Гастарбайтерки - Доляк Наталка (бесплатные версии книг .TXT) 📗

Наталка Доляк

Гастарбайтерки

Лауреат IV премії конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА — 2012»

4/4. В ритмі життя

Ви взяли до рук цю книжку, саме цю. Саме до неї — з-поміж десятків інших — потяглася рука, чи саме її простягла вам рука того, чия думка для вас важлива… Можливо, вас привабило лоскітне слово «гастарбайтерки», може, задерикувате «джайв», та ще й із закордонним, а тому романтичним акцентом — «берлінський»… Хай там що вами рухало, вибір зроблено, і він — правильний.

В одній із трьох героїнь роману «Гастарбайтерки» ви впізнаєте себе, бодай кілька своїх рис. Наталка Доляк пише про українок: відданих, працьовитих, лагідних, зосереджених, гарних і, звісно, по-своєму нещасливих. А як інакше, коли живеш на повну, в ритмі 4/4? Інакше або не можеш, бо такий характер, або не можна, бо обставини такі…

Колись прекрасна дружина Галина Манькович, ставши тягарем для власного сина, виїжджає за кордон, де отримує нове ім’я — Халла. Забезпечена й енергійна, але бездітна і незаякорена Наталя на чужині стає Ташею, знайшовши простір для розкриття свого джайвового характеру. Колишня спортсменка і просто красуня Лариса, не бачачи на батьківщині можливостей забезпечити нормальне життя собі, маленькому синові й мамі, вирушає на заробітки. Їй теж надають нове ім’я, ще й таке витончене: Лаура, оспівана Петраркою… Але недарма кажуть: «Не мавши щастя змалку, не матимеш до останку», — колись уже обпечена на інтимі Лаура з вогню потрапляє в полум’я…

Можливо, і вас уже відвідували думки про гастарбайтерство чи навіть еміграцію. Можливо, і вам на рідній землі буває тоскно, холодно і безвихідно — бо нема на батьківщині пророка, і пророцтва здійснюються лише похмурі, і дерева колись були вищі, і вода чистіша, і люди щасливіші. І здається, що десь там, далеко, звідси не видно, — там усе інакше.

Виявляється, там дійсно все по-іншому. Але чи краще? Чи стала щаслива Халла, яка багато років прислужувала літній пані і заробила тисячі умовних одиниць? Чи знаходить себе на чужій території Лаура, котра засинає і просинається з єдиною мрією — побачити і притиснути до себе свого сина, а не чужого? Чи заспокоюється серце невгамовної Таші, яка має роботу, що її влаштовує, друзів, із якими їй весело, навіть подобу сім’ї? Вона знайшла більше, ніж втратила, але чи не зависокою ціною?

Мандруючи разом із Халлою, Ташею й Лаурою різними країнами Європи, вулицями і районами Берліна, ви побачите їх живими, неглянцевими, натуральними. Столиця Німеччини промовить до вас неочікувано м’яко, ви торкнетеся вельветових сидінь у комфортабельних вагонах убану і побачите фігури різнокольорових ведмедів. Вам (можливо, знову) захочеться сюди приїхати, але ви сто разів подумаєте: як хто — гостя, прислуга чи… Третій варіант найскладніший, найнеймовірніший, але чи такий неможливий?

Утім, над цим і над усім іншим можна і не замислюватися, а просто читати ритмічний, місцями веселий, драматичний, часом аж до трагедії прекрасний роман про те, як жити, коли жити, здається, ніяк… І не дивуйтеся, якщо, читаючи його, ви проґавите улюблений серіал, проїдете свою зупинку, забудете приготувати вечерю чи навіть запізнитеся на зустріч. Відчуття, подаровані цими сторінками, окуплять усе сповна.

Закони буття однакові для всіх — для тих, хто вдома чи на чужині, для юних і зрілих, для тих, хто на вершині або тимчасово в ямі. «Гастарбайтерки» Наталки Доляк нагадують ці непорушні рятівні правила-рухи. Коли все валиться з рук і летить чортам під хвіст — увімкни джайв. Коли опускаються руки і підкошуються ноги — увімкни джайв. Коли в грудях камінь замість серця, а сльози накочуються, скільки їх не ковтай, — увімкни джайв. Попри все, за будь-яких обставин — життя прекрасне, хай йому джайв!

