Криївка - Вільчинський Олександр (прочитать книгу .txt) 📗

Олександр Вільчинський

Криївка

Весняні дзвони

Моїм завданням було тримали в полі зору Лейтьоху, його військового кашкета на східцях перед церквою ми помітили ще з вулички. Славко так і сказав:

– «Краснопйор» твій, очей з нього не зводь!

Бо ми часом називаємо його ще й так.

А ще сказав:

– І не кашляй! – бо я тоді кашляв, точніше – уже відкашлював після застуди.

– Ага, – сказав я. – А ви коли прийдете?..

– Скоро, – пообіцяв він і зник за старою липою у вуличці.

Перед церквою повно людей, переважно старших. Але червоне окантування Лейтьошиного кашкета при вході видно здалеку. Ще у нього такі ж червоні петлиці і червоні очі, а часом то ще й червона пов’язка, яку він чіпляє на рукав свого зеленого плаща. Але ниньки, здається, без пов’язки.

А коли вони з Форгелем починають звиздіти про рибалку, то краснопйорами він називає плотву. Він – плотву, а ми – його. Ми вже не перший день з ним ось так воюємо і добре вивчили його звички і слівця також. І оте: «Ги-ги, хлопці, я вам колись скажу…» – як і запах його смердючої «Прими», як і його на розмір більшого кашкета, впізнають уже навіть дітлахи.

І хоч свого кашкета наш Лейтьоха не скидає навіть на церковних сходах, але все ж у церкву в ньому не наважується. А ще він коли на свята чергує під церквою, то час від часу відходить курити. Який не є атеїст, проте курити виходить на стежку аж за церковну хвіртку, і, звичайно, ми цим користуємося. Та проблема в тому, що він також усіх нас знає і вже завтра, або ще сьогодні, вся інформація буде на столі у Єгора Георгійовича (Йоргорича – щоб язик не зламати!) Воробйова, чи то пак – Вороб’я, і тоді почнеться… І ще у такі дні нам треба бути готовими до найгіршого. Найгірше – це облава.

Тоді вже проти нас виходять не тільки Воробей із Лейтьохою та кабаном Форгелем на додачу, а й усі решта, хто там у них ще ходить. А наш Форгель і справді німець. І Форгеля він отримав, звісно, за свою німецьку, що у перекладі – пташка. Вийшла така тлуста пташка, але німця якраз можна найменше боятися. На облави він ходить лише з примусу, а чи з обов’язку, і Славко вважає, що без великої потреби він закладати нас не буде.

Славко закликав бути пильними, бо все можливо. Він завжди до цього закликає. Проте, обравши спостережним пунктом місце під старою липою, що зліва від дзвіниці, я все ж більше поглядав на Олю серед гурту дівчат, що все ще стояли трохи збоку у тіні від липи, ніж на Лейтьоху. Вона також мене бачила, тобто вона мене вже й тут бачила й час від часу зиркала у мій бік, так, щоб я це помітив, що вона дивиться на мене.

Бо ця ідея – хоч на другий день Великодня, а таки потрапити до церкви, – належала також Олі, коли ми під вечір зібралися на лавці біля Філикової криниці. Ми всі були з Глинок, ба навіть з одного кутка нашої найдовшої у селі вулиці, що краєм села, оминаючи центр, повз Попову Гору і далі попід лісом тягнеться ще кілометрів на три вздовж бруківки на Кременець, що її у нас чомусь називають соша. А куток наш починається від першої вулички біля Череватого, де росте стара верба, і до горбка, точніше – ще з горбка одна хата – баби Надьки, що вже ховається за насипом.

Наша соша пролягає поверх насипу, врівень із дахом хати баби Надьки, а внизу насип пронизує ще й цементований прохід для води, хоча ним і прорачкувати можна, якщо захотіти. А за видолинком уже не наш куток. Цю сошу із білого пісковику – я такої більше ніде не бачив – устигли прокласти ще за Польщі, за кілька років до війни, і ми й тепер нею пишалися. Бо скрізь у селі після дощу болото, навіть у центрі, а у нас сухо. На соші й сніг першим розтає.

У нас лише один Славко з центру, його хата друга від школи. Але хоч він і з центру, але бруківки у них тоді ще не було. І ще його батьки-учителі ніколи не тримали корови, хоч у нас були учителі, які тримали, і не одну. А коли у нього народився братик, то Славка щодня посилали за молоком до нашої баби Христі, яка живе через хату від нашої.

