Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович (лучшие книги txt) 📗
Я вже налився по вінця, вже розібрало, мов вовка опеньки, а стіл із наїдками та напоями тримав коло себе, як чорт грішну душу. Й Одарка Дармограїха з кожною випитою чаркою ставала все вродливішою, все звабливішою і, зодягнена в блузку-квітник, сама ж бо видавалась розкішним літнім квітником, де кожна квітка, поки я набирався горілкою (аж чуприна куріла!), ще дужче розцвіла, по- пишнішала, розпустилась яскравими пелюстками. І, мимоволі милуючись Одаркою, я аж ложку забував нести до рота, але вчасно схаменувся, цупко хапався за скляного бога, заливався, як циган сироваткою, і так теребив зубами ковбасу, так напихався, що мало зі своєї шкури не вилазив.
— У тебе, Хомо, руки золоті, та й горло не погане, але ж при такому горлі твоє ремесло хмелем не поросло.
— Я ж бо не щодня п’ю, Одарко, а скільки води не пий — п’яним не будеш. Та й не їм багато. Буває, поїм, як бик, перепадусь, як смик, а голодний, як собака.
— Я тебе, Хомо, вподобала за те, що руки твої завжди в роботі. І хай у тебе чорних брів нема, і хай з лиця твого воду не пити, і хай ростом ти не вдався, мов кедр ліванський, та ти знаєш, що людину мозолі годують, що печені голуби не летять до губи.
— Навіть щоб спекти яєчню, то треба розбити крашанку.
— Свята правда, Хомо! Бачу, як ти в колгоспі, буває, захекаєшся, мов віл у борозні, а оранки не покидаєш, справно ореш. Тому-то я й позичила тебе в Мартохи, щоб бути за тобою, мов за кам’яною горою. За тобою надійно, і комар носа не підточить. За тебе, Хомо, я телиці не пошкодувала, бо що ти вартий —то таки вартий!
А я, по вуха втопивши себе в горілці, почав хвалитись, як хвалилась ота кобила, що з возом горшки побила.
— Я, Одарко, ходжу по цьому світу, як лин по дну, жодної рибки тобі не торкнусь ні хвостиком, ні плавцем. Хіба Мартоха позичила б мене, якби я не захотів позичитись тобі? Телиця — велика сила, та живий чоловік таки цінніший за телицю. Ведмедя не налигаєш, а мене, бачиш, можна, коли з розумом. А ти, Одарко, з розумом, як ота лисиця, що писком риє, а хвостом слід замітає. Про нас не можна сказати: який їде—такого й на віз бере; або: який кінь — така й кульбака. Я, молодице, не вилупився чортом, а вродився чоловіком. Я не ота свиня, якій би ще тільки крила — вона б і небо зрила. Я не отой, що має голос, як у цимбал, а сам як шакал. Я, Одарко, не тертий калач, а безпробудний робітник! Авжеж, і попоїсти люблю, не вважаю на живіт, аби тільки шкура видержала. Авжеж, і випити люблю, щоб у голові стало так, як у млині. Але до чужої старості ставлюся з повагою, хоч і знаю, що старій кобилі не брикатись, а сивій бабі не цілуватись. І чужі сироти мені болять, бо знаю, що сироту і вдовицю навіть тріски б’ють. Спасибі тобі, Одарко, що розпізнала мене серед решти колгоспників. Спасибі, що позичила мене в Мартохи і наче в президію посадила, наче на Дошку пошани біля колгоспної контори почепила! Вік не забуду!
— Пий, Хомо, на здоров’я!
— П’ю, Одарко, за твоє здоров’я.
— Пий, бо ти чомусь такий несміливий...
— Це я несміливий перед пляшкою та перед чаркою? Е-е, неправда, мене отой міх не лякав, що тепер і торби мав би боятися. З мене таки кращий герой, ніж із клоччя батіг.
Знову перехилив чарку, аж у вухах мені забумкало, ось- ось уже мало поллятись через вуха. Одарка повільно, мов хвиля морська, гойднулася, встала і, всміхаючись загадково, прощебетала:
— Ой, таки ж несміливий ти, Хомо! Як ота мишка, що лякає кицьку, а сама в норі сидить.
— Несміливий?—почала злість розбирати й одчайдушна відвага.— Та я б... оцю горілку всю випив, а язиком закусив. Та я... чортового батька випив би. Та мене... горілка родила, горілка хрестила, вона мене і в гроб ужене!
Хвалько ти, Хомо, як ота калина. Вона себе хвалить, що з медом добра.
— Та я... набираюсь, як лин мулу!.. Та моя душа... приймає і з ковша!
Одарка Дармограїха легко, як пушинка, сіла на краю ліжка, далі прилягла на подушці. Груди її то здіймались, то опадали — мов крила в голубів, що пориваються злетіти з землі, та ніяк не зважаться. А що вже очі її жевріли — як двоє вогняних джерелець, з яких тече не вода, а полум'я, і те полум’я таке звабливе, що хочеться самому летіти до нього метеликом, щоб безслідно згоріти в пекельній знаді.
— І не тільки хвалько, а й боягуз.
— Боягуз? Та я цю горілку! Всю! До дна!
— Горілку, може, і вип’єш до дна, а от мене боїшся, мов заєць бубна.— І всміхнулась іще загадковіше:—Отож, Хомо, сип борщу, запрягай кашу, бо хутко треба на ярмарок.
Нарешті в голові моїй розвиднилось. Чого ж то, як жартується, я досі розсідаюсь на тому, на чому стою, ще й ноги звісив? Та чи Одарка кликала для того, аби я набрався так, що мені, голому, аж поза пазухою повно? Та побий мене трясця, коли я сиджу, а вона ж бо на подушці прилягла, а вона ж бо зваблює мене, мов пташку вирій!
Спробував звестись, а від лави одірватись не годен, а долівка всмоктала мої важкі ноги, як болото, а стіл тримає мене, мов верша рибу. Тільки напружусь, тільки гойднусь, а горілка хлюп-хлюп у животі,— а що, як перехилюсь, а вона поллється з рота, очей і вух?
— Сокира пливе, а топорище утопло,— сміється з ліжка Одарка Дармограїха.
— Та я... та я... та я...— теліпається мій язик за зубами, як пес за тином.
— Та ти такий, що з солоного огірка застрелишся!
Зумів я одірвати від себе долівку, лаву та стіл — і тоді
все довкола почало гойдатись: двері мало навприсядки не пускались, піч вихилясами вихилялась, як причмелена баба на ярмарку, рогачі й коцюби в запічку мало гопака не танцювали. І, на диво, ліжко з Одаркою теж не стояло на місці — пливло, як човен, то в один бік, то в другий.
— Ой Хомо, в малу мірку міряєшся, а в велику не влазиш,— кепкувала Дармограїха.
Я ступив до столу — вся хата гойднулась, як суха диня на воді, й Одарка на своєму човні попливла кудись далеко-далеко.
— Одарко! —закричав я, мов теля перед вовком.— Пливи назад!
— Пливу назад,— долинув голос Одарки зовсім збли¬зька,— бо бачу, як тобі сирно та масляно — корова ожеребилась, ага?
Я колихався, наче мною нечиста сила колихала, потім намірився до Одарки йти, а ноги чомусь до печі понесли — так, наче то були зовсім не ноги, а два незагнузданих чор¬ти. Буцнувся лобом об комин, аж срібні жуки в очах зарої¬лись, думаю, таки до Одарки, а два мої незагнузданих чорти ведуть до мисника. Поцілувався з мисником, аж гу¬бам гаряче стало, йти хочу до Одарки, а ноги привели до одвірка. Та хай тебе трясця поб’є, що це за диво в решеті: дірок багацько, а вилізти нікуди!
— Ой, як ти ходиш, Хомо! —сміється Одарка.— Ходиш не доходи минаючи. Заблукав у моїй хаті, бо кепсько знаєш. Та скоро добре зучиш усі кутки, перестанеш блу¬кати.
— Зучу,— обіцяю Одарці,— а зараз і справді ніяк до¬роги до тебе не знайду, бо хата чужа!
— То, може, давай удвох, бо самому тобі нема чого...
— Одарко, чи я не хлоп? — кричу браво.
— Та наче хлоп, поки сам собі не розбив лоб.
— А раз хлоп, то сам знайду дорогу до тебе. Жди мене, Одарко, як то мовиться, у ржі, на межі, на крутій березі.
— Жду тебе, Хомо, жду. Ото ще ковпак під ковпаком!..
Два незагнузданих чорти мої збісились, шарпнулись, схарапудились — стеля і стіни знову кругом мене попливли, як суха диня по хвилях, і знову я опинився біля столу з на¬їдками й напоями. Ну, думаю, хоч і сильно забродився, але ж халяв не покаляв,— і за чарку, мов потопельник за соломинку, а чарку в рот, далі ще одну чарку — саме ту, яка пару любить, і в бездонну свою безодню вилив, ще ті сам себе похвалив: «Ну й грибок маслючок, усю землю пройшов, червону шапочку знайшов! Я вже такий п’яний, що якби розум мав, то сам від себе втікав би. Хома купив, Хома п’є, бо у Хоми гроші є!»
— Не барись, Хомо! — кличе Одарка, мов у срібний дзвоник видзвонює.
— Та вже йду ось,— мну язиком, наче баба лемішку в макітрі мне.
— Тільки обіцяєш, Хомо, а сам пішов — мов рак по дріжджі...
— Дав слово — дотримаю,— ледь бубоню.