Ольга Хвостова

Історія перша

Халла з Ґрюневальда

Міжнародний потяг «Каштан», сполученням Київ—Берлін, на кінцевій станції виплюнув на перон залізничного вокзалу Остбанхоф чималу порцію українських заробітчан. Візуально вони не вельми різняться від охоплених ейфорією мандрівок звичайних пострадянських туристів. Майбутні гастарбайтери старанно вдають із себе мандрівників, бо ж приїхали до Німеччини саме за туристичними візами. Ці «щасливчики» на заробітчанській віртуальній драбині стоять на декілька щаблів вище за тих, хто гарує на нескінченних полуничних плантаціях Польщі та в напівлегальних швейних майстернях Чехії, бо ж зарплатню їм обіцяють значно більшу. «Чорних» найманців, як, власне, і справжніх туристів, зустрічають, тицяючи кожному мало не під носа шматки нерівно нарізаного картону, де нашкрябані латиною імена прибульців.

Керівники легальних тургруп підходять до пасажирів, ручкаються. Голосно, не криючись, підкликають до себе гурт із десяти-п’ятнадцяти розпашілих мандрівників, шикують у більш-менш організовану шерегу й ведуть у нетрі великого міста.

Незатребувані екскурсоводами гастарбайтери розсіюються по перону і вдають, що просто прогулюються й милуються чудовими краєвидами. Не знімаючи з облич напружених посмішок, нишпорять очима по написах, намагаючись вгледіти свої прізвища. До знервованих заробітчан час від часу підходять переважно неголені чоловіки в сонцезахисних окулярах та вилинялих бейсболках. Не виймаючи рук із кишень, вони стиха шепочуть кілька слів приїжджим, після чого ті бадьоро підхоплюють торби та сунуть за подібними на російських мафіозі чоловіками.

Галина Сергіївна Манькович та її супутник міцно тримаються за руки. Стоять мов укопані посеред платформи й дрібно цокотять зубами від хвилювання і страху за своє майбутнє. У кожного в голові крутиться нав’язлива думка: кидатися назад до зручного комфортабельного купе, з якого щойно вийшли, шукати там батьківщини, прихистку, спокою.

Коли територія біля блакитного пасажирського поїзда спорожніла, жінка подивилася повними сліз очима на Максима Петровича Гулякина, свого напарника, шукаючи підтримки. «Обдурили!» — пронеслося в головах обох, і, ніби на підтвердження цих здогадів, завищав потяг. Він сіпнувся, трохи похитався вперед-назад і від’їхав, звільнивши місце та оголивши пустку за межею перону.

— Що далі? — запитав Максим, звертаючись переважно до себе самого.

Жінці кортіло перекинути всю провину за невдалу поїздку на Гулю, звинуватити коханого чоловіка, адже це він її сюди привіз, а тепер питає, що далі…

Здалеку пероном, поважно рухаючи кінцівками, сунув задоволений собою німецький поліцай, який привітно всміхався безмежному простору. Українці здригнулися, нервово повідводили погляди від представника влади. Відчули нутром, що ця усмішка віщує недобре — вітчизняні-бо стражі порядку зазвичай так посміхалися, рахуючи подумки гроші потенційних порушників, які, власне, порушниками й не були, допоки не стикалися з людиною у формі «при ісполнєнії». Пара напружилася, чоловік і жінка одночасно завмерли й уявили картину арешту. Ось так безславно закінчиться, навіть не розпочавшись, їхній трудовий стаж на чужинській території. На думку Галюні, кожен німецький громадянин знав мету їхнього приїзду й засуджував сам факт такого неподобства. Порівнявшись із українцями, поліціянт козирнув та ввічливо поцікавився ламаною англійською, чи не потрібна панам допомога. Галина Сергіївна, пересилюючи тремтіння, відповіла, що все прекрасно, вони лише чекають, допоки їх заберуть представники туристичної фірми. Німець, який менш за все очікував бездоганної німецької вимови від людей, котрі вийшли з потягу «Каштан», взяв під козирок зі ще більшою повагою та пішов собі далі вимірювати перон. Віддаляючись, встиг відвісити ще пару компліментів щодо мовної обізнаності вже не молодої українки.