Вона була не лише його бабою, а й моєю також, тому що ми з ним двоюрідні брати, а наші матері – рідні сестри. А Олин брат Вава, його ще прозивають Ваван, в один час чомусь не хотів пускати Славка на нашу вулицю і якось, перестрівши його, сказав поставити залізну банку з молоком на землю. Славко й поставив. Він же не чекав, що Вава так із розмаху зафутболить її.

Славко тоді ще не потів так, як зараз, і Ваві він показав, хто з них краще б’ється. Вава потім обминав його, де тільки бачив. За те розлите молоко ще довго ходив із підбитим оком і розпухлими, як вараниці, варґами… А у Славка добре і на шаблях виходило, коли навесні ми якось влаштували на шкільному дворі турнір, але й кулаками також. Бо коли одного разу за Замком, на спірній із Передміркою території, його перестріли троє перед-мірських, він відбився від трьох. Тільки ровера не вберіг. Один із тих придурків зі злості стрибнув на шпиці так, що далі ровера довелося нести…

А тепер Славко радо підхопив Олину ідею. Бо всі ми й так дивилися на нього: що він скаже? У нього відразу очі загорілись, було помітно, коли вона сказала це про церкву на нашій лавці біля Філикової криниці, начеб між іншим.

Там, біля криниці, під вербою божевільно пахло весною, ароматом чорнозему з городів, що лише недавно позбулися снігу, й вербовими котиками, бо цьогоріч рання Пасха і вони ще не скрізь встигли розпуститися. І над усім цим – церковний передзвін, наче янголи літають над нами із срібними дзвіночками. А потім у Олі якось раптом і вирвалося:

– Хлопці, а може б, нам піти до церкви на вечерню?.. Славо, давай! – вона єдина називає Славка Славою.

Олі легше, вона після восьмого вступила до медучилища і тепер уже приїздить з міста, а нам тут залишатися. Інші дівчата не були такі сміливі, а хлопці, що стояли трохи осторонь, спершу вдали, що це начеб і не до них.

– То йдемо, – і справді радо підхопив Славко і, поки Оля скликала дівчат, зібрав нас у тісне коло. – Слухайте, а то ж ідея! А згадайте про німецьку колону ту, то ж так само на другий день свят було, а перед тим усі ж наші хлопці паску святили, не могли не святити… І церква ж та сама!

– Там і нині людей не менше, ніж учора, та й темніє уже, нехай собі які хочуть облави роблять! – додав Володька Рудий.

Володька хоч і з нашої вулиці, але із-за горбка, а тих із-за горбка ми своїми не вважали. Але у нього там не було компанії, або старші, або дітлашня, то й прибився до нас. Володьчин старший брат Борис колись показував нам нагана, правда без рукоятки, що за стільки років у землі зогнила. Не те щоб і нам, просто ми з малим Грициком випадково побачили, коли старші хлопці пробували біля Манькової криниці, як клацає курок.

Там і Володька був, але він уже про нагана знав і йому брат також давав клацати курком, а нам із Грициком – ні. Нам старші хлопці сказали, що то велика таємниця і якщо комусь про нагана скажемо, то щоб на вулицю більше не показувалися, та ми й не збиралися нікому розказувати. Втім, хтось таки доніс, бо аж із району приїздили з трускою, але нічого не знайшли.

Володька каже, що не знає, де брат подів того нагана, бо із собакою шукали, але не знайшли. Бреше, що із собакою, то він уже пізніше придумав. Бо ще казав, що Борис утопив його на Ставках від гріха подалі, розмахнувся щосили й кинув позад себе, не оглядаючись, чув лише, як бовтнуло. Мабуть, сам десь у кіно таке бачив. А самого Бориса як забрали в армію, то у село він більше не вернувся, не було у кого перепитати.

Славко начеб і не слухав тих Володьчиних версій, тобто слухав, але робив якісь свої, відомі лише йому висновки. Або щоразу знаходив якесь слівце, щоб звести усе це на жарт. Хоча найбільше, наскільки я розумів, його цікавило, де Борис того нагана знайшов. Але Володька казав, що знає, зі слів брата, лише приблизно, що, мовляв, десь біля дороги. Втім, Грубий Ліс великий, і дорога там не одна.

Головна дорога, що йде попри Грубий Ліс, а загалом перетинає наш ліс у найвужчій його частині майже навпіл, – це продовження нашої соші. Там у лісі на цій дорозі у квітні 43-го і спиняли німецьку колону, що просувалася з Кременця. Кажуть, ідея самого Яворенка. А влітку того ж року десь тут же зав’язалася перестрілка з ковпаківцями. Хоч і короткочасна, але одну із наших овець, що разом з іншими паслися під лісом, поранили. А потім наші хлопці виміняли у ковпаківців зброї на продукти й розійшлися…