Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

Олександр Білінський

КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

Роман-дослідження

Книга перша

Про видання

Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження. Книга 1. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. — 376 с.

ISBN 978-966-355-016-9

ISBN 978-966-355-017-6 (Книга 1)

Б61

ББК 63.3 (2 РОС)

Обкладинку книжки скомпоновано на основі картин І. Глазунова

© Білінський В. Б., текст, 2009.

© «Видавництво імені Олени Теліги», 2009.

Редагування і коректура — Н.АДАМЧУК

Обкладинка — В. Ялового

ПЕРЕДМОВА

Перед вами книга, яка, можливо, суперечить вашому світогляду. Неодмінне право людини мати особисті переконання. Погодьтеся, однак, що й автор має право на власну думку. Тим паче, така тема в історичній літературі досліджується нечасто, хоча після розвалу радянської імперії настав великий час Істини.

Припускаючи, що чимало читачів виховані на ідеології більшовицької історіографії, я визнав за потрібне спертися на фактологічні оповіді тих істориків, зусиллями яких створено міфологію «держави Російської», щоб читачі, зіставляючи оголені факти історії, самі змогли зробити правильні висновки. Ніколи ні російська державна влада, ні царська, ні більшовицька не дозволяла звичайній людині мати власну думку, сформовану в результаті ознайомлення з першоджерелами. Влада завжди змушувала вірити їй на слово. Якщо ж громадянин опирався одурманюванню й усе ж намагався сформувати власну Позицію, він, як правило, завершував свої пізнання в тюремній камері.

Російська імперія свято оберігала свою історичну міфологію, а відтак істина в чистому, неспотвореному вигляді рідко оприлюднювалася в оповідях державних істориків. Вона завжди була завуальована, докорінно перекручена й загорнута в словесну патріотичну упаковку.

Авторові довелося очищати історичні факти від величезної маси супутнього словесного сміття, а нерідко й від звичайної відвертої облуди. В основу дослідження свідомо покладено першу об'ємну «Історію держави Російської», яку на світанку XIX століття написав нащадок татаро-монгольської знаті, що масово заселила в XIII–XVI століттях Московію, незабутній Микола Михайлович Карамзін. Адже всі наступні російські історики, серед яких С. М. Соловйов і В. О. Ключевський, професори, завідувачі кафедри російської історії Московського університету, лише повторили історичну канву, викладену М. М. Карамзіним, змінюючи або підсилюючи деякі акценти, однак зберігаючи саму серцевину міфології.

М. М. Карамзін на початку XIX століття був відвертим, коли писав у передмові до своєї «Історії…»:

«… Історія, кажуть, сповнена брехні: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, щоб скласти собі загальне уявлення про людей і діяння…» [1.том 1, с. 18].

Але якщо М. М. Карамзіну було досить «більш-менш» зберегти істину, маючи в оповіді «доважок брехні», то автор дослідження вважав своїм завданням очистити матеріал від цього «доважку», який, на моє тверде переконання, був свідомо і з певною метою впроваджений в історію Російської імперії.

Як же сталося, що я, людина практичної справи, яка побудувала сотні мостів у Казахстані, на території, що дорівнює площі Західної Європи, раптом зацікавився «історією держави Російської»?

Спонукало до цього те, що авторові довелося добряче поїздити й чимало побачити на просторах від Львова до Тинди й від північного Уренгоя до спекотного Термеза; зустрічатися з тисячами людей — від принижених і знедолених до гордовитих партійних владик найвищого рангу які щиро вірили у свою непогрішність і незамінність. Хоч би де випадало мені бувати, завжди стикався із затаєною, глибоко прихованою брехнею офіційної державної влади. На побутовому людському рівні ця брехня відверто випирала назовні.

На початку сімдесятих років я випадково довідався в Москві, що 1959 року, коли майже весь наш факультетський випуск мостобудівників і тунельників відправили з України в Росію, Казахстан і ще далі, з Росії в Україну спрямували аж ніяк не менше таких самих молодих фахівців. Для мене це стало великим відкриттям. Звісно, я — молоде-зелене — обурився: навіщо витрачати гроші на зустрічне переміщення молодих фахівців, відправляючи одних із Дніпропетровська в Новосибірськ, Хабаровськ, Казахстан і на Далекий Схід, а інших — з Новосибірська, Москви й Ленінграда в Україну? Безглуздя в державному масштабі!

Аж ні! Виявилося — у Москві все було продумане до дрібниць. Про це мені повідомили у союзному держплані в часи перебудови. Той керівник був відвертий до цинізму. Можливо, далася взнаки й мода часу, коли вважалося природним уразити «глобальними думками» будь-кого, хто приїжджав у Москву.

Він сказав приблизно таке:

— Партія поставила завдання створити єдиний радянський народ, і держплан зобов'язаний був виконувати це завдання. Що в цьому незрозумілого? Народи повинні асимілюватися в єдиний радянський народ, для чого слід освічених людей вилучати з однієї республіки й спрямовувати в іншу, де їх бракує — доповнювати з Росії.

— Виходить, що радянський народ сформується шляхом зросійщення інородців. Але ж це позначиться і на російському народові, — заперечив я.

— Дурниці! — відрізав держпланівець. — Нації як такі — відімруть. І дуже швидко. Погляньте на Сполучені Штати, і ви все зрозумієте.

Він був переконаний у правильності політики зросійщення. Сумніви його не мучили.

У мені давно нагромаджувався протест проти такої політики. Та розмова стала краплею, котра переповнила чашу терпіння. Я почав докопуватися до кореня цього явища.

І що далі заглиблювався у вивчення питання, то виразніше розумів: політика комуністів — продовження давньої імперської.

1989 року в Москві, на Арбаті, вперше побачив людей, які просили дозволу в московської влади на відновлення греко-католицької церкви. Був свідком, як радянська влада грубо й цинічно, за допомогою ОМОНу і кийків розганяла жінок, дітей та літніх людей лише за спробу висловити своє прохання. Бачив священика московської православної церкви, який задоволено спостерігав за побиттям нещасних людей. Він був у захваті від погрому. Хоча всі довкола обурювалися діями «чорносорочечників».

Тієї московської осені я чітко усвідомив підлість не лише радянської влади, а й московських церковних владик, які без докорів сумління присвоїли майно іншої церкви, зневаживши таким чином саму суть релігії — не зазіхати на чуже.

Незабаром знайшов підтримку свого обурення в щоденниках професора Російської духовної академії В. О. Ключевського: «На Заході церква без Бога, у Росії Бог без церкви».

Ці слова сказала людина, яка читала лекції в духовній академії.

Однак гоніння на все незалежне, на все ще не зро-сійщене, почалося не сьогодні й не вчора, а стало державною політичною суттю Московії багато сотень років тому. Воно всоталося в кров великороса-державника і завжди було особливо помітне на побутовому рівні.

Можна навести сотні прикладів шовіністичної поведінки росіян, які навіть не звертали уваги на свої слова та дії. Вони вважали їх правомірними й незаперечними.