Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
— Не треба, — Гусик виставив руку долонею вперед, зупиняючи праведний Шереметів порив. — Досить довести, що громадянка Шеремет Лідія Станіславівна — ваша законна жінка. Порядок такий. Це щоб ви знали.
Тепер Артем узяв невеличку паузу, що дібрати потрібні слова, а тоді промовив:
— Документів, як ви вже знаєте, я не маю. Не знаю, чим можна підтвердити наші з Лідією шлюбні стосунки. Це ж треба шукати відповідних записів у церковній книзі. Не думаю, що ви захочете бачити священика, який повінчав нас.
— Радянську владу попи не обходять, — відтяв слідчий. — Узагалі, товаришу, ви тут верзете всякі дурниці. А я чомусь вас слухаю. Поки не підтвердите, ваша дружина, — чи хто там вона вам, — залишиться тут. Такі правила.
Пружина всередині Артема, здавалося, от — от розпростається. Він тримався з останніх сил і відчував це.
— Розумієте, шановний, я не зможу надати вам сьогодні чи найближчим часом свідоцтва про реєстрацію нашого шлюбу, скріпленого печатками єпархії та місцевого правління. Я навіть не знаю, де можуть бути ці документи. Якщо вам потрібні свідки, які підтвердять наші подружні стосунки… Хоч усе неправильно… Ідіотизм якийсь…
Гусик примружився, і це не віщувало Шереметові нічого втішного.
— Вважаєте владу робітників та селян, народну, радянську владу, ідіотизмом?
— Такого я не казав.
— Ви назвали порядок, що його запровадила наша влада, ідіотизмом. Значить, маєте її всю за ідіотів.
Терпець урвався. Артем уже хотів був пошкодувати, що бовкнув зайве, та зірвався.
— Ви хто, шановний? Робітник чи селянин?
Брови слідчого зсунулися ще ближче. Губи щільно стислися в одну невблаганну лінію.
— Так. Не хочемо по — хорошому. Отакі розмови пішли в нас, громадянине.
— Я хочу забрати свою дружину додому, — Шеремет намагався не слухати Гусикових слів і не ловити загрозливих ноток, бо це тільки заважало. — Може, у вас такий порядок. Добре. Гаразд. Я визнаю його. Готовий визнати. Нам усім жити при новій владі. Звикли вже. Нова влада — нові порядки. Хай так. Але я не хочу починати з брехні. Я не буду нести вам фальшивого, підробленого документа. Самі сказали — війна. І нагадали — Ліда варта поваги. Ви ж не воюєте з жінками, правда? Ви не вірите мені на слово, маєте право. Згоден. Тільки ж ви готові відпустити Лідію, якщо я покажу папірця? Готові?
— Звичайно.
— Але я не намалюю вам нового. Старий утрачено назавжди. Виходить, Лідія сидітиме у вас у чека вічно? Замкнене коло, погодьтеся. Нонсенс, абсурд, як ще назвати…
Брови Гусика розійшлися.
— Ніяк не треба називати. Глядіть, наговорите собі на тюрму. Можете забрати вашу жінку. Упізнаєте — забирайте. То я вас трошки просвітив, щоб знали. Про нові закони, порядки, правила. Щоб розуміли: самі ж кажете — з новою владою доведеться жити… Щоб не померли…
Шеремет ураз відчув шалене полегшення.
— Дякую, — говорив щиро й відчував це. — Дуже вам дякую. Тільки… ви сказали — впізнаю… Хіба я повинен спеціально впізнавати свою дружину? Серед інших?
Замість відповіді слідчий Гусик підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх, виступив у коридор, крикнув, ніби хотів, щоб його почули на околиці, десь у Дарниці:
— Ананьєв! Ананьєв!
На викрик відгукнувся якийсь невидимець, і Артем подумав: це прізвище, на відміну від прізвища слідчого, досить поширене. Він знав з десяток Ананьєвих. Хтось був просто знайомець, хтось — пацієнт. Але невідь — чому почав хвилюватися. За кілька хвилин зайшов чоловік у військовій формі, туго перетягнутій ременями, в шкіряній тужурці й суконному шоломі, — Артем уже знав, що він називається будьонівка, — з кривувато нашитою червоною зіркою попереду. Чекіст не глянув на Шеремета і запитав Гусика так само голосно, ніби передражнюючи й навмисно тиснучи на тверде «е» в імені слідчого:
— Ти чого репетуєш, Семене!
Артем упізнав цього чоловіка відразу. Внутрішній голос застерігав, попереджував недарма. Проте легше від цього не стало. Навпаки, Шеремет напружився й приготувався до найгіршого розвитку подій. Якби знав, що зустріне тут Лаврика Ананьєва, однаково б не мав іншої ради — будь що мусив іти. Хіба спробував би уникнути зустрічі з ним. Хоч навіть перед собою соромно ховатися від таких…
— Проведи громадянина. Покажи всіх. Дружина його там, нехай спробує впізнати.
— А що, Семене, для цього треба так горлати?
Лише тепер чекіст у будьонівці повернувся до Шеремета всім тулубом.
їхні очі зустрілися.
— О! Сам прийшов? Молодець! — кругле, зоране рябими брижами лице Ананьєва розпливлося в задоволеній усмішці. — Я думав, тебе вже без мене шльопнули, контро.
— Знаєш його? — здивовано запитав Гусик.
— Аякже! Ти мене ще не забув, пане докторе? Тебе ваш Петлюра вигнав, ти сюди прийшов записуватися?
Шеремет мовчав. Кулаки мимоволі стислися, нігті вп'ялися в долоні.
— Я чогось не розумію…
— Зате я все розумію, Семене! Зараз тобі поясню! — Ананьєв тицьнув в Артема пальцем. — Ось цей, сука, пішов із Петлюрою. Не мобілізований, добровольцем. Служив у лікарні, і я наслухався від нього промов! Кажу ж тобі, Гусику, — контра першої статті! Проби нема де ставити!
Тепер до Шеремета розвернувся й слідчий.
— Отакої. А казав — не погоджувався, утік, шукали… Погано починаємо, га, шановний?
Артем прокашлявся й підвівся. Заговорив, дивлячись прямо на Ананьєва:
— Політика мене не обходить. Тут я не збрехав. Хочу забрати свою дружину. Цього я теж не приховую. Я справді працював у шпиталі. Пішов з петлюрівцями. Але повернувся, бо помилявся. Тепер багато хто міняє погляди. Але не такі, як він.
Шеремет наставив пальця на чоловіка в будьонівці, немов цілився в груди з пістолета. Мав би зброю — стрельнув, його б нічого не спинило.
— Ну — ну, — Ананьєв усміхнувся ще ширше і став схожий на жабу — він і раніше скидався на неї, відколи Шеремет уперше побачив цього чоловіка.
— Я б на вашому місці, товаришу Гусику, поцікавився біографією цього типа, — Артем опустив руку. — Він крав ліки. Препаратів обмаль. На обліку кожна таблетка, кожна ампулка. А цей тип, працюючи в шпиталі санітаром, тягнув усе, що легко лежало. Носив на Євбаз і там продавав. Особливо його цікавив морфій. Він же видав тебе, скажи, Лаврентію? В очі дивися, в очі!
Шеремет трьома кроками скоротив відстань між собою та чекістами. Глянув Ананьєву в лице. Зовсім не здивувався, побачивши круглі, розширені, здається, на весь діаметр ока зіниці. Минулого літа саме вони привернули його увагу.
Наркотики. Морфій чи кокаїн. Мабуть, усе ж таки кокаїн. Про це свідчили запалені обідки ніздрів.
— І ви з отаким працюєте? Ви довіряєте тому, хто крав ліки у хворих і кого за це заарештували, — цілком справедливо, я вважаю, заарештували. Заперечуватимеш, Лаврентію?
— Я політичний в'язень, — прозвучало у відповідь гордо. — Мене звільнила з петлюрівської тюрми радянська влада. І я пішов служити в губчека, щоб виявляти отаку контру, як ти. Виявляти — і добивати!
Гусик дуже буденним жестом витяг із кобури маузера.
— Вас заарештовано, громадянине Шеремет, — промовив буденно й додав без ніякої патетики, констатуючи очевидне: — Будемо з вами розбиратися. Ось товариш Ананьєв розбереться. Гукни конвой, Ананьєв.
Катастрофа.
— Стривайте! — промовив Артем, дивуючись із власного спокою. — Стривайте! Пождіть! Я не впаду на коліна, не буду перед вами плазувати. Я прийшов сам, і ви мусите в усьому розібратися. Треба затримати мене — нехай, заарештовуйте. Тільки що вам до моєї дружини? Відпустіть її, ви ж обіцяли. Від жінки вам не буде ніякої користі.
— Від тебе теж, — реготнув Ананьєв. — Від мерців користі нема, сам знаю. Я ж санітаром в анатомічному театрі трудився при вашому поганому шпиталі. А ти, контро, труп. Я тобі даю слово честі, революційної честі. Слово більшовика, коли хочеш. Можу відразу до трупів повести. Щоб обжився. Якраз і жінку свою побачиш.
Шеремет зрозумів його не відразу. Точніше, не хотів розуміти. Надто буденно промовив рябий ці слова. Такого не може бути. Неправильно. Ні.
