Із медом полин - Куява Жанна (читаемые книги читать txt) 📗

– Оксано, знаєш, про що нині плаче душа твого сина? – звернулася до згорьованої матері стара Дарина. – «Я добре знаю, мамо, що ви мене любили, але тепер не в сльозах ваша любов має виявитися. Не плачте за мною, мамо, а візьміть свічку, поставте в церкві й зверніться до батюшки: хай він попросить Бога, хоб [32] зачислив мене до тих, що покаялися й позбулися земних пристрастей. Оце для мене головне. А плакати й не бачити перед собою Христа? Юда теж покаявся у своїх гордощах, зрозумів, що погано вчинив, оддав срібло, але не прийшов до Ісуса й не сказав: «Прости мені!» Тому й ви, мамо, як плачете, моліться». Тяжко це, Оксано, але задля синової душі добре саме так зробити, – провадила Яворівська. – Бо хоч тіло й бездиханне, та душа бачить, що відбувається коло гробу.

Од таких несподіваних Дарининих настанов обличчя деяких жінок перекосилися, інші почали хитати головами з боку в бік так, наче хтось невидимий грався з ними в дитячу забавку «Печу-печу пиріжок, шусть у пічку, шусть у пічку». Усі як одна мовчали. Лише думали: «І як та Дарина такою розумаш-ною бабою вродилася? Загадка якась, та й годі».

– Ой, Дарино, та як же не скорбіти, як же не тужити за отим личком білюсіньким, вустами гарнюсінькими, ручками золотими й ніжками прудкими, – далі вичитувала Оксана.

– Ти, Оксано, бач, на тілі зосереджена. А синочок твій чекає помочі для душі, бо ж про неї тепер ідеться. А тіло сьогодні гарне, а за три дні… сама розумієш… Нині маємо молитися, щоб Миколчина душа дожидала Божого суду не перед пеклом, а таки перед раєм.

– Уже на що заслужив отут на землі, з тим і постанеш перед Богом на небі! – насмілилася долучитися до розумної балачки й поділитися знаним Матвійчукова Зінька. Випалила свою правду, наче констатувала факт.

– Зіно, від нас багацько залежить, і навіть може змінитися, – заперечила односелиці Яворівська. – Бо той приватний суд, що відбувається хутко після смерті людини, коли душа відповідає перед Богом за всі діла, що чинила на землі, не визначальний!

– Та чим же ми, земні та грішні, годні допомогти? – в один голос залепетали бабоньки, сумніваючись у своїх можливостях.

Яворівська не встигла на це відповісти, бо по тих словах до хати влетіла, як переполохана пташка, Гайдукова Марійка, найближча подружка Дарининої онуки Вальки. Не соромлячись ані сільських жінок, ані Миколиних родичів, ані його гарячковитої матері, припала до труни й безслівно заридала. Сколотила тим усіх жалобних гостей: ніхто й слова не зронив, хіба обмінялися, як то проскуркою діляться, прийшовши додому з церкви, ошелешеними поглядами.

– Що ти казала, Дарино? – врешті отямилася Шолудиха й звернулася до Яворівської. – Кажи хутчій, чим же годна допомогти своїй кровиночці ненаглядній? – перепитала і собі захлипала, перекрикуючи Марійку.

– Коли людина помирає, то всі її пристрасті, які вона мала за життя, нікуди не зникають, а йдуть із нею у вічність, – втираючи сльози, мовила Яворівська. – Ото, як хотілося випити, покурити, блуд який учинити… А ви хіба не знали, що й там, із душею, – Яворівська вказала пальцем на стелю, – зостаються ці всі пристрасті?! І вони ой як мучать!

Баби мовчали, очі лишень повитріщали.

– Але годі там себе задовольнити, бо ж тіла немає, – знизала плечима Яворівська.

– Ай-яй, невже ж ти правду кажеш, Дарино?! – не йняли віри почутому односелиці.

– Тому люди й ходять до церкви, – відповіла на те Дари-на й додала: – Молитися.

Вона здогадувалася, що більшість сільських господинь не могли признатися, що їхні походи до місцевого храму були радше здибанками, на яких можна потеревенити про те-се й, удавши недужих, повсідатися попід холодними стінами на лави, як вороння на електричні дроти, й так само зверхньо розгледіти кожну молодицю, до найменшої дірки на капронцях, обсмоктати, як цукерку, кожну її кісточку.

