Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации .txt) 📗
- Мені страшно, - кричала я у відповідь, - мені дуже страшно. Я ніколи досі не ловила щурів!
- Що тут страшного? Бий його лапою по голові! Бий! Він вже біля тебе!
Я не могла вдарити. Щур шугав повз мої лапи і зникав у підземних норах.
Я боялася, що коти будуть на мене маркотні, але вони поводились розуміюче.
- Пильнуй! Ми женемо на тебе нового щура!
- Слухайте, може, давайте, я буду його гнати, а бити нехай б’є хтось інший.
- Не можна. Ти мусиш.
Крім того, коти чомусь були одягнені у старовинний гуцульський одяг, який зараз я би не змогла описати. Вони по-чорному матюкались. Деколи вони виговорювали таке, що я аж червоніла.
Спочатку ми полювали у Франевій хаті. Вбитих щурів складали на столі. Потім, коли шурів в хаті не залишилось, вийшли надвір. Ми стрибали по деревах і кушах, вигукували щось у повітря, і інші коти, десь здалека, гукали нам у відповідь, що вони нас чують.
Коти мені показали багато чого досі не відомого. Наприклад, дупла.
Я не знала, що дупла старих дерев такі просторі. У них легко могла замешкати якась людина.
В одному дуплі я знайшла пакунок, перемотаний голубою стрічкою.
- Що там? - запитала я у котів.
- Франеві фотографії, хіба ти не впізнаєш?
Я розгорнула пакунок і справді знайшла у ньому величезну купу старих, пожовклих фотографій.
- Франьо замало витримав фотопапір у фіксажі, раз фотографії пожовкли, - сказала я. - Добре, що зображення зовсім не зникло.
- Чекай, - обурилися коти, - а ти знаєш, скільки цим фотографіям років?
- Скільки?
- Більше, ніж тобі.
- Але ж я безсмертна.
- Ну та власне.
Я переглядала фотографій хоча видно їх було не дуже добре. У дупло сонце майже не проникало.
- Ми включимо лампочку, - запропонували коти.
- Це було би дуже до речі.
Коти ввімкнули якийсь ліхтарик, і дупло засвітилось тьмяним фіолетовим світлом.
Тепер фотографії було видно краще, хоча, напевно, специфічне світло трохи спотворювало бачене.
На перших фотографіях справді були гори. Кожна окремо і всі разом. Правда, вони були більше схожі на людей, ніж на гори. Це були люди у повний зріст. З різними лицями, у різному розкішному і не дуже вбранні. Деякі тримали вирізьблені з дерева топірці. Жінки на шиях мали різнокольорові, але здебільшого червоні коралі, які по-гуцульському, здається, називаються зразами. Одна жінка, як мені здалось, лицем дуже схожа на вуйну Мицю, хоча уві сні я могла і помилитись.
Тільки тім’я всіх цих людей чимось нагадувало гірську вершину.
Деякі, пізніші, фотографії, були зовсім іншими. Деякі були навіть страшними. На деяких була я сама, я з котами, я на кріслі-гойдалці плету покривало.
- Добре, що ви мені показали це дупло, - сказала я котам. - Я би і не здогадалась тут шукати.
Коти чемно дякували, казали, що інакше не могло бути.
- То я заберу фотографії з собою?
- Навіщо тобі? - дивувались коти. - Ти ж фотографуєш не