову, і на екрані мають дивно жалюгідний вигляд — наче їх щойно вийнято з води й почеплено сушитися на невидимій шворці. Так би мовити, піднято з дна часу, підсвідомий стереотип сприйняття: десь вони там під мулом літ собі лежали, а ми їх узяли та й видобули на світ — ощасливили б то, чи як?.. От цікаво, ну звідки, спитати б, у нас оця невитравна зверхність у стосунку до минулого, оце невідволодно-тупе, не переломиш, переконання, буцімто ми, сьогоднішні, рішуче й категорично мудріші за них, тодішніх, — на тій єдиній підставі, що нам відкрите їхнє майбутнє: що ми знаємо, чим вони всі скінчать?.. (Нічим хорошим!) Щось наче в стосунку до малих дітей: настановчість, поблажливість. І, як і діти, люди минулого завжди здаються нам наївними — в усьому, від костюмів і зачісок до способу думання й почування. Навіть тоді, коли ці люди — наші близькі. Точніше, колись такими були.

— Про що ти задумалась?

— Не знаю. Про нас.

Ось чим різниться подружжя від усіх, хай би й яких вольтанутих за температурою, кохань і закохань: воно включає обов'язковий обмін привидами. Твої небіжчики робляться моїми, і навпаки. Список імен, подаваних у церкві на заупокійну службу під Навський Великдень, довшає: Анатолій, Людмила, Одарка, Олександер, Федір, Тетяна — це як звичайно, а за ними вступають, мов нова хвиля інструментів у другій частині симфонії, віолончельно-низьке, з контрабасовим нутряним вистогном анданте, — Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира: звучить майже як імена іншого народу, але, може, той народ і був іншим, — таже всі, скінчені 1933-м роком на Київщині й Полтавщині, Талимони й Лампії, Порфи й Теклини, також наводять радше на гадку про перших християн, аніж про родичів, віддалених від нас усього на яких два-три покоління, тодішні ж західницькі, католицькі імена порівняно з ними ще відлунюють наживо, хоч і дедалі слабнучи, — поки все-таки є кому сказати: це мій вуйко, це мій дідо, загинув на Сибіру чи еміґрував до Канади, — в цьому місці ти, з тою незрячою ностальгійною усмішкою, що розтікається по обличчю помалу, розфокусовано, як молоко по стільниці, починаєш згадувати, як на початку вісімдесятих твоя родина несподівано дістала з Канади посилку від якогось такого, десятої води на киселі, вуйка, — пропустило чомусь КҐБ, чи не останні свої деньочки прочуваючи, а мо, в них просто вже хватка була ослабла, як і все в тій країні було охляло й провисло перед фіналом, — правдива канадська посилка, і навіть не квітчаста хустка, якими чомусь діаспора тоді «Старий Край» непомірно щедро затарювала, а — джинси, мамцю ріднесенька: перші твої лівайси, й до них джинсова-таки сорочка, а в чековому магазині батьки купили тобі справжні адідасівські кросовки й адідасівську сумку-черезплічника, і ти в такому вигляді ходив до школи, — і мені на мить робиться майже боляче, до гарячого стиску в сонячному сплетінні, од безглуздих, ретроспективою, підліткових ревнощів, так, ніби й мене ця висвітлена тобою картинка враз скидає, як з драбини, на яких двадцять років униз, і я прикипаю там до парти, не в змозі відвести очей від найнедосяжнішого хлопчика в класі, а ти на мене не дивишся, — ти мене-тодішньої, в прищах, як в зірках, і з відмінницькою ріденькою кіскою через плече, й не завважив би, хіба щоб увічливо оступитись, даючи дорогу: такі, загоджені раннім успіхом, хлопчики з добрих родин завжди бувають чемними, бо не потребують привертати до себе увагу глупими вихватками, життєвий успіх узагалі, як ніщо інше, розвиває в людях добродушність — ту поверхову, літеплу, як температура тіла, котра не пропускає жодної аґресії, щоправда, й співчуття не пропускає також… Це потрясаюче, кажу вголос, хитаючи головою, але ти не розумієш, не втрапляєш зі мною в ногу, ти провадиш далі своєї, мимохідь приєднавши мою репліку, таким собі зірваним коротким оплеском, до свого тодішнього тріумфу в дівчаток, укинувши її, з легеньким брязком, у двадцятилітньої давности шухляду, і так ми й зостаємося, як і були, — кожен при своїй шухляді, не те що не змішавши, а навіть і не зсунувши їх докупи, і саме це я й мала на увазі своїм «потрясаюче» — що як же, до лиха, можна обмінятися родинними привидами, пошлюбити між собою оті заникаючі вглиб часу довгі лави небіжчиків-із-обох-сторін, якщо навіть собою-позавчорашніми — тим хлопчиком і тою дівчинкою, що колись були закохувалися в інших дівчаток і хлопчиків і не спали ночей по різних містах, ще не підозрюючи про існування одне одного, — й то пошлюбитися не виходить?.. А жах же в тім, що вони нікуди не ділись, ні той хлопчик, ні та дівчинка, раз я, наприклад, досі так по-ідіотському здатна ревнувати тебе до твоєї шкільної любови, — дарма що ми ж із нею знайомились у цілком уже теперішньому часі, і ця зустріч, по ідеї, мала б для мене раз і назавше закрити тему, бо порівняння тепер уже рішуче не на її користь: з неї вийшла досить-таки смурна тітка, малопривітна, бамбулувата на виду й грубокоста, тип колишніх інженерш-проектниць, що тепер вистоюють із секонд-хендом по базарах, ще й із тими глибоко посадженими очима, такими вугільно-чорними западинами, що з роками творять дедалі дужче враження чи то хронічної сплаканости, чи хронічної-таки спитости, й добряче постарюють власницю, — до того ж вона навіть не всміхнулася мені при знайомстві, з чого можна зробити висновок, що якраз її житейський досвід дотепер не дуже-то сприяв нарощуванню добродушности, не виключено, оте перше шкільне кохання зостається для неї єдиним промінчиком світла, так що мені б випадало її радше пожаліти, по-жіночому й по-людськи, — а от не виходить воно ні фіґа: не виходить тому, що я так і не певна, кого бачиш у ній ти — теперішню, чи також і тодішню заразом, образ із другим дном, із наскрізною, в часі, підсвіткою з іншого виміру, і тому перевага, в остаточному підсумку, таки не на моїй стороні, адже я для тебе — тільки сьогоднішня, відзнята, як ґемблем, плескатим зрізом з одного річного кільця, хоч би яким той зріз не здавався надзвичайним…