Тяжкі часи - Диккенс Чарльз (читаем книги онлайн бесплатно txt) 📗

Чарльз Діккенс

ТЯЖКІ ЧАСИ

Роман

^©

_{Переклав з англійської Юрій Лісник}

_{Передмова Захара Лібмана}

_{КОЛИ ДІККЕНС НЕ СМІЄТЬСЯ}

_{Діккенс!.. Ненастанна гра світла й тіні!.. Запаморочливі парадокси!.. Непоборні соціальні контрасти!.. Антитези, що втілюють у собі нещадну сутичку моральних принципів… Похмуре багатство й весела бідність!.. Зло, що важко ступає по землі, й осяйне Добро, що незборимим муром перепиняє йому шлях… Гіркота несправджених Великих надій і ствердження людяності в драговині Тяжких часів!.. Мила давня Англія, що лукаво всміхається до нас зі сторінок «комічної саги» про пригоди предоброго містера Піквіка й простосердих його друзів, і клапті чорного, мов жалоба по вмерлому сонцю, туману, що не лишив уже ні дрібки тепла для тих, хто клякне в Холодному домі, званому Англією… Веселий різдвяний передзвін, що відроджує, як здавалось письменникові, втрачену людяність, і жорна безлицього закону, що в Подімстві Скривавлених Сердець або в нудних канцеляріях Міністерства Околясів перемелюють живе людське життя… Бурхливий потік безтурботних веселощів, на поверхню якого зненацька спливає сльоза… Буйний вибух невтримного сміху, у відлунні якого чуйне вухо може вловити чийсь притлумлений стогін!..}

_{У Діккенсових творах ідуть поруч високе й низьке, веселе й сумне, комічне й трагічне. Часом вони перебувають одно з одним у гармонійній злагоді, але частіш заперечують одно одне, бо завжди — завжди, хоч би як скоряла наші серця стихія сміху, опанована Діккенсовим генієм, — ми вгадуємо за сміхотливою машкарою письменника його суворе обличчя, його пильний погляд, що в тривозі й жаху стежить, як вироблені людиною речі, зливаючись у демонічну стихію сил відчуження, обертають саму людину на річ, на неживого автомата.}

_{Ця потворна невідповідність між людиною-творцем і людиною — рабом автоматизованого, неживого буття визначає собою ту двоїсту природу Діккенсового сміху, що, дозволяючи йому підносити справжні людські цінності, водночас спонукала його нещадно картати негероїчні форми життя, що запанували в сучасній йому Англії. Та й чи тільки в Англії? Та коли внутрішні протиріччя між комічним і трагічним знаходили розв’язання в Діккенсових творах, то письменникове життя визначалось нерозв’язними суперечностями історичної доби, соціального середовища й нарешті письменникової неповторної індивідуальності, позначеної печаттю національного характеру. «Який він мусив бути блискучий! — писав про Діккенса А. В. Луначарський. — Який веселий і добрий!.. Так, кажуть нам: він був чарівний, його божествили; він був не тільки геніальний письменник, а й розмовник, читець, артист, він випромінював якесь сяйво духовної і фізичної краси. Вся Англія, вся Америка були закохані в нього… Авжеж, Діккенс був щасливий. Так нам кажуть… Але це брехня. Життя Чарльза Діккенса — сумне й химерне. Це якийсь спліт найвищих почестей і витонченого приниження, розкошів і злиднів, родинного щастя й непозбутної скорботи. Він був напівбог і забавка юрми, її геній і її блазень. Життя Діккенса — це також спліт… англосаксонської енергії й дивної кволості духу, великого характеру й лютого неспокою, великого здоров’я, життєвості (підкреслення моє. — З. Л.) і, з другого боку, глибоко вгніждженої недуги»} [1]_.

_{Та хоч би яка болюча була та недуга, викликана радше об’єктивними причинами, ніж суб’єктивними, кожний твір Діккенсів ніс у собі живе дихання землі. А тому особливо символічне звучання мають слова, що сказав Діккенс на самому порозі смерті, того страшного дня — 7 липня 1870 року — коли він, уражений апоплексією, вже непритомніючи, впав на руки своєї подруги Джорджини Гогарт: «Хочу лишитись на землі!..»}

