Сушко Р., Левицький М. - Хроніка нищення української мови. - 2012 - Сушко Роман (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

від доби Романових до сьогодення

(...) хто матір забуває, Того Бог карає.

русифікація продовжується!!!

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

Роман Сушко Мирослав Левицький

ХРОНІКА НИЩЕННЯ української мови

від доби Романових до сьогодення

видання четверте виправлене й доповнене

Київ 2012

ISBN 978-966-2995-50-3 ББК 63.3 (4 УКР) + 81 C91

Упорядники ставили перед собою завдання у короткій формі, спираючись на документи, показати, що русифікація як України, так і всіх народів, уярмлених імперією, ніяк не була самочинним, природнім процесом як це намагаються доводити апологети відновлення імперії, а цілеспрямованою державною політикою всіх російських режимів, починаючи від виокремлення московських правителів з-під залежності ханів й підпорядкування київської митрополії Московському патріархові в 1685 році, закінчуючи нинішнім режимом Путіна. Матеріал опрацьований на основі Ві-кіпедії, Енциклопедії українознавства, Енциклопедичного словника Брокгауса й Єфрона, архівів упорядників і ряду інтернетних сайтів. У цьому переліку показані далеко не всі, а лише найбільш знакові випадки російської денаціо-налізаційної політики щодо України.

Видання, адресоване політикам, політологам, історикам, та всім, хто прагне пізнати правду й для кого небайдужою є доля України, державної мови, як одного з основних атрибутів кожної держави.

© Роман Сушко.

Мирослав Левицький, 2012 © Народний Рух України, 2012

© МИШ Таля, 2012

Мова - це не лише великий дар природи, розвинутий і вдосконалений за тисячоліття з того часу, відколи людина стала людиною, як кажуть мислителі світового масштабу. У новітній час мова стала одним з головних атрибутів кожної національної держави. Україна як держава Українського народу (дивись преамбула Конституції) не повинна бути винятком. Тим паче, що в статті 11 Конституції' України, про яку так часто забуваємо, виразно сказано: «Держава сприяє консолідації' та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури». У всіх національних державах головний консолідуючий інструмент — це мова. У більшості держав світу мові, як одному з основних атрибутів державності, приділяється така ж увага, як і національній безпеці та добробутові нації.

На жаль, Україна в тому ряду поки що є винятком. В Україні довгі століття й царським, і комуністичним режимом нав'язувалася думка, що мова в житті людини є другорядною вартістю, етнографічним явищем. І такий спосіб мислення ще притаманний багатьом людям. Видатний чеський мислитель Шафарик, картаючи тих, хто намагався онімечувати чехів, сказав: «Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя i сам її покидає й відрікається, виконує над собою самовбивство».

Ці слова, сказані понад півтора століття тому, в Україні й нині дуже актуальні. Хоч риторика денаціоналізаторів змінилася, проте суть їхня залишається незмінною. Нині вони вже не кажуть про українську мову як про етнографічну вартість, а, заявляючи про права людини, домагаються узаконення незнання в Українській державі державної мови. Окремі з провокаторів-русифікаторів дійшли до того, що лякають кримінальною відповідальністю за протидію нинішній русифікації. Це нова форма насильства над українською нацією. У середині XIX сторіччя педагог Костянтин Ушинський написав: «I нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків».

Усі розмови про права людини, усі доводи, що русифікація була самочинним природним процесом йдуть від лукавого при активній підтримці «русского міра». Його «щупальці» запущені не тільки на

територію України. Непроста мовна ситуація також в балтійських державах колишнього СРСР. Зокрема в Литві нині спільними фронтом за свої «ущемлені права» воюють росіяни та поляки. Офіційна Варшава цьому питанню присвячує багато уваги. Однак у той же час усе частіше чуємо заяви і Польщі, й від молодого покоління громадян Литви польської національності, про аморальність претензій на якісь особливі права (зокрема право на незнання державної мови), бо це свічення нелояльності до литовської держави.

Моральний клімат у країні, а відтак рівень добробуту суспільства не може бути високим, коли частина суспільства є нелояльною до держави, в якій проживає, не визнає її законів та традицій, видаючи наслідки насильства за природний стан. Це протиприродне явище. Воно суперечить логіці та європейській традиції. Тим паче, що в світовій практиці немає такої категорії' як денаціоналізоване корінне населення. Логіка розвитку суспільних процесів така, що ця частина суспільства, яка по нинішній день таким себе вважає, рано чи пізно повернеться до традицій та мови батьків. Це повернення буде значно легшим, коли стане зрозумілою логіка та механізми, якими заганяли українців в російське геополітичне стійло, фундаментом якого була, і понині залишається, російська мова. Пропонована Вашій увазі книжка покликана допомогти більш глибокого зрозуміти цю логіку й допомогти повернутися до прописаних в Основному законі України історичної свідомості, традицій і культури української нації' - підвалин української державності.

Русифікація як конфліткт цивіліцзацій

Документально зафіксовано, що з боку Росії' наступ на українську мову й культуру почався після приходу (внаслідок чергового перевороту) на царський престол у Московії в 1613 році нової династії' - Ро-манових. Хоч про прихід тут можна лише умовно говорити. Після згасання московської лінії Рюриковичів, яка обірвалася зі смертю в 1598 році сина Івана Грозного - Федора, у Московщині почалася боротьба за владу. А в приєднаних до неї землях чинилися спроби звільнитися від московської залежності.

Головними фігурантами боротьби за місце третього царя Московії' був Борис Годунов та Федір Романов.

Першим царем Московії' став уже правлячий на той час князь Іван IV (Грозний). Шляхом загравань з правителями Орди він у 1547 році був вінчаний на царя Московського. Російські історики твердять, що разом з отриманням царської корони він оголосив себе спадкоємцем візантійського імператора та князем всієї Руси. І титули ці передавалися в спадок усім наступними царям.

Чи так воно було насправді, є сумніви, враховуючи, нині вже доведене велике фальшування історії' Московського краю започатковане в час Катерини ІІ. На основі нині доступних історичних матеріалів є серйозні підстави для твердження, що всі «всєярусскіє» титули Івана Грозного - пізніша приписка на обґрунтування «законного» права московських царів на володіння ними територією України.

15 років боротьби за владу в Московії', які супроводжувалися переворотами, виснажили Московське царство. У Миколи Костомарова читаємо «Москва знаходилась в розвалинах». Тому не так то вже важко стало Федору Романову (на той час монаху) переконати членів боярського земського собору віддати в 1613 році царський престол на той час ще юному синові Федора - Михайлу Романову.

Проте не стільки він, а його батько після звільнення з польського полону в 1618 році став фактичним правителем московського царства. І то абсолютним, бо, окрім політичної влади, отримав усю повноту влади церковної, ставши четвертим в історії' московським Патріархом. Під тогочасними державними актами стоять не тільки царські, а й патріарші підписи. Це свідчення, що наступ на українську мову здійснювався не лише за ініціативою влади, що було продиктоване жадобою розширення простору влади. Цей наступ здійснювався й по церковній лінії. Нині широко цитується в літературі вислів московського Патріарха Іоакима (у миру дворянина Савелова) з 1689 року: «Когда будет много языков, то великая смута пойдет по земле». Він лякав смутою, не зважаючи, що таке мислення прямо суперечить тому, що проповідується в Святому письмі. Там у Новому Завіті багато разів сказано, що з проповіддю до народів треба звертатися мовою тих народів.