Спляча красуня - Гуляшки Андрей (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗

Андрей Гуляшки

Спляча красуня

1

Якось увечері, повертаючись додому з тваринницької ферми, я пішов, сам не знаю чому, не звичайним шляхом повз Даудову кошару, а навпростець луками і невдовзі опинився біля Халілової кам'яної чешми. Звідси починався . битий шлях, що пролягав через село і, простягаючись далі па схід, зливався з магістральним шосе за мостом через Доспатську річку.

Саме тут, біля Халілової кам'яної чешми, застигла мене злива. Вже в пообідній час почав мрячити дрібний дощик, який то вщухав, то припускав, а тепер, коли посутеніло, раптом полив як з відра. Тим-то я скоротив шлях: рушив навпростець луками, а не повз Даудову кошару. Нехай знає дощ, що я не з тих, над ким можна збиткуватися!

Навпроти Халілової чешми стоїть двоповерховий біло-мурий будиночок. Таких будинків, з дубовими галереями, з геранню на виступах і давніми чотиригранними підпорами, обплетеними плющем, тут багато. Дарма що в цьому будинку на горішньому поверсі жила моя добра знайома, навіть добра приятелька, він нічим особливим не різнився від інших. І хоч моя приятелька, на рідкість білява і синьоока, вчителювала тут перший рік, будинок, де вона жила, був звичайнісінький. А зупинився я під його піддашком просто тому, що зненацька почалася злива. Мені не хотілося, щоб дощ узяв наді мною гору, і я сховався тут, навпроти Халілової чешми.

Під широким піддашком було зручно і приємно. Я не знаходив ані найменшого приводу для невдоволення, навіть посміливішав, це звичайно буває з сильними людьми, коли доля кидає їм виклик, і почав висвистувати веселу пісеньку, саме ту, що її любила співати моя знайома, приграючи собі на гітарі й злегка нахиляючи голівку вбік.

Ця пісенька зринула в моїй голові випадково. Висвистуючи її, я чуйно прислухався до одноманітного шуму дощу, який періщив по дахівці.

Знявся легкий вітерець, зірвав з кущів біля огорожі жменю пожовклого листя й зневажливо шцурнув мені під ноги.

В цю мить з галереї почувся вельми неприємний сміх. Дрібно й перекотисто заливався низький баритон, і я одразу пізнав його нецеремонного власника — нашого зубного лікаря, молодого і дуже нахабного типа з руками ката й плечима тореадора. Цей огидний суб'єкт весело й безтурботно реготав нагорі, байдужий до того, що надворі йшов сумний осінній дощ і що холодний вітер розносив на всі боки пожовкле мертве листя.

Я уявив собі, як цей грубіян докучає моїй синьоокій знайомій своїм сміхом і невгамовними веселощами, як їй прикро, як нетерпляче жде вона тієї миті, коли він нарешті ушиється. Я подумки зійшов на галерею і кинув на нього нищівний, зневажливий погляд. Цікаво, яке враження справила б на нього така несподівана, але вчасна поява?!

Я мимоволі порівнюю себе і його. Та хіба можна нас порівнювати? Цей тип уміє видирати й пломбувати зуби, тільки й того, а я — ветеринарний лікар, у мене за плечима три довгі роки багатогранної діяльності. Досить йому навідатися в Момчилово, спитати про мене Балабаниху, завідувачку тваринницької ферми, або поглянути на корову Рашку, яка за один надій дає по два відра молока, і нехай після цього він стане переді мною!

Якщо надумає хизуватися своїми кліщами, символом свого фаху, і ткне їх мені під ніс, єхидно посміхаючись, я так зарегочу, аж у нього кров застигне в жилах. А потім вийму з сумки свої кліщі, схожі на зловісне знаряддя тортур, кліщі, якими я видираю зуби у коней та ослів, і так розчепірю їх перед його очима, аж він ураз зблідне, наче засуджений до страти, і, не в змозі подолати дрож у тілі, врочисто і без заперечень визнає, що я перевершую його в усьому.

Ось що станеться, коли я покажу йому свої кліщі!

Тоді моя синьоока знайома захоплено заплескає в долоні й чарівно всміхнеться мені. А я скажу їй, що у мене в амбулаторії є ще цікавіші інструменти і що ці кліщі — дрібниця.

А втім, чи ж можна вважати суперником цього типа, що так нахабно сміється там, на галереї?

До мене дійшли чутки, нібито зубний лікар добре розуміється на вині та картах, що він — великий веселун і смітить грішми. Гаразд, уявімо, що це справді так. Тим гірше для нього! Бо якщо відкинути щедрість, усі інші його риси можуть викликати лише огиду в такої романтичної молодої дівчини, як моя знайома. До того ж він, мабуть, не знає жодного вірша, а я можу, не затинаючись, продекламувати напам'ять щонайменше двадцять; він, безумовно, не покаже жодного сузір'я на небі, а я читаю небосхил, як книгу.

Про яку ж його вищість може бути мова?

Міркуючи так, я відчув, що серце моє сповнене рішучості. Треба було рятувати мою знайому від непроханого гостя, від цього нахаби. І я вже ступив був крок до хвіртки, щоб постукати як слід палицею, коли ноги мої враз наче підітнулися. Я пройшов цього дня дуже багато, і не дивно, що відчув кволість у ногах.

На галереї, над моєю головою, задзвенів сміх — неначе заливалося з десяток сріблястих дзвіночків, неначе задзюрчали всі гірські струмки, що впадають у Доспатську річку. То був веселий дівочий сміх. Сміялась моя синьоока знайома, сміялась на весь голос, з усього серця. А тому сріблястому сміхові вторував баритон. Він жахливо бубонів, і на його тлі сріблясті дзвіночки, здавалося, дзеленчали ще голосніше.

Зроду я не чув огиднішого дуету.

Цього дня я й справді находився й відчував кволість та непереборне бажання якнайшвидше забратися звідси. В Халіловій чешмі не було нічого такого, що могло б затримати мене. Це звичайна кам'яна чешма з двома жолобами і колодою, з якої п'є худоба. В інших місцях теж є такі ченши, навіть з трьома жолобами.

Отже, не було рації залишатися тут. Мені аж стало шкода себе, коли подумав, скільки часу я згаяв під піддашком, розглядаючи цей буденний витвір людських рук.

Дощ почав стихати, але коли б він і не вгавав, я все одно пішов би звідси. Мені завжди подобалось вертатися додому в дощ. За своєю вдачею я чоловік суворий і вважаю за слабкість ховати голову від дощу під якимось там черепичним піддашком.

Я застебнув брезентову куртку на всі гудзики і не кваплячись рушив розгрузлою дорогою. Хай моя знайома побачить згори, з галереї, що і в таку жахливу погоду я не зупиняюсь під черепичним дахом її будинку і не вважаю за потрібне стукати в її хвіртку. Хай побачить, що я й не згадав про неї. Хіба мало клопоту у ветлікаря, щоб ні сіло ні впало заходити у кожну хату на своєму шляху?

Знаю, вона підбіжить до вікна, гляне вниз і гукне мене дзвінким голосом, але я вдам, що не чую її. А коли дівчина одчайдушно покличе мене вдруге і навіть утретє, озирнуся і зневажливо махну їй рукою.

Отак я і зроблю! Махну їй зневажливо рукою та й піду собі. Побачимо, чи буде в неї після цього настрій сміятись і розважатися зі своїм гостем!

Я йшов не поспішаючи. Вода струмочками стікала з мого чуба, забиралася за комір куртки і неприєно збігала вниз по спині. Та я не зважав і спокійно простував далі, як то личить дужій людині.

Пройшовши метрів, тридцять і не сприймаючи навколо себе нічого, крім плюскотіння дощу, що поливав розкислу землю, я раптом вирішив наддати ходи, бо ніколи, між іншим, не любив іти повільно й флегматично.

Отак, не розбираючи дороги, чалапаючи по калюжах і відчуваючи у грудях страшенну пустку, я нарешті дочвалав до своєї оселі, яка, здавалося, настовбурчилась, мов квочка, за колючим тином. Тітка Пантеліїха жила тепер у свого сина в новій кам'яниці посеред села, а в цій халупі з цегли та моховитої дахівки господарював я. І хоч на вигляд вона не дуже відповідала моєму суспільному становищу, я жив у ній щасливо і байдуже думав про сучасні будинки з заскленими верандами та сонячними еркерами.

Моя халупа, мокра і приземкувата, наполовину схована за похиленим тином з сукуватого гілляччя та кущів тернику, мала справді жалюгідний вигляд. Але в усьому винен проклятущий дощ. Навіть справжній палац, подумав я, не здавався б веселішим під цим похмурим, мокрим листопадовим небом.

Сказати по правді, я ні про що не думав, коли стромляв ключ у заіржавілу замкову щілину. Мені було однаковісінько, ввійду я в палац чи в курінь, сяятиме за дверима мармурова колонна зала чи темнітиме кімната з долівкою і старовинним задимленим, цегляним вогнищем.