Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович (читать книги полностью .txt) 📗

Віктор Єрофеєв

Енциклопедія російської душі

Я ТОБІ КОХАЮ

Охоронці скоса дивилися телевізор. Я пиячив у компанії людей, які добре знають кримінальну ситуацію в місті. Попри інтелігентну зовнішність, я готовий перепити найміцніших мужиків, і три-чотири пляшки горілки за вечір для мене дурниця, хіба що вранці трохи свербить шкіра на животі. Така особливість не раз виручала мене, але іноді призводила до непередбачуваних наслідків, що, власне, й сталося тієї ночі.

Людина при владі сяє нетутешнім світлом. Її впливове лице охоплено відблисками затяжного екстазу. У залі різало очі від начальства. Перепите керівництво силових структур, віце-прем'єри, вожді й гонителі демократії, державники, головні недоумки, реваншисти та інші кремлівські красені гуділи на всю губу.

— У мене бляха краща за твою! — чулися голоси.

Кожен мріяв про бляху.

— Твоя бляха — взагалі не бляха.

— Я щомісяця одержував по чотири бляхи.

— Коли це було!

— А в мене платинова бляха, — сказав котрийсь із них.

Усі замовкли. А я запитав:

— Ви яку бляху маєте на увазі?

Вони покотилися зо сміху.

— У тебе що, взагалі нема бляхи?

— Та немає в мене ніякої бляхи! — розізлився я.

Під ранок їм усім захотілося разом полетіти в космос. «Летіть, голуб'ята», — подумки я помахав їм рукою. Вони мені також запропонували летіти в ролі їхнього літописця, а потім були й інші, не менш привабливі пропозиції. Скінчилося тим, що один із них — здається, найрозумніший (він трохи петрав навіть у літературі) — завів зі мною розмову про таємний бік нашого життя.

— Я тебе читав, і ти мені не подобаєшся, — почав він з нормальною передранковою відвертістю, зі скособоченою краваткою на білій урядовій сорочці. — Але я тобі от що скажу: це зачарована країна.

Я з розумінням гмукнув.

— Бермудський трикутник її й нігтя не вартий. Тут крутіше. Жодні реформи у нас не пройдуть, — запевнив мене провідний реформатор.

Я мовчки вірив йому на слово.

— Був намір знайти об'єднавчу ідею. Знайшлися тільки такі, що роз’єднують. — Він роззирнувся по боках. — Старий заважає.

— Знайдіть кращу, — сказав я.

— Я не про те, — скривився реформатор і, нічого не пояснивши, зібрався був піти, але раптом вигукнув:

— Павле Павловичу!

Підійшов якийсь п’яний Павло Павлович. Зодягнутий у цивільне, проте на вигляд — силовик. Із розхитаною від гірких роздумів щелепою.

— Скажи йому про старого. Він не вірить.

Силовик злякано подивився на начальство.

— Ну, кажи, якщо вже почав, — твердо сказав реформатор.

— Ми називаємо це пересувною чорною дірою, — пересмикнув плечима силовик. — Або лійкою. Словом, хрінотінь.

— Закон зникнення енергії, — пояснив реформатор.

Я завжди тільки вітаю розмови про всіляку нечисть, але не від п’яної влади.

— Метафори, — підказав я.

— Зустрінься з ним, — запропонував реформатор.

— З ким?

— Зі старим. Павло Павлович організує.

— Засмоктує, — ошкірився Павло Павлович, показуючи погані зуби упереміж із золотими. — Гірше за тарілку.

— Я не працюю на уряд, — примирливо попередив я.

— Особисте прохання, — наголосив реформатор.

Буває, сидиш на балконі, п’єш чай, гомониш із друзями, на душі спокійно і весело, ніщо не віщує лиха, аж раптом потемніє в очах, почорніє в природі, здіймуться ворожі вихори, почується тупіт — і все миттєво зметено, все закривавилось. Немає більше тобі ні чаю, ні мрій, ні друзів. За чаєм шикуються кілометрові черги, балкон обвалився, друзі повсиралися від жаху життя.

І думаєш серед усієї цієї пишноти:

— Спасибі, Боже, за науку, спасибі за випробування.

Вранці прокинувся як від поштовху, з виразним почуттям: я — ворог народу. Лампа підозріло гойдалася під стелею. Я подумав: усе-таки перепив. Через хвилювання від зустрічі із владою. Ми всі тільки вдаємо, що влада нас не хвилює. Занепокоєний, зіскочив з ліжка до дзеркальної шафи, ляснув заспане обличчя по щоках. Із дзеркала на мене похмуро глянула невмита пика ворога народу.

«Ну, все! — вирішив я. — Це повний гаплик або повний уперед!»

Якщо чесно, то я й раніше не був народним братом-сватом, не ридав од усвідомлення такої приналежності.

Мені знайомі хвилини недовірливого принюхування до народу, навіть напади нудоти. Але я із цим справлявся і жив собі далі, як усі, з тупою надією на щось.

Тепер усе складалося інакше. Я знову ліг, заснув зажурений, спав довго, без сновидінь, прокинувся опівдні: знову — ворог народу. Але не в тому дідівському розумінні, начебто я — контра. Або: на мене звели наклеп. Я ніколи не вірив у безвинність жертв: людина вічно чим-небудь незадоволена, і це вилазить, як шило з мішка. Але я відчув усім своїм єством, що я не оголошений ворог народу, а сам себе визнав ним. Таке невідворотне.

Що це за стан? Я б не взявся точно його описати. Він тільки-но увійшов у мене й заповнив по зав’язку. Його не визначиш полум’яною ненавистю, коли хочеться репетувати й усе перекреслювати. Сказ — звичне пояснення в почуттях. Страта — це взагалі love story. А тут було, як після бурі. Осінній вітер ласкаво гойдав фіранки. У прохолоді відчуттів міцніло презирство. Неквапливе, спокійне почуття.

Мені хотілося задушити його спортом і байдужістю. Я сів у машину й подався на Воробйові гори, щоб за звичкою побігати сорок хвилин. Біг підтюпцем і думав: змирися. Змирися: ось кетяги горобини. Річка, баржа, трибуни, дзвіниця — змирися. На мене війнули потом немолоді офіцери, що здавали рутинний залік на витривалість, — заткни носа й змирися. Біля їхнього фінішу до мене метнувся штабний щур із лементом:

— Знов ти останній!

— Гірше, ніж останній! — сказав я полковникові, зійшовши з дистанції.

Я — ворог народу. Почуття не з приємних, нема чим пишатися. До складу презирства входить, швидше за все, не зарозумілість, а безнадійність. Міркуючи, я дійшов висновку, що в мене навіть немає інформаційного приводу. Вчора, минулого тижня росіяни не зробили нічого надзвичайного. Не випливли (хоча руки свербіли) на середину річки на «Аврорі», не вирізали (хоча могли) немовлят. Жили як жили, пили пиво, але я вже із цим не міг змиритися.

Це не означає, що я загорівся нелюбов’ю до конкретних людей: до стриманого дядечка Серьоги з Пітера, якого я давно не бачив і, боюся, не впізнаю, якщо зустріну; до Зої Юхимівни, якій усе життя подобалися вірші Маяковського; до моїх двоюрідних сестричок Білки і Стрілки, що живуть у різних містах і мають дітлахів, котрих я ніколи не бачив; до зубожілої бухгалтерки, неймовірно гладкої тітки Слави, яка час від часу прокуреним голосом просить по телефону поховати її за мій рахунок. Толстой, як і раніше, залишався автором «Війни і миру». У кожному разі стовпи Росії поки що перебували на своїх місцях.

Метаморфозі піддався всього-на-всього один займенник, затерте слівце «ми» — Микола Другий російської лексики. Не варто думати, нібито наше «ми» складається з додавання самодостатніх «я». Російське «я» як елемент не життєстійке й існує винятково в родинній молекулі. Виходить, не «я» формує ідею «ми», а навпаки. «Ми» плодить звироднілих «я», мов дрібну картоплю. Всі сили російського правопису — на боці «ми», і скільки літературних мук не вкладай у розвиток «я», вони не окупляться через нестачу граматичних резервів. Взяти, для прикладу, підсвідоме микання Платонова і націлене на спротив якання Набокова, щоб побачити різницю потенціалів. На «ми» можна гавкати, як Зам’ятій, над «ми» можна гигикати, як Олеша, але «ми» має самодержавну якість, відому під іменем «народ».

«Народ» — одне з найточніших понять російської мови. Воно має на увазі подвійне перекладання відповідальності: з «я» на «ми» і з «ми» на — рід: