Багаті і бідні - Чагровська Лариса (бесплатные версии книг .txt) 📗
— Ось дівчина, про яку я вам казав, — мовив сивий чоловік з бородою, який вчора був у складі комісії.
Його співрозмовник задумливо похитав головою, дивлячись на Оленку.
Вона підвелась і безглуздо посміхнулась.
— Заходьте, будь ласка, Оленко, так, — звернувся бородань до Оленки і відчинив перед нею двері.
Усі втрьох зайшли до великого просторого кабінету з вишуканими меблями, шкіряним диваном та безліччю фотографій на стінах. Незнайомець відрекомендувався, — Олег. Я власник і креативний директор агенції.
Сідайте, — попросив генеральний директор Оленку, яка стояла посеред кімнати і з помітною цікавістю роздивлялась фотографії.
— Ці фотографії найкращі роботи наших фотографів і наших моделей, — задовольнив її цікавість Олег. — А тепер до справи. Оленко, я вам пропоную контракт. Контракт з нашим агентством. Щодо цього вам усе потім пояснять асистенти.
Оленка лише відкрила рот, як її перебили.
— Оленко, вам усе пояснять асистенти. Час подумати матимете до завтра, хоч і так зрозуміло, що ви погодитесь. А тепер до справи.
Олег глянув на худорлявого чоловіка. Тоді нарешті відрекомендував і його, — Максим, представник компанії, що виробляє постільну білизну.
При слові білизна в Оленки щось йокнуло всередині. Вона пригадала своє вчорашнє дефіле у купальнику.
— Ми випускаємо каталог і нам потрібно три дівчини для кожної кольорової гамми… — заговорив до того мовчазний Максим.
— Їй це не треба знати, — перебив Олег. — Суть така, ми одразу хочемо підписати з вами контракт на зйомку для цієї реклами. Ми надто довго шукали потрібну дівчину. Далі вже відкладати не можна. Зараз потрібна ваша попередня згода.
Обидва чоловіки подивились на Оленку, яка розгублено стрибала поглядом з одного співрозмовника на іншого.
— Попередня згода, — нарешті спромоглася видати з себе Оленка.
— Так, зробите кілька фотопроб сьогодні і якщо ви нам підійдете, то завтра підпишемо контракт. — Замовник реклами трохи знітився, побачивши, як Оленку стурбувало слово «якщо». Несподівано він приязно посміхнувся до дівчини, — але повірте, Олег ніколи не помиляється. Я, особисто, не думаю, що ви можете нам не підійти.
Оленка, зробивши розумний вигляд обличчя, весело кивнула на знак згоди.
— Чудово, — директор підвівся.
До кабінету зайшла жінка років п’ятдесяти.
— Ніночко, відправте дівчинку до Роберта — це раз. Підготуйте для неї наш контракт — це два. Обов’язково. Це два, — Олег на хвильку замовк, роздумуючи, чи раптом чогось не забув, — поки що все.
Оленка опинилась у руках швидкої і строгої Ніни. Та відразу почала вчити «новобранку» розуму.
— Слухай сюди, красуня, я — Ніна. З усіх питань ти звертаєшся до мене. І тільки до мене. У жодному разі не до Олега. Він не може цього терпіти. Второпала?
— Так, — Оленка потягла цукерочку з симпатичної тарілки на столі.
— Куди? — Заверещала Ніна і, витягши цукерку ледь не з Оленчиного горла, спритно метнула її в смітник. — Фігура. Що за дурдом з цими моделями. Мало що треба дбати про них, то ще й думати мусиш за них. Ніякого солодкого. Пам’ятай, дівчинко, ти так само легко можеш втратити цю роботу, як і знайшла. Я вже на таких, як ти, надивилася.
Оленка відкрила рот, щоб сказати, що вона нічого не їла, але Ніна випередила її.
— Немає часу на балачки. Слухай уважно. Зараз приїде машина. Тебе відвезуть до Роберта. Це наш найкращий фотограф, — жінка перейшла на довірливе шепотіння, — тобі дуже пощастило. Ця постільна фірма великий клієнт. Гарно заплатять. — Оленка райдужно посміхнулась, намагаючись не дивитись на цукерки. — Гарно поводься і не вередуй. Я тобі передзвоню. Усе.
Ніна вийшла з малесенької кімнатки, але за мить повернулась і забрала кошичок з цукерками.
За півгодини Оленка вже їхала у чорному дорогому авто кудись на околицю міста і намагалась уважно читати кожен рядочок контракту. Нарешті вони під’їхали до якогось особняка в модерному стилі. Оленка розгублено подивилася на водія.
