Зірка для тебе - Корний Дара (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗

Довго хлопці блукали дивним та прекрасним старим Львовом. Урешті видряпалися крутою вулицею Кобилянської на вулицю Кирила і Мефодія. Сергій уважно читав вивіски на будинках, про всяк випадок, щоб не заблукати, мало що може трапитися. На бічних вуличках світла було трохи менше і порядку також. Картина вже не видавалася такою ідеальною, як на яскраво освітленій Личаківській. Та враження від міста це не псувало, а навпаки — переконувало Сергія, що тут мешкають звичайні люди, такі, як він, які і смітять не менше, і не є ідеальними, як він чомусь раніше про них думав.

— То моя рідна вулиця. Колись її називали Курницькою. Одні кажуть, тому що то було глухе передмістя Львова, того, якого ти ще не бачив, але яке я тобі покажу, і тут небагаті міщани тримали домашню птицю, Інші кажуть, Курницька вона через те, що тут гнали самогонку, курили, тобто дистилювали її.

— Арсене, а ти звідки то знаєш? — Сергій здивовано дивився на друга.

— Та від бабусі. Вона любить говорити, що людина мусить знати про місце, в яке пускає своє коріння, якнайбільше. Я ж начебто тут коріння пустив, га?

— Хм! А для чого про вулицю все знати? Ще про своїх рідних — розумію, а про вулицю! Чи не однаково, хто тут жив колись? — Сергій стенув плечима. — Ті ж люди не були твоїми родичами чи бодай кимось видатним для міста?

— Нє. То не так, Сергію. Якби не ті невидатні — то й міста могло не бути. Кожен камінчик під ногами покладений з любов’ю, кожен камінчик у стіні будинку мусить не просто надійно захищати від негоди, а тішити око. Хіба ж не приємно дивитися тобі на стіни таких красивих неоднакових будинків? Та то нічого. Я тут тобі таке покажу і таке розповім…

Зупинилися перед чепурненьким затишним будинком. Обсаджений квітами дім здавався чарівним, наче з середньовічної казки про фей та чарівників.

Арсен прочинив вхідні двері під’їзду:

— Колишня вілла архітектора Станіслава Кшановського, збудована за його власним проектом 1891 року. Заходь і будь як удома.

5. Не вкради

Ці канікули стали для Сергія не лишень справжнім святом, а й школою життя — іншого, не схожого зовсім на те, яке він досі знав. Бо Львів — то ж не лише будинки, кнайпи, крамниці, ринки, бруківка, його мешканці. Це місто — живе-живісіньке, справжнє, з особистою біографією, харизмою, вдачею, характером. Воно також впливає на тебе, навіть коли ти про це не думаєш, виховує тебе, дисциплінує, рятує, карає, наказує, ненавидить і любить. Тому поводься чемно, як добра дитина, бо інакше ти тут не приживешся. Ні, Львів не пережовуватиме тебе, як то роблять зазвичай великі мегаполіси, цей гоноровий красень ніколи не стане псувати свій апетит чимось непристойним, гидким на смак, він просто тебе виплюне.

Таке розуміння до Сергія прийде згодом, а поки він дедалі більше закохувався у Львів, який продовжував видаватися хлопцю чарівливим, можливо, вже не таким і бездоганним, але таки чарівливим, попри всі побутові кострубатості. Скажімо, вода з кранів тут текла виключно за графіком, тобто по годинах: із шостої до дев’ятої, вранці та увечері. Не встиг, не застав — твої проблеми. Воду набирали у великі баняки, виварки, каструлі, відра. Так, про всяк випадок, бо траплялося різне, особливо влітку, коли господарники міста без попередження вимикали воду з профілактичною метою на день-два, а не текла вона з кранів і по декілька тижнів чи місяців.

Помешкання Арсена та бабуні Ніни розташовувалося на другому поверсі тої самої вілли Кшановського. Дві окремі кімнати, кухня, коридор, туалет та ванна вкупі, невеличка комірчина. Висока стеля помешкання не здавалася Сергієві чимось особливим. У його дитбудинку стелі також не були низькими, це ж колишній поміщицький маєток. Схоже, тоді все так будували — просторо. Одна з кімнат квартири бабуні завжди здавалася «в найми». Зараз вона пустувала й чекала першого вересня, коли повернуться після канікул три студентки-четвертокурсниці Франкового університету, деякі корпуси якого знаходилися на цій же вулиці.

