Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
– Грязнов, – назвав себе Андрій.
– Дуже радий, дуже радий! – Тряскін поздоровкався з Грязновим і звернувся до Ізволіна: – Прошу всіх до мене… на обід… Твої гості – мої гості.
Ожогін і Грязнов, посилаючись на відсутність вільного часу, спробували відмовитись від запрошення, але Тряскін не захотів слухати ніяких пояснень. Він, мовляв, людина проста, сам не соромиться і всім так радить.
Друзі завагалися. Із скрутного становища їх вивів Ізволін. Він пообіцяв зайти до Тряскіна через кілька хвилин і привести з собою своїх гостей.
– Ну, дивись, Денисе Макаровичу! – Тряскін посварився пальцем. – Строку тобі десять хвилин. – І вийшов.
– З вовками жити – по-вовчому вити, – тихо промовив Ізволін. – Відносин псувати не слід. Ходімо посидимо.
Доводи Дениса Макаровича були слушними: відмовлятись від дружби з Тряскіним не варто було – мало що могло трапитись попереду!
У квартирі Тряскіна грав патефон. На великому столі, застеленому білою скатертю, стояли спиртні напої, закуска.
Крім самого Тряскіна, в кімнаті було ще четверо: його дружина Мотрона Силантіївна, дочка Варвара Карпівна, подруга дочки і, нарешті, на подив Ожогіна і Грязнова, – горбань, той самий горбань, який з'явився на квартиру друзів під виглядом комуніста. Друзі не подали виду, що пізнали його.
Мотрона Силантіївна запросила всіх до столу.
Варвара Карпівна, окинувши поглядом Ожогіна і Грязнова, заявила, що Микита Родіонович сидітиме поруч з нею, а Грязнов – з її подругою.
Мотрона Силантіївна розмістила своє величезне тіло на стільці і шумно зітхнула.
– Ну, чого очі вирячив? – звернулася вона до чоловіка. – Частуй гостей!
Тряскін заметушився – потягнувся до горілки, зачепив чарку, та вдарилася об тарілку і розбилася. Тряскін розгубився і винувато подивився на грізну дружину.
Мотрона Силантіївна витримала невелику паузу, начебто збираючись з силами, і випалила спересердя:
– Руки тобі повикручувати, незграбі, треба! Чим ти дивишся тільки! Та скло хоч прибери…
– Чи не можна трохи ввічливіше? – не втрималась Варвара Карпівна. Їй не хотілося, щоб нові знайомі одразу визначили звичаї цього дому.
– А твоє діло – сторона! – огризнулася мати. – Теж, лялька!
Горбань, який, видно, звик до подібних сцен, голосно сказав:
– Тільки без сварок… тільки без скандалів.
– А тут ніхто і не скандалить! – відрізала Мотрона Силантіївна… – Розливай краще горілку.
– Горілка – найстрашніше зло, – почав горбань, беручи пляшку, – страшнішого немає нічого. Із знайомством! – проголосив він, звертаючись до гостей і піднімаючи чарку.
Мотрона Силантіївна вміло перехилила чарку, крякнула по-чоловічому, розсміялася:
– Отак краще! – і почала їсти.
Горбань говорив голосно.
З того, що він часто вживав вирази, подібні до: «це віднесемо у дебет», «сальдо сюди, з ним потім розберемось», «одержуйте по акредитиву», «підіб'ємо баланс», – можна було судити, що за професією він бухгалтер чи економіст.
– Ну як, розібрав, що пив? – спитав горбань Тряскіна після чергової чарки.
Той заперечливо похитав головою.
– А вона тебе розібрала? – зайшовся горбань булькаючим смішком.
– Розібрала, – скрушно відповів Тряскін.
Мотрона Силантіївна заколихалася і розкотисто зареготала. Від випитої горілки вона розчервонілася і стала наче ще товстішою. Взявши зі столу порожній графин, Тряскіна вийшла в сусідню кімнату. Звідти залунали звуки вальса. Це Мотрона Силантіївна завела патефон. З'явившись у дверях, вона вигукнула, ляснувши в долоні:
– Ану, гості, танцювати!
– Ходімо? – запросила Варвара Карпівна Микиту Родіоновича, підвівшись з стільця.
– Не танцюю.
– Зовсім?
– Зовсім.
– Шкода! Ну, нічого, – заспокоїла вона Ожогіна, – з часом я вас навчу. Пристойний мужчина обов'язково повинен танцювати.
– А вас, Варваро Карпівно, – в'їдливо сказав горбань, – вивчив танцювати обер-лейтенант Роде? Га?
– Хто такий Роде? – зацікавився Микита Родіонович.
– А ви його не знаєте?