– Вірні християни дбають найперше, щоб очистити тіло й душу від земних пристрастей. Щоб не мучитися на тім світі, – Яворівська закінчувала такою промовою. – Тому до приватного суду, що його душа проходить на сороковий день, треба особливо ревно молитися, від цього залежить тимчасова доля душі – нидітиме вона в передпеклі чи радітиме в передраї.

Світало…

– Йой, си-и-ноооочку, йой, рі-ід-нееееенький, со-ко-ли-ку до-о-ро-геееенький, – тепер уже мелодійно побивалася Шолудиха.

Їй, стривоженій, здавалося, що після похорону баби почнуть гудити її: мовляв, не тужила за рідною дитиною. Бо так було вже колись. В однієї з сільських молодиць помер первісточок. Її мати, пенсіонерка, така, що «знає, як треба і як правильно», наказала на похороні не просто побиватися за кровиночкою, а ще й голосити-примовляти, щоб «добре» було.

«Такий файний похорон був у Калінських, так уже приказувала молода Антоніна, так голосила за дитинкою!!! Не те що позавчора Галя Овсіюкова, яка й сльози за чоловіком не зронила. Безсоромниця!» – кружляли довкола вихваляння-нарікання сільських язикатих хвесьок.

Не знали вони, що для згорьованої Антоніни, яка втратила синочка, ті солодкі слова наче ляпаси були. Вона ж бо над силу вичавлювала з себе заводи: материн наказ виконувала. А самій хотілося заритися в землю чи бодай закутатися в грубу хустку, сховати од світу понуре обличчя й ревти, як німина, слова не мовивши. Точнісінько так, як чинила Галя Овсіюкова, втративши чоловіка. Та чи знали огудниці, що вдову од печалі й безпорадності серце так ухопило, що сільська медичка наштрикала-напоїла її гамівними препаратами, та так, що й не рада була? Корчами непосильними взялося всеньке тіло Овсіюччине, придушило-перекрило всередині ріку сліз невтишних, тому скоцюбилася сердега коло чоловіка навколішках, дивилася й не могла надивитися на обличчя рідне й одно завивала по-вовчому, гадки не мавши, як далі жити без того, з ким понад тридцять літ пліч-о-пліч, душа в душу…

Але то, бачте, сільські закони. А вони неписані.

Марійка знову зчинила плач. Безмовний. Яворівська видержала тривалу паузу й сама добряче виплакавшись, а відтак мовила: – Читатимемо псалтир над померлим і молитви. Це заспокоїть Миколчину душу, полегшить перехід у новий світ.

Цілісіньку ніч Марійка сиділа біля померлого Миколи, ні на мить не відступивши й не стуливши наплаканих очей. Спершу коло ніг хилилася, а як випадала нагода, то й у головах сльози ронила, ніжно погладжуючи кохане блискуче волосся. Згодом вона безсило плелася за причепом із труною, що віз, як їй здавалося, навіки хоронити її одцвілі мрії, радощі, любов.

Ідуть від Марійки найдорожчі люди, і всі – однією дорогою…

Миколу поховали. Не стало юнака, ніби й не було його ніколи. І ніхто в селі вже не дізнає: загинув чи таки чужою жорстокістю життя позбавлений. Чужі люди приїхали-поїхали. Сказали: втопився. На тім і крапка.

А Марійка все ніяк не вірила, що коханого більше немає серед живих. Полюбила його ще дужче, хоч, здавалося, сильніше вже нема куди.

«Усе добре, – заспокоювала себе. – Це ж і неділі не треба чекати, щоб тебе побачити, Миколко. Шкода тільки, що вже не потанцюємо вдвох, – стуляла очі й у густій темені споминами вкупі з уявою малювала рухому картину: вона, Марійка, така безбарвна, невпевнена в собі, вайлувата й водночас благословенна незабутнім знайомством, котре для неї, як для пташки крила, для миші діра, а для гавкуна господар; і він, Микола, – красивий, із міцним внутрішнім осердям, у всьому доладний, вправо-вліво, з боку в бік, з ноги на ногу, – майстерно кружеляв партнеркою, правував, як Яворівський Степан лошицею Зорею. Ніхто в селі не вмів так приборкувати норовистих коней, справлятися з ними й вигоцувати верхи, як наймолодший Даринин син, що приїздив із міста.

– Гарна ми пара, – шепотіла Марійка після того, як домальовувала яскраву картину, розплющувала очі й ніжно нанизувала, як на голку, вродливі Миколині риси, що зринали з невеличкої затертої фотографії. Її вона попросила в Тетяни. Подруга дала ту, де хлопець сидить на високій недомурованій стіні чийогось палацу, що пишнітиме в майбутньому.