Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна (электронные книги бесплатно .TXT) 📗

— В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, — відповів він нетерпеливо на мої слова, — але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?

— Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.

— Щоби бути досконалим, — відповів він, — треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання й краси поллється широкою струєю скрізь, і що аж тоді виб'є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскілько буде меншати визискування одиниці одиницею, оскілько буде меншати визискування народу народом, остілько будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне наші теперешні «ідеали», цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно [30] в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? — спитав Орядин. — Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії [31] бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці, і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні «вічної» правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продукування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної [32] епохи, — і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.

Він замовк і дивився на свою сигару, що тліла між пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесідою.

Задумана й уражена палкістю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Він, мабуть, відчув мій погляд. Звернувся живо до мене і, всміхаючись якось іронічно, сказав:

— Я, може, не повинен був об тім говорити?

— Чому? — спитала я спокійно.

— А тому, що. але ні, — поправився зараз, — з вами можу я об тім говорити, ви звертаєтесь самі на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвідчила мені провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не свідомі. З часом переконає вас власне положення у всім. — Трохи згодом сказав: — Родичів у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?

— Не маю.

— І не мали ніколи?

— Дитиною мала я бабуню.

Він засміявся тихо, однак так, що мені стало жалко, так жалко! Опісля глянув мені в очі, що мимовільно зайшли слізьми, і я бачила, що його ще перед хвилиною спокійне лице змінилося.

— Ми ступаємо одною дорогою, — сказав зміненим голосом і встав, мовби хотів над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас підійшла панна Марія з тіткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалився.

Високо на небі миготіли, блищали зорі, світив місяць. Звуки гарної угорської музики розливались — далеко.

Я сиділа вже біля моєї тітки, що голосно бесідувала, сиділа в чуднім настрої. Чим дужчий гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагалася в мені.

Півгодини пізніше виходили ми з городу. Саме тоді навинувся й він, немов виріс із землі коло мене.

— Хотів ще з вами попрощатися, — сказав і подав удруге руку.

— Ти говорила що з Орядином? — питала мене тітка під час повороту додому.

— Говорила.

— І що він за чоловік?

Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього думаю, і я сказала лише, що він «поступовець» [33].

— Гай, гай! — загомоніла тітка. — Поступовець! Біда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження.

— І я мав честь говорити з ним, — обізвався вуйко з колючою іронією. — Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут ніби й не чуємо і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інтерес! Це зовсім так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих стільки практики на спині, в культурі дальше! Не так, товаришу?

— Ха-ха! — сміявся стиха професор Лорден. — Я знаю цього пташка. Ще з гімназії знаю його. Замість при толкуванні [34] держати перед очима Гомера або Вергілія, читав собі російські або французькі новелки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти [35]. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum [36] на ціле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому місце в Мораві, вступився за ним, а всі прочі панове мов показилися і перепустили.

— Чую, що він соціаліст! — замітив вуйко голосним шепотом, а тітка в тій же хвилі оглянулася.

— Мене це зовсім не дивує, — відказав професор. — Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб, а він, напр., то саме відповідне medium [37] до соціалістичних експериментів. І ви, Лореляй, мовите, що він «поступовець»? — звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.

— Кажу, пане професор.

Він засміявся знов, а тітка закашляла.

— Знаєш, Наталочко, — обізвався вуйко, — що я об таких поступовцях-соціалістах думаю?

— Що, вуйку?

— Я думаю, що то авантюрники. В них нема віри, нема характеру. Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони — духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю!

— А що найприкріше в цілій справі, — докинув професор, — це те, що їх поступовання заразливе, мов чума!

— Справді, заразливе! — кликнула тітка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досі поруч неї, остався цілком позаду.

Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин окрик «справді заразливе» тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:

— Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чoкові «Stunden der Andacht» [38]. Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть — чистить душу.

— Амінь! — шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.

— Коли собі бажаєте, — звернувся до мене, — то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.

— Дякую, — відповіла я, — але я тепер читаю Шекспіра.

— То я буду просити о ті книжки, пане професор! — кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.