Ожогін заперечливо похитав головою. Варвара Карпівна пояснила:
– Роде – слідчий гестапо, який користується великою прихильністю самого начальника гестапо Гунке. Гунке – чудова людина, а от Роде… Роде – це…
Сп'янілий горбань раптом розреготався і посварився пальцем на Ожогіна.
– Ви думаєте, я вас не пізнав? І вас теж. – Він кивнув у бік Грязнова. – Обох пізнав, як тільки ви зайшли… Панове! – звернувся він до всіх. – Ці джентльмени видали мене. Так! Буквально-таки видали і віддали з рук у руки гестапівцям. (Усі з подивом і цікавістю подивилися на Ожогіна та Грязнова). Своя своїх не познаша, як говорить давнє слов'янське прислів'я. А ви, звичайно, здивувалися, зустрівши мене тут? Гадали, що я і справді комуніст?
– Я і не підозрював, що це ви, – знайшовся Ожогін.
– І я б ніколи не подумав, – додав Грязнов, який зрозумів тактику друга.
– Це можливо. Мені тоді так обробили фізіономію, що, глянувши у дзеркало, я сам перелякався. Але я вас запам'ятав.
– У чім справа? Що трапилось? – залунали голоси.
Горбань сумлінно розповів про все, що трапилось.
– Молодці! – схвально сказав Ізволін, і всі погодилися з ним.
– Нічого не розумію, хоч убийте! – сказала Мотрона Силантіївна.
Горбань махнув рукою і, скориставшись з того, що Варвара Карпівна вийшла з кімнати, підсів до Ожогіна.
– Все-таки здорово вийшло! – Він дістав портсигар, закурив і поклав його на стіл. – Не спохватись ви вчасно і не притягни цього Юргенса, – не викрутилися б у Гунке. Їй-богу! Він не любить Юргенса, а той – його. Вони на ножах. І Юргенс вас не відбив би. Ні-ні, вже повірте мені… – Горбань притиснув руку до грудей, закивав головою і перейшов на шепіт: – Вам я можу дещо сказати – я тепер розумію, хто ви, але тільки нікому про це ні слова. Варвара Карпівна просто боїться обер-лейтенанта Роде. Дуже боїться. А Роде – це сила. Роде тримає її при собі як перекладачку, крім того, залицяється до неї, ну, а їй це не зовсім, бачите, приємно, тому що Роде дуже страшний…
– Карпе! – пролунав раптом різкий голос Мотрони Силантіївни.
Сп'янілий Тряскін спав, поклавши голову на стіл.
Гості, не прощаючись, потяглися до дверей. Варвара Карпівна встигла сказати Ожогіну, що скоро будуть її іменини і що Ожогін повинен прийти обов'язково.
Попрощавшись у коридорі з Денисом Макаровичем, друзі вийшли на вулицю. Зразу стало легше, наче з серця звалилося щось важке і брудне.
Треба було вирішити, чи повідомляти про зустріч з горбанем Юргенса, чи ні. Ожогін і Грязнов прийшли до висновку, що гестапівського донощика слід добре провчити.
За годину до занять Ожогін подзвонив по телефону Юргенсу і доповів, що є необхідність бачити його особисто. Юргенс дозволив зайти.
– Знову надзвичайна подія? – зустрів він питанням Микиту Родіоновича.
– Продовження надзвичайної події… – відповів Ожогін.
– Друга серія? – вже не приховуючи іронії в голосі, спитав Юргенс.
– Щось подібне до цього.
– Слухаю. Викладайте.
– Комуніст, який з'явився в нашому будинку і був заарештований за вашим наказом як небезпечний злочинець, зараз на волі…
– Що-о?! – заревів Юргенс, і кров прилила до його обличчя. – Де ви могли бачити його?
Ожогін розповів, що зустріч з горбанем сталася зовсім випадково, у знайомого їм столяра міської управи Тряскіна. З'ясувалося, що горбань не комуніст, а співробітник якогось Гунке, за завданням якого і діяв.
– Ідіоти! – буркнув Юргенс.
Ожогін додав, що про свій зв'язок з гестапо горбань розказував у присутності Тряскіна, його дружини, дочки і подруги дочки. Ожогіна і Грязнова горбань тепер вважає своїми, і немає ніякої гарантії, що він не буде ляпати про них язиком де не слід. Ожогін і Грязнов не можуть бути певними в тому, що зможуть при таких обставинах зберегти в таємниці свої відносини з Юргенсом.
– Ясно! Досить! – перервав Юргенс Микиту Родіоновича.
– Ми вважаємо, що зробили правильно, вирішивши відразу доповісти про це вам… – знову почав Ожогін.