Хлопці розташувалися в іншій кімнаті, трішки меншій. Арсен Сергію постелив на розкладачці, сам спав на розкладному кріслі. Ще одне ліжко пустувало. То — бабусине, і воно чемно чекало повернення господині.

Арсен вставав рано, перед шостою. Звісно, будив і Сергія, разом бралися до роботи. Треба було вистояти вранці чергу, і не одну: по масло, сметану, ковбасу, крупи… А ще сходити на базар по свіже молоко, яйця, моркву, пастернак, петрушку, кропчик, м’яту, яблука, бурячок для борщику, домашню курочку для бульйону… Потім чистилася картопля, нарізалася цибуля, помідори, огірки, часник, а ще слід було помити посуд та поприбирати в кімнатах.

Сергій із напіввідкритим ротом спостерігав, як Арсен чаклував над варивом, і набір куплених на Стрийському базарі продуктів враз перетворювався на невимовну смакоту. Пахло так, що можна було слинкою вдавитися.

Арсен казав, що варити його навчила бабуня. А які він робив вареники! Не до порівняння з синюшного вигляду дитбудинківськими, які іноді потрапляли в меню вихованців сиротинця. Зазвичай в обідню пору, поробивши всі домашні справи та приготувавши обід, хлопці йшли до бабуні в лікарню. Там слухали нехитрі теревені старенької з такими ж хворими, як вона, котрі часто навідувалися в палату. Її кімната вікнами виходила на схід, і сонце не так припікало в полудень і пополудні.

Після того хлопці мали вільний час, якраз щоб повештатися містом. Арсен залюбки відкривав Сергієві таємниці улюбленого міста, про які йому колись розповідала бабуня.

— А оцей красивий будинок на вулиці Вірменській ми, львів’яни, називаємо «Пори року». Я його дуже люблю. Бабуня Ніна розповідала, що він став першим будинком у Львові, де на фасаді, так би мовити, розмістили не просто міфологічних персонажів, як на більшості (ти ж бачив), а звичайних людей. Он, бачиш, в отих віконечках між другим та третім поверхами? Весна, селяни орють землю. Там під барельєфом латинкою написано щось типу таке (за дослівний переклад не відповідаю): «Хай сильні воли масний ґрунт землі відразу з перших місяців року перевертають». То щось із Вергілія. Ти ж пам’ятаєш, хто такий Вергілій, пра’?

Сергій пам’ятав. Спілкування з Арсеном не минуло даремно. Тому кивнув головою, а Арсен захоплено тицяв пальцем у будинок та розповідав далі:

— А тут уже й літо нагодилося, селяни збирають урожай. Написано приблизно таке: «А золоте колосся колоситься в найбільшу спеку, і в найбільшу спеку тік молотить висохле зерно». Далі осінь, також гаряча пора. Тут на тому барельєфі люди толочать льон. І підпис:

«Щедрі осінь приносить плоди, і високо на зігрітих сонцем скелях дозріває виноград». А ось і зима — пора перепочинку, коли можна й на санках покататися. «У холодну пору селяни здебільшого користають із набутого та радісні влаштовують застілля». Але й тут без міфів не обійшлося. Бачиш, ондечки в центрі між зображеннями літа та осені «напівсидить-напівлежить» Хронос — господар часу, який тримає в руках Всесвіт. Над ним напис: «Жив на Землі золотий Сатурн». Ну що ще тут цікавого? Ага! Чотири лики символізують чотири вітри, які віють із різних частин світу. А ще подивися на кути будинку аж нагорі. Бачиш, там лелеки. Той, що зліва, тримає напис: «Віщує весну». Той, що справа: «Повертає зиму». А між третім та четвертим поверхами латинкою написано таке: «Усе має свій початок, усе має свій кінець».

— Ти знаєш латинку? — перепитує здивований Сергій.

Арсен морщить носа та куйовдить своє волосся.

— Якби ж то. Не зашкодило б. Хіба що трохи. Бабуня мене починала вчити та… Захворіла. А от бабуня добре знає, і не тільки латинку. Бо все, про що тобі оповідаю, від неї почуте. Вона не просто любить наше місто. Бабуня і все, що вона знає, для мене і є Львів. Отой, найсправжнісінький.