_{А таки справді, хоч би в яку піднебесну височінь заносила Діккенса його романтична мрія, він завжди лишався на землі. І це закономірно для митця, «чиїм справдешнім навчителем було саме життя». Ось чим, так само як і невичерпною його любов’ю до людей, і зумовлена невмируща життєвість його образів. «Яке багатство, яка життєвість, який розмах і простір! — пише про Діккенса великий його співвітчизник Джон Голсуорсі у передмові до роману «Холодний дім». — Яка незмірна сила, які безладні розсипища скарбів!.. Направду всеосяжне Діккенсове серце, його чудовне співчуття до людей — ось причини, чому його твори нині живі не менше, ніж у ті дні… коли ми не знали кращого! Хоч скільки шукайте, а на цих сторінках ви не знайдете нічого, що б не вилилося з прекрасного шляхетного серця, яке ненавиділо підлість і жорстокість… Яка в усьому цьому душевна мудрість, і як тонко вмів письменник проникати крізь зовнішні оболонки явища й непомильно знаходити його пульс». І саме тому, що Діккенс так гостро відчував пульс доби, він і стверджував своїми творами той ідеал прекрасного, що в свідомості народній був завжди рівнозначний ідеалові соціальної справедливості. Але, щоб досягти цього ідеалу, Діккенс в кращих своїх творах сміливо підносив зброю сміху, меч гротеску, «… знову й знову проймаючи ним усяку гидоту… Й що то був за меч!»}

_{Так, саме життя навчило Діккенса звістувати добро й карати зло, лукаво кепкувати з дрібних людських слабот і з гнівним сарказмом викривати соціальні потворності доби. Чи не тому так химерно переплелися в кожному його творі сторінки його власного життя й події, що складали самий літопис історичного буття його батьківщини? Найраніші роки його дитинства здавались Діккенсові «щасливим сном, що запам’ятавсь навіки». Того ж бо він, може, й навчився так проникливо дивитись у своїх творах на світ «очима дитини», будити в пам’яті кожну подію тих давніх років, кожну дрібничку, кожне слівце, навіть побіжний погляд. Та раптом на ясне небо дитинства насунули чорні хмари: Діккенсових батька й матір, цих екзальтованих мрійників, спіткало розорення. 1821 року родина Діккенса перебирається до Лондона, а ще за кілька місяців Чарльзового батька вкинули до боргової в’язниці. І майбутньому письменникові, що тоді ледве дійшов десяти років, довелось, аби не вмерти з голоду, йти працювати на фабрику вакси…}

_{Ці трагічні роки полишили такий невитравний слід у Діккенсовій пам’яті, що майже в кожному його творі можна вчути далекий їх відгомін. В найавтобіографічнішому своєму романі «Девід Копперфілд» (1849–1850) Діккенс, немовби знову переживаючи своє дитинство, перетворює в плетиво художніх образів і колізій спогади про ті сірі дні, коли він, упосліджений, безрадний, всіма покинутий, гнувся на фабриці з світання до смеркання; а в «Маленькій Дорріт» (1857), романі, сповненому щонайглибшого філософського змісту, й навіть у заключних розділах «найвеселішого свого роману, що підніс його на літературний Олімп», — у «Посмертних записках Піквікського клубу» (1836–1837), відроджуючи у пам’яті сумні години побачень з ув’язненим батьком, він виставляє перед наші очі гротескні сцени злигоднів і страждань, що відбуваються на самому дні суспільного життя, в борговій в’язниці Маршалсі.}

_{Та не лише боргова тюрма — сама столиця Англії з її страхітливими соціальними контрастами, сповнюючи хлопчика жахом, будила в ньому прагнення добра і справедливості. І не випадково саме оті гротескні вже самою своєю природою соціальні контрасти, відбиваючи в собі зівущу прірву між бідністю й багатством, робляться справжнім змістом Діккенсових романів, що побачили світ слідом за «Посмертними записками Піквікського клубу» («Олівер Твіст», 1839, «Антикварна крамничка», 1840–1841, та інші). Та, може, з найбільшою пластичною виразністю зображено ці контрасти в розділі, що оповідає про перше знайомство з Лондоном головного героя роману «Життя й пригоди Ніколаса Нікльбі» (1839): «Вони мчали в кареті повз строкату низку міських картин, і цікаво було стежити, як химерно чергуються ті картини в них перед очима. Крамниці розкішних убрань, тканин, завезених з усіх країв світу; знадливі вітрини, де все збуджувало пересичений смак… вази, тарелі, келихи; рушниці, шаблі, пістолі, патентовані знаряддя згуби, кайдани для злочинців, пелюшки для немовлят, ліки для хворих, труни для померлих, цвинтарі для небіжчиків — усе те шикувалося вряд, насувалось одно на одне, пролітало немовби в барвистому танці, як фантастичні групи на полотнах давнього голландського маляра, даючи сувору науку байдужій і невпинній юрмі».}