Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (книги полностью .TXT) 📗
– Це наш національний гімн.
– Ваш? Особисто?
– Ні, мого народу.
– Ага, то ви представник національної меншини?
– Я представник великого народу. Я прибув з планети Бездрик і вже п'ять літ мучуся у цьому вашому Кульпаркові.
Мені все стало зрозуміло. У нас тут є різні особистості. Є просто Марія, апостол Павло і навіть Сергій Головатий. Чому б мало забракнути якогось Бездрика?
– Я знаю, що ви думаєте, – сказав він. – Але ви помиляєтесь. Я справді прибув сюди звідти, – він тицьнув пальцем у небо. – І повернуся туди.
– Всі там будемо коли-небудь, – хитнув я головою.
– Влодзю, я вам вірю, ви не є божевільний. Я давно за вами стежу! Вирятуйте мене звідси, і я віддячу. Я маю дивовижні властивості: можу лікувати людей, ба навіть воскресати із мертвих.
Напевно, я подивився на нього трохи дикувато. Тоді він встав, роззирнувся і сказав:
– Зараз я вам доведу. Злапайте мені щось… Щось живе – муху, метелика…
– Де я вам тут буду бігав по парку і лапав мух! Це вам не палата. Я ліниво покрутив головою і побачив метелика, який сонно
стирчав на стеблі квітки. Я впіймав його і приніс тому диваку.
– Обірвіть йому крила.
Колись у дитинстві я бавився цим залюбки, але зараз це справило для мене мало приємності. Проте я слухняно позбавив бідолашного метелика крил і поклав на лавку.
– Тепер розчавіть йому голову.
– Та ви що гадаєте собі? Що я садист?
– Добре, тоді це зроблю я.
І він узяв камінчик, роздушив метеликові голівку й почекав, доки той не перестане вовтузитися.
– Тепер ви бачите, що він мертвий, правда? Бачите?
– Ну, бачу.
Він втупився в метелика своїм поглядом і завмер непорушно, затамувавши подих.
Я зустрічав тут різних вар'ятів. Одні пророчили майбутнє, інші бачили крізь стіни, ще інші могли впливати на міжнародну розрядку силою своєї думки. Мене вже нічим не здивуєш. Я спокійно дивився на метелика.
Але поволі цей спокій зник. На моїх очах розчавлена голівка метелика поворушила вусиками, а за мить уже він і лапками дриґав. Та найдивніше було попереду: на спині в метелика почали відростати крила, а голівка поволі набрала нормального вигляду. Ще секунда, і комаха злетіла в повітря.
Що б ви помислили на моєму місці? Я вирішив, що коли вже конче хтось із нас двох має бути божевільним, чому не я? Хіба здоровій людині може подібне привидітися?
– Тепер ви не вірите своїм очам, правда?
– Може, ви фокусник?
– Називайте це як завгодно. Я хочу вирватися звідси.
Я подумав, що в майбутньому можна було б на цьому ділі незле заробити, і погодився йому допомогти.
У день виборів Кульпарків майорів прапорами і цвів гірляндами.
Пан Штунда, який мав зображати пам'ятник славного депутата Цвібака, вже стояв на постаменті, загорнутий в простирадло, мов Юлій Цезар. Для урочистого відкриття його покрили полотном, звідки стирчала тільки його рука з історією хвороби в жмені. На помості зайняв свою позицію жіночий хор у грецьких туніках. По краях його стало двоє вар'ятів з барабанами і двоє з піонерськими горнами.
Коли брама Кульпаркова відчинилася, і в'їхало кілька автомобілів, гучно забили барабани і зарипіли горни. Ледве їх вдалося спинити.
З машин вигулькнула вся міська влада і ще купа якихось представників. Мурашки побігли по спині лікарям, й медики почали поправляти на собі халати.
Висока делегація наблизилася до помосту, і хор почав співати гімн. Як на біду, Ганулька навчила їх одразу двох пісень, і ті вар'ятки усе змішали докупи. Після першого рядка гімну пролунало «І шумить, і гуде, дрібен дощик паде!», а після другого «А хто ж мене, молодого, та й додому заведе?» При цьому дівки ще й пританцьовували. Туніки, одначе, для танців не були розраховані і посповзали, оголивши перса, котрі стрибали на очах ошелешеної делегації. Видовище було фантастичне. А коли хористки почали підкидати догори ноги, всім глядачам забило подих.
Головний лікар, рятуючи ситуацію, вибіг на поміст і почав виголошувати святкову промову. Хористок хутенько стягли зі сцени.
– Шановна громадо! Ми – українські психіатри, хворі на голову та інші щирі патріоти нашої неньки, зустрічаємо цей день значними здобутками. Українська психіатрія вийшла на нові, незнані ще рубежі. Ми повертаємо для народу його блудних синів і дочок, звар'йованих в часи колоніалізму. За звітний період Кульпарків виростив гідну зміну нашому суспільству. У нас куються кадри нової держави. В зв'язку з тим, що кількість божевільних невпинно зростає, населення Кульпарківської лічниці мріє про статус автономної республіки зі своїм парламентом і президентом. З цією метою ми плануємо провести з'їзд божевільних України й діаспори. Вар'яти українського походження! Єднайтеся під прапор президента Цвібака!
Бургомістр якось дивно зиркнув на Цвібака, але теж двічі плеснув у долоні, коли депутата виштовхнули на поміст.
– Я до глибини душі зворушений тим, що Кульпарків мене пам'ятає. Я провів тут найкращі роки свого життя. Адже тільки тут міг як слід відпочити, розслабитися і ні про що вже не думати. Як мені тепер цього бракує! Але на заклик Кульпаркова я готовий повести вас у світле завтра. Дешевої ковбаси не обіцяю, цукерок теж. Зате ви будете мати різнобарвні піжами! Першим своїм декретом я скасую ці ненависні заштрики!
Громове «ура!» з вуст усіх пацієнтів перелякало ворон на деревах, і ті шугнули в небо.
– Я буду боротися за те, щоб вар'ятам надали рівні права з рештою населення. Вар’яти теж повинні посідати відповідні пости і вчитись керувати країною. Окремі одиниці вже прорвалися у верхні ешелони влади. Але їх вкрай мало. А найгірше те, що вони змушені вдавати з себе людей при здоровому глузді.
Цвібака змінив бургомістр.
– Панове! Мені здається, що ми у своїй ейфорії задалеко зайшли. Одним подавай Крим, іншим Донбас, а вам Кульпарків! Навіщо вам відокремлюватися? Адже бути вар'ятом – це почесно. Це так само, як бути відомим артистом. Ідеш по вулиці, і всі на тебе звертають увагу, всі озираються, бо ти вар'ят. Пан Цвібак обіцяв боротися за проникнення вар'ятів в урядові структури. Це похвально. Але головне тут не переборщити. Бо в окремих міністерствах і партіях божевільні явно переважають. Це видно й по телебаченню. Чимало у кого вже на обличчі написано, що він працює не на Україну, а на Кульпарків. А в економіці – там уже одна тільки ваша агентура. І тому жалітися на утискування прав нема чого. Деколи мені самому робиться прикро, і я запитую: мамо, чому я не вар'ят? Тоді б я не протирав штани у Ратуші, а керував би промисловістю. А тепер я хочу надати слово представникові Спілки українських вар'ятів Америки.
Представник мав напрасовані штани і напуцовані мешти. І це виразно виділяло його з-поміж наших.
– Шановні пані й панове! Ми – українські вар'яти Америки чуємося пригнобленими муринами. Ми не маємо таких прав, як ви, бо нас не пускають до влади. Ми не можемо пробиватися до парламенту. А тому ми рішили вертатися в Україну. Ми принесемо зі собою наш американський досвід. Перше, що ми зробимо, – складемо списки всіх вар'ятів України, аби нарід знав своїх героїв. Тоді вони побачать, яка ми сила! На закінчення скажу, жи ми вам привезли гуманітарну допомогу. Сто пачок зі заштриками. А ще велику паку гамівних сорочок, які розшили хрестиком наші вар'ятки в Америці. Носіть і штрикайтеся на здоров'я!
Після американця зійшов на сцену Штунда.
– Панове! Зараз відбудеться урочисте відкриття пам'ятника славному синові Кульпаркова, борцю за незалежність і різнобарвні піжами, панові Цвібаку! Гурра!
Під гучний бій барабанів з пам'ятника здерли полотно, але зробили це так поспішно, що разом з полотном потягли й те простирадло, в яке був замотаний пан Шопта. Внаслідок цього перед глядачами явився голий волохатий хлоп з переляканими очима. Як йому вдалося при цьому не зробити жодного руху, важко сказати.
Головний лікар пояснив делегації, що пам'ятник вирішили поставити в античному стилі. Без одягу.