— Тобі що Ніна не пояснила куди йти? — Прохрипів водій на Оленчин запитальний погляд. Він пояснив їй куди йти.
Дівчина несміливо піднялась на третій поверх і подзвонила у червоні лаковані двері. Вони миттю відчинились.
На порозі стояв сухенький чоловік років сорока і жваво розмовляв по мобільному. Жестами він запросив Оленку зайти. За мить вона вже стояла у просторій студії, з величезними на всю стіну вікнами. Звідкись доносились приємні тихі джазові мелодії.
— Так, Олежику, це вона прийшла, — чоловік заправив довге сивувате волосся за вухо і скептично обдивився Оленку. — Ага, нічогенький матеріал, але Соні все одно доведеться попрацювати.
Оленка уважно слухала. «Матеріал — це, мабуть, я. А Соня — ще одна асистентка», — думала Оленка.
Насправді Соня була візажисткою. Оленка дізналась про це, коли Соня, довго і нецензурно лаючись, гримувала її.
Фотограф, який відрекомендував себе Робертом, у цей час налаштовував світло і шукав якийсь реквізит. Він так само довго і нецензурно лаявся.
Оленці хотілось затулити вуха, але Соня наказала завмерти, а дратувати цю й так вкрай роздратовану жіночку Оленці не надто хотілось. «І чого тут усі такі нервові. Мабуть, робота така, — розмірковувала про себе Оленка. — А я думала, що це лише у вчителів суцільні нерви. Нічого, принаймні у цьому в мене вже є хоч якийсь досвід». — На цю думку Оленка посміхнулася сама до себе.
Одягала Оленку молода дівчина, яка виявилась значно привітнішою.
— Привіт, я — Олеся і сьогодні я тебе одягатиму. — Вона взяла Оленку за руку і завела до малесенької кімнати. — У нас тут є три нічні сорочки і чотири піжами. Що перше? Яка сцена?
Оленка перелякано дивилась на одяг, що його костюмер знімала з вішалок.
— Я взагалі-то перший раз і…
— Що означає перший раз, — не відриваючись від роздивляння одягу перепитала дівчина.
— Уперше знімаюсь, — відповіла Оленка.
— Тобто це твоя перша фотосесія? Ого, давненько у нас такого не було, — Олеся легенько вдарила Оленку по животі. — Дивно, зовсім не помітно, що ти хвилюєшся, — збрехала вона, бо насправді Оленка вся трусилася дрібними дрижаками і це було видно.
А згодом почалося найгірше…
— Завмерла! Ти ж спиш! Тобі добре! — Верещав фотограф.
«Як тут розслабитись коли на тобі тонна макіяжу, колюча накрохмалена піжама ще й три надзвичайно сильні лампи, від яких хочеться зажмуритись, світять просто в очі», — подумки бурмотіла Оленка.
Вона лежала на великому двоспальному ліжку, на першокласній шовковій білизні і виглядала справді чудово. Тобто саме так, як цього хотів фотограф і, власне, замовник. На Оленчиному обличчі сяяло блаженство. Роберт кричав на неї тільки тому, що це була його звична манера роботи — вічне невдоволення моделлю.
— Руки трохи підніми і трошки посміхнись, — звелів Роберт і заклацав фотоапаратом. — Я сказав трошки! Ти ж не регочеш уві сні, правда?
«Ніжитись у розкішній дорогій постелі, м’якій, наче хмаринки, хіба ж це робота?», — Оленка посміхнулась на свої думки.
Її волосся кольору чорного шоколаду чудово підкреслювало теплий карамельний колір простирадл. Та й тоненька рожева смужечка на подушках дивилась вишукано на фоні Оленчиної блідої шкіри.
Олег відразу уявив цю картину, як тільки побачив Оленку в рожевому купальнику.
Дефіле було нестерпним і у неї не було жодних шансів, якби не той купальник і сяюче волосся. Олег взяв її лише через це замовлення, для якого не зміг знайти потрібну модель.
Потім Оленка перевтілилась на звабницю у червоному пеньюарі. Вона еротично вигиналась на яскраво помаранчевій постелі у тигрячу смужечку.
— Ти що ніколи не зваблювала чоловіка? Ти ж не поліно якесь. Вигнись ще, — Роберт несамовито кричав.
У Оленки палали вуха. Добре, що їх прикривало волосся.
— Я не гімнастка, — випалила Оленка, коли вже не було сили терпіти.
Робертові достатньо такої однієї репліки, щоб назавжди поставити хрест на будь-якій з моделей, але Оленка імпонувала йому. І він стерпів.
