Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
— Є чим пишатися… — мить Сергій Федорович роздумує. — Кажуть, твою машину менти обшманали?
— Ага. Не знайшли нічого кримінальнішого від запальнички. Коли кинув курити, то під заднє сидіння її загилив і забув. — Олег не дивується такій обізнаності співрозмовника. М-да, гарна у них фірма. Довіра зі всіх шпар так і пре. Цікаво, чим насправді торгують? Очевидно, не брошурками для недільної школи.
— Хлопче, а ти точно не вирішив скористатися моментом? Може, який папірець не догорів і зараз у тебе в кишені валяється?! А може, хочеш вислужитися? Типу, от шеф видужає і тоді… Невже не розумієш, у що вплутуєшся?
— Ага! Це наче надійшла пропозиція не доводити справу до наглого обшуку, а роздягнутися самому? — Олег надто спокійний. Настільки, що Василь дуже повільно підіймається зі стільця. Так, наче очікує атаки у бік Сергія Федоровича. От цікаво: охоронець у курсі, що начальство зводить рахунки із Олегом? Бо той «шмаркач» нещодавно, виводячи по мобільному Федоровича з істерики, наважився не зважати на субординацію. — Маячня якась. Мала, піди-но до сусіднього кабінету. Зарано тобі на чоловічий стриптиз дивитися, — куртка Олега уже на спинці стільця. Він підкреслено ретельно розправляє її. Тоді киває Василю: типу обшукуй кишені, чого чекаєш? Береться руками за низ светра, аж тут звертає увагу на мене: — Ти ще тут?
— А що, твоя Мала ще не бачила нічого та-ко-го? — скалить зуби один із охоронців біля входу. Гляди-но, воно ще й розмовляти вміє, не тільки скалитися? Щиро дивуюся. Ох, пощастило тобі, голубе, що тут немає Тетяни, моєї майже невістки. Не те, щоб вона вважала мене своєю найкращою подругою, але на хамство реагує хворобливо. Кілька словесних пасів, півхвилини скоромовки, і… Потім не один стоматолог розводив би руками, намагаючись зрозуміти, звідки взявся сильний фантомний зубний біль при здорових зубах у такого-от гострослова.
Однак, такі забавки не для мене. Здоровіша буду.
— Стули пельку, — різко осмикує дотепника Олег. І диво, охоронець, хай і вдвічі важчий за нього, миттю вмовкає. Навіть очі опускає додолу. — Ця дівчина — молодша сестра мого друга Романа. Він із сусіднього міста. Вона добиралася сюди автобусом, до якоїсь родички. Автобус в дорозі зламався. Ну, я й підібрав її, щоб не замерзла посеред степу в холодному салоні. А родичка ще й до лікарні потрапила, як на лихо. Тому й узяв із собою дівчину. Ще питання є?
Питань немає. І навіть якщо вирішить хтось перевірити версію Олега, то доволі швидко з’ясує: автобус застряг посеред степу, а мого брата справді звуть Роман. Навряд чи стануть копати глибше.
Василь
За причиненими дверима — ні шелесне. Заледве вловлюю майже не чутне сопіння. Схоже, що Мала нашого Олега встановила рекорд із швидкісного засинання за несприятливих умов! Комісію з «Книги рекордів Гіннеса» час викликати. Навіть на розчарованій фізії охоронця печать здивування. Он, скоро вуха почнуть рухатися, коли так старанно буде вслуховуватися. Різко повертаю голову в його бік, аби вшивався. Миттєво все розуміє. І надто голосно чалапає коридором — доведеться додатково ганяти в тренажерному залі чи й замінити на когось більш зграбного. Набрали пришелепків ще до мене — тепер мучся з ними…
Та оте гупання зараз на користь: у кімнаті добре чутно, що охорона подалася геть. Вичікую десь хвилину. Без попередження — шкіряна підошва фірмових черевиків дозволяє рухатись без зайвого рипу — рву двері на себе.
