Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Коли повертаємося за стіл, Малгося злегенька похитується, і це мене сповнює надією. Маріанна і Єлена п’ють дуже мало, зате підбадьорюють партнерів, а ті міри не питають: раз за разом — то горілку, то шампанське хляють.
Тим часом і мені вже відкрилася дорога на панель: рука Малгосі задумливо гладить моє стегно. Заплющую очі і бачу, яке бурхливе майбутнє розкривається переді мною… Бабусі записуються в чергу… У мене свій імпресаріо. Він приймає телефони. А я цілий день тільки те й роблю, що просиджую біля дзеркала, поліруючи нігті та вищипуючи брови і волоски з носа…
Зараз мене знудить. Ця Малгося пре як танк. Скидаю її руку зі стегна, але вона це чомусь розуміє, як звичайне кокетство, і далі белькоче щось невиразне й масне. На щастя, по-польськи. А я не зобов’язаний усе це розуміти, бо я ж прецінь грек.
Ну їх к бісу. На сьогодні досить. Нічого цікавого більше не передбачається. Роблю знак Маріанні, і ми виходимо.
— Ну то що — я піду? Ви вже тут самі якось.
— Яке — піду? А гроші взяти, поки ще лико в’яжуть?
— Ну, добре, зараз візьму і йду.
— І дуже багато втратиш.
— Що саме?
— Залишися, не пошкодуєш.
— Якби до мене ця Мандося не липла.
— А ти з нею зроби те саме, що ми зі своїми — нахляй по саму зав’язку.
— А потім на плечах нести?
— Та ж не тут, а в номері. Зараз ідемо до них у номер. Ясно? По дорозі скажи їм за гроші.
— По п’ятдесят?
— Більше вони не дадуть. До того ж ведуть у свої номери, а це для нас дешевше.
І ми пішли в готель. По дорозі в номер, уже на сходах, я тактовно натякаю Рисікові, що любов любов’ю, а в мене сестра. Що я скажу мамі, яка в далекій Греції на кам’янистому острові чекає своїх любих діток? Мало, що різні там імперіалісти постійно забавляються з невинними гречанками, то ще й тут спокуси підстерігають. А ми — студенти, нам учитися треба.
Рисік обняв мене і сказав:
— Дуже добре. Але спочатку вип’єм.
— Ні, — кажу я. — Спочатку гроші, бо я сестру за так не віддам.
— Твоя сестра Маріанна?
— Ну?
— А я до неї ніц не маю. Говори з Антеком.
Ото хитрун! Беруся за Антека. Мур. Ані руш. Я говорю, він киває, навіть перепитує, але гроші не дає. Ага, он ви як!
— Маріанна, кес ке ме!
— О? Су амі терахі?
— Не дають, — шепочу, коли вона підходить.
— А-а! — обурюється Маріанна. — Тоді чао-какао!
І ми спускаємось униз. Поляки швидко ґелґочуть, врешті Антек мене здоганяє і шепоче:
— Що ти, жартів не розумієш. Скільки треба дати?
— А скільки ти думаєш дати за двох вісімнадцятилітніх дівчаток, чистих, як сльоза?
У Антека відразу лізуть очі на лоба:
— Чистих, як сльоза? — перепитує, облизуючи губи.
Бачу, що переборщив.
— Ну не зовсім, як… Але… це ж вам не якісь там… У них наречені є…
Антек набирає у легені повітря і простягає п’ятдесят.
— Це за одну. А за другу?
— Як? Ти хочеш сто?
— Ні, я хочу двісті. Але з вас беру сто лише тому, що ми сиділи за одним столиком. Такий закон у греків. Раз сиділи, пили, їли — значить поріднилися.
Антек шморгає носом, Рисік підступає ближче і, коли дізнається, що задоволення аж таке дороге, починає обурюватися не на жарт:
— У нас такі гроші хіба за секс-бомбу.
— Значить, ваші секс-бомби пса варті. Ви ж у цивілізованій країні, а не на острові Тобаго.
Чи не вразив я часом їхньої національної гідності? Так і є: Рисік враз наїжується і випинає груди. Але Антек, посопівши та кинувши оком на дівчат, виймає ще п’ятдесят і кладе мені в руку.
В номері поляки поривають зі всіма ваганнями і починають наливатися з таким завзяттям, наче роблять це востаннє. Я пильную, аби моя Малгося теж не дармувала, і мішаю їй такі термоядерні коктейлі з горілки та вина, що сам би вже давно беркицьнув, а вона тримається.
Антек затяг: «Пий, брате, пий! На старість торба і кий!»
Маріанна шепоче:
— Забирай свою клячу і заведи її у номер. Через півгодини зустрінемось біля сходів.
Малгося, мовби читає мої думки — повисає на рамені і тягне до себе в номер:
— Коха-а-асю! Який ти милий!
Виходячи, я беру ще недопиту пляшку горілки і повну шампанського. Малгося мусить відрубатися.
Тільки-но ми переступили поріг, як Малгося клацає ключем і вмить залишається без джинсів. Але така поспішливість мене не приваблює.
— Давай вип’єм, — кажу і підсовую свіжий коктейль.
Малгося хлюскає питво махом і починає танцювати переді мною якийсь арабський танок із заламуванням рук над головою і виставлянням пупа. В танці вона знімає ще й светр. Під светром — гола. Брр! Її біле сальце підстрибує, наче на пательні. Ось вона з торбинки дістає годинника з браслетом і силоміць вдягає мені на зап’ястя. Я віддячую їй новим коктейлем:
— Давай за любов!
Ми цокаємось. У Малгосі на очах сльози. Ридаючи без причини, цмулить коктейль, водночас гойдаючись усім тілом так, що мені здається, ніби вона ось-ось гупне на підлогу. Тому стою поруч, і коли вона відставляє порожній фужер, легенько штовхаю її на ліжко. Малгося падає на спину і стогне:
— Коха-а-асю! Де ж ти подівся?
— Зараз, почекай.
Чекати зосталося недовго. Блаженне посвистування носом хутко перейшло у важке хропіння.
На землі лежить її торбина, а з неї визирають фотографії. На одній з них Малгося з двома дітьми й, очевидно, чоловіком. На другій лише чоловік. Відразу видно — трудяга. Мабуть, дивиться в цю пору телевізор і думає: а як же там моя люба Малгося?
Скидаю годинника і кладу його в торбинку. Не заробив я на нього.
Погасивши світло, виходжу в коридор до сходової клітки. Там за столом сидить дебела жіночка і щось пише. Важко сказати, хто вигадав цю безглузду посаду — «чергової по поверху», але вона була у всіх совєтських готелях. Ці насуплені непривітні бабенції переважно несли свою ніким не санкціоновану службу моральності. Побачивши мене, вона одразу набирає суворого вигляду і так грізно-грізно:
— А ви що тут дєлаєте? Ви у нас не живйотє!
— Зараз іду. Чекаю на знайомих.
— Каких таких знакомих? Що ти мінє врош? Ану папрашу уніз!
— Ну, ще пару хвилин. Зараз вони вийдуть.
— Нікаких зараз. Папрашу уніз. А то шас міліцанера позову. Іш какой! Многа вас тут усяких шляється, а я отвичать довжна. Понапиваються, дебош устраівають, вокна б’ють, стулья ломають, скатерті ворують.
Проказуючи все, як заклинання, пре на мене, розставивши руки так, наче б заганяла півня до курника.
— Давай-давай, уніз… Міліцанера позову, зачем неприятностьов?
Ну, що ж — виймаю з кишені два карбованці.
— Мені треба зачекати. Пару хвилин.
Стара ховає гроші і вже приязно всміхається:
— Ну, дивись мені, щоб біди не було. А то, знаєш…
О, диво! Вона перейшла на українську! І все це задоволення коштує два карбованці.
— Нервова в мене робота… За всім слідкуй, щоб порядок був… а приїжджі, знаєш які — водять усяких, прости, Господи…
— А вам який клопіт? Їх же внизу пропустили і гроші взяли.
— А ти звідки знаєш? — насторожується стара. — Чи не сам і платив?
— Може, й платив.
— Отож бо й воно. Їм там перепадає немало. А я сиджу тут ночами, і все на мені… Той рубель, той два… А вони там, унизу, не рублики деруть… — І додає із смутком чи із заздрістю: — Євреї себе не обидять. Отак і в житті бува. Він унизу, а ти нагорі. Тільки ж там унизу він лопатою гребе, а ти нагорі об’їдки приймаєш. Насправді, бач, не ти угорі, а він…
— Але за ніч десятку-дві маєте?
— Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.
— Скільки?
— Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…
Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.
КІНЕЦЬ ГАСТРОЛЕЙ
Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.
— Привіт. Знайомся. Я — Марунька, а це — Леська.
