Українські гумористи та штукарі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗

І.С. Нечуй-Левицький

УКРАЇНСЬКІ  ГУМОРИСТИ  ТА  ШТУКАРІ

I

На Україні звуть штукарями й гумористів оповідачів, що провадять свою розмову вперемішку з жартами, усякими приказками та прислів’ями, і таких людей, що виявляють свої жарти в дії: в жартовливій міміці, в жвавих мигах руками й головою, в смішному передражнюванні своїх знайомих, в імпровізуванні цілих невеличких комічних сцен власної вигадки, в котрих вони удають людей, як актьори на сцені удають будлі-яку дієву особу в комедії або часом і в драмі, як їм спаде часом на думку передражнювать плаксиву людину, або удавать якесь горе, зумисне вигадане, або удавать свою вигадану хворобу.

Мені траплялось стрічатись з штукарями першої й другої вдачі в селах Канівського повіту Київської губернії. То були люде, що зросли по селах, сказати б, на національному народному грунті, вигодувались його соками, люде, котрі, безперечно, вийшли з гурту щиро народного. Усі вони були виявцями народного національного гумору, котрий затаївся в усіх звивках розуму й фантазії щирого українця, гумору природженого, сказати б, непочатого, суцільного, ще не стертого й не переінакшеного втиском та впливом міської цивілізації, бо в наших городах цей національний гумор вже виявляється в українців хіба тільки в розмові та в мигах.

Ми обмежуємось коротенькою психологічною характеристикою дуже відомих мені й знайомих штукарів. Пригадати в дріб’язках усі їх жарти й гумористику нема ніякої можливості. Бо їх розмова була вся безперестанку поцяцькована жартами та приказками. То була не розмова, а якийсь неперестаючий фейєрверк усяких огнів, іскряний, сиплячий блискучими іскрами, то ллючий хвилями та квітчастими смугами, то бризкаючий багатим фонтаном усякого кольору бризок. Розмова тих штукарів завсігди була жвава, весела, несилувана, не закована в форми салонової силуваності, не стиснута ніякими панськими умовними формами. Душа виявлялась такою, яка вона була в своїй вдачі, якою її сотворила природа, в усій її простоті і непочатості, як виливається пісня соловейка, щебетання ластівки, як виливалась пісня народна в душі чорнобривої дівчини або прибитого соціальним горем, але все-таки веселого, незламаного духом, гордовитого й вольного веселого козака-запорожця.

Пригадую я з недавнього минувшого часу одного з таких штукарів В. А. Мені доводилось зустрічатись з ним не раз у товаристві на селах Канівщини та Черкащини. В. А. служив поблизу од мого рідного Стеблева в канцеляріях близьких сахарень. Я пам’ятаю, як мені перший раз довелось зустрінутись і познайомитись з ним.

В одному селі в домі нашого знайомого сусіда раз зібралося вже чимало гостей. Був вечірок. Коли це приїжджає якийсь пан середніх літ, але вже підтоптаний. Входить він у світлицю нешвиденькою ходою, переходить через кімнати помаленьку, ледве соваючи ногами. Він довгобразий, лице його обрямоване чорним волоссям. Він сухорлявий смуглявий брюнет, говоре помаленьку, навіть трохи ніби ліниво повертає язиком. В лиці виявляється байдужність, але його чорні очі з огнем, світяться, блищать; в їх знать розум; погляд чорних очей неначе прозирає ніби наскрізь, неначе його очі заглядають у чужу душу. Він тільки дивиться вам у вічі, в лице, неначе кмітить за вами, неначе очима випитує, більше мовчить, ніж говоре; прислухається до розмови гостей та осміхається ледве примітним осміхом. Осміхаються ніби тільки тонкі кінчики його рота, що трохи подались униз, причому в його очах виявляються ледве примітні хитрощі людини, котра мовчить, слухає інших, а собі щось на вус мотає.

От гостей з’їхалось вже багацько. Починається загальна розмова. В. А. починає обзиватись і собі помаленьку, неначе з неохотою бере участку в розмові, бовкне слівце. Одразу видно, що він чоловік не говорючий, бо говоре мало, помаленьку, з протягом, і, провадячи розмову, цей мурло, як мені здалося, ледве повертає язиком. От подають на стіл чай. Розмова стає жвавіша й веселіша. В. А. неначе прокидається од сну, веселішає. В його коротких лаконічних реченнях часом прориваються іскорки гумору, легенькі їжарти, котрі наводять на уста гостей легенький осміх.

“І прийшла ж охота зважуватись на жарти цьому сонному, та ще й ніби заїкуватому чоловікові! Здається, в тебе до жартів таки зовсім нема хисту”, - було думаєш, почувши вперше його претензію на жарти.

Але мені незабаром довелось пересвідчиться, що в цього чоловіка сте’менно є той хист до жартів. Після чаю його жарти стали все частіші, стали все вдатніші, гостріші. В. А. неначе націляється, кидаючи свої жарти; вони стають влучні, набираються сили. За вечерею В. А. вже притягає до себе увагу цілого товариства: коротко вимовлені, лаконічні фрази сиплються горохом одна за другою. Його тільки й слухають; з ним заговорюють тільки задля того, щоб дати йому матеріал для жартів, щоб його зачіпать; і жарти бризкають, як фонтан. За столом піднімається регіт. Жарти розбуджують навіть поважних людей, зачіпають мовчунів, навіть таких, що не люблять жартів. Гумор В. А. заразливий, заметливий, мов якась пошесть. Гості сміються, декотрі молоді пани регочуться. Тим часом В. А. не сміється, навіть не осміхнеться. Він солідний і непохитно спокійний, і тільки більшає блиск його чорних очей, що свідчить про напруження творчої діяльності його фантазії. В. А. кидає смішний сутінок на свою розмову й опрічні влучні фрази, все показує в смішному, але не карикатурному кольорі. Але його гумор все-таки легкий, не глибокий; в йому примітна недостача сатиричного кольору й сутінку, недостача перцю й полиньової гіркості Гоголевого гумору, прикритого солоднечею сміху. В. А. жартує, не доторкуючись ні до чиїх хиб, нікого не зачіпаючи.

Пригадується мені другий штукар, що був родом з Канівщини, Яків Костецький. Він був дияконом в містечку Корсуні Канівського повіту, а потім на старості літ священиком в Карашині, передмісті Корсуня. Мені часто доводилось зустрічатись з ним тоді, коли він був вже чоловік літній, але саме в силі, коли йому було годів сорок або й більше. То був чоловік високий на зріст, рівний станом, як тополя, трохи сухорлявий, з темним, трохи жовтуватим кольором лиця, з темними блискучими очима. Його погляд був тихий і спокійний, рушіння поважні, нешвидкі, але граціозні. Говорив він нешвидко, не хапаючись, неначе передніше думав про кожну фразу, що мав промовить; держав себе поважно, був чоловік неп’ющий. Його всі любили й поважали в околиці як шановного чоловіка. Гумор його був рівний, завсідній в його розмові, неначе він зрісся зроду з його розмовою, попереплітався з нею в одно суцільне стебло. Він завсігди жартував і в гостях, і дома, і на ярмарку, і в дорозі; піднімав на сміх і себе, і свою жінку (дітей в його не було), жартував з гістьми, з слугами, з селянами, з євреями-крамарями та кравцями, зачіпав пекучими жартами паничів, колов колючими жартами урядників, урядовців у вічі й позаочі, не жалів і паннів. Він розсипав свої жарти на праву й на ліву руку, на всі боки, куди траплялося. Гумор його завжди лився рівно й безперестанку, як несе свою воду рівною течією тиха глибока річка. З старшими та старими він жартував делікатно, звичайно, трохи ввічливо, з якимсь сутінком шанування; з молодими він зовсім-таки не церемонився й кидав колючками жартів просто в вічі. Жарти Костецького часом були позлучувані з глибокою й колючою сатирою, але все були висловлені в такій смішній формі, що колючки його сатири неначе були прикриті зеленим листям та рожами. І на кого він націлявся своїми стрілами, той почував колючки й спускав додолу очі, але все-таки не міг вдержатися од сміху, мусів несамохіть сміятись і вибачити гумористові різкість фрази ради самого сміху.

З’їдуться, бувало, гості до кого-небудь з наших сусід. Як тільки гості вглядять у вікна, що в двір в’їжджає о. Костецький, всі кидаються заглядать у вікна; в усіх на Устах з’являється осміх. Паничі й панни виходять в ґанок назустріч Костецькому, щоб упіймать який-небудь його жарт, кинутий на ході. От коні Костецького підтюпцем підбігли до ґанку й спинилися. На возі сидить Костецький з жінкою. Сам він довгий та рівний, а поруч з ним жінка - правдива супротилежність свого чоловіка: важка, низька, широка, як печериця, товста, ситенька, неначе от-от репне посередині, як та паляниця, що висходилась через міру. Отець Костецький легенько й жваво зскакує з височенького “богуславського” візка, але жінці його дуже перебаранчає злізти з воза і певність тіла, і височінь воза, і недостача жвавості, і куценький підніжок коло воза. Отець Костецький бере на оберемок свою товстулю й зсаджує з воза та все комічно крекче.