Дивно! Не спить! І не злякалася! Не те, щоб сподівався застукати дівчисько за чимось недозволеним, але певна розгубленість хоч когось із цієї солодкої парочки не завадить. Ледь-ледь повертає голову в мій бік. В очах — спокійна допитливість. До цього так само критично роздивлялася якусь абстрактну мазню, що «прикрашає» стіну кімнати — подарунок від якогось партнера на ювілей фірми. Залишається сподіватися, що мене зараз оцінили хоч трохи вище від цього «шедевра» сучасного генія. Тонкі, ледь зчервонілі від морозу, пальці дівки на мить надто сильно стискають темну беретку, в тон дурнуватого, явно завеликого на неї пальта. Заводить за вухо пасмо волосся — на тонкому зап’ястку помічаю шкіряну браслетку. І мовчить. Я маю почати розмову першим. Не подобаються мені такі ситуації. Теоретично, Олег міг раптово здуріти і зв’язатися на свято із малолітньою курвочкою. Потім отямитися, згадати чи то про репутацію, чи й про Кримінальний кодекс, і вигадати, що то сестра приятеля, котра типу потребує допомоги. У принципі, теоретично ж, він міг вв’язатися й у «серйозну гру», швиденько переметнувшись на інший бік. Хоча, ніби й сам товкмачить час від часу, що у таких оборудках пішаки гинуть першими. Так-так. Але вчудити два ідіотства водночас — уже навряд. Тим більше, що це курча не дуже схоже на шмару. Скоріше на дівчинку із гарної родини, котра заплуталася. І аби позбутися настійливого квакання предків — «Так чемні дівчатка не роблять. Дев’ята година — справжні леді (або пані чи ще щось таке?) вже давно вдома і теде» — подалася у мандри автостопом. А може, і злигалася із кепською компанією, але швиденько збагнула, що воля — не таке вже й щастя, як здається спочатку.
— Заспокойся, мала, нічого страшного не відбувається, — мені майже вдається привітний і ледь поблажливий тон. — Просто місцеві неприємності: шеф захворів і його заступник дуже знервований, тобто переймається сильно долею фірми. Ну, а в твого Олега нелегкий характер. Сама, певно, знаєш?! Ні, щоб змовчати: бо мовчання, мала, — то золото. Так права почав качати. Ну і вирішили трохи попустити. — Ледь помітний кивок у відповідь. — Зараз зможете йти куди схочете, вони тільки кількома словами перекинуться, і я вас до машини проведу. Додому вернешся — думати забудеш про неприємності. Брат, певно, хвилюється? Можеш зателефонувати йому звідси.
В світло-карих очах спалахують насмішкуваті, надто дорослі вогники: «Ага, зараз, аби розумна техніка запам’ятала номер братчика. Ще його не вистачало вплутати у цю дурнувату історію»!
— Не вийде, — зітхає із «щирим» жалем. — Він святкує у своєї дівчини. А там телефон ще позавчора розбили, коли ялинку прикрашали.
Ги, цікаво було б дізнатися більше про таке своєрідне прикрашання ялинки. Але подробиці мені так і не повідомили. На порозі з’являється Олег. Куртка застебнута, волосся причесане. Вираз обличчя… Наче нормальний, якщо згадати, яку «розмову» довелося витримати.
— Перепрошую, Василю. Я її можу забрати? Дівчина і так засинала в машині. Коли доведеться на руках тягнути до автівки, то сусіди, очевидно, отримають масу задоволення.
— Не парся, сусідам не до нас: або сплять давно, або досі святкують. Ти зараз куди, до старої… квартири? — на мить затинаюсь, тож ще більше серджусь через свої сентименти.
— А куди ще? — Олег морщиться. Зараз він не грає. — Добре, що вона зараз порожня, квартиранти подались за кордон на заробітки, а нових нашукати не встиг. Типу таланить, і в усьому, схоже, відразу! Значить так, Василю! Щойно зрозумів таке! Коли шеф видужає: то або Федорович, або я. Обом нам затісно.
— Ну-ну, не гарячкуй! Там подивимося, коли відпочинеш, — говорю майже нормально, не стараюся загострити його увагу ані на Федоровичу, ані на тій клятій квартирі.
— Що? — Олег трохи сердито відмахується. — Відпочинеш? Там?
Мала здивовано зводить брови: «Що то за квартира така?», — і покрадьки тре очі. Ще й справді засне. Вожкайся тоді… Схоже, про стару квартиру вона нічого не знає.
— Проведу вас про всяк випадок до машини. А то талан у тебе, Олеже, і справді винятковий, — намагаюся не зустрічатися з ним очима. Морозить. «А ще кажуть, що світлоокі не зурочливі?» — собі під ніс бурмоче малолітнє диво, тугіше накручуючи на шиї шалик. Дивно, лише зараз зметикував, що у мене такий же сіруватий відтінок очей, що й у цього Олега.
Руслана
Не схоже зовсім, що Василеві подобається Олег. Але, очевидно, альтернатива у вигляді Сергія Федоровича влаштовує його ще менше. Коли ж хлопці побачили номери джипу, що демонстративно загородив проїзд мерсу Олега, то, не змовляючись, вирішили відкласти міжсобойчики на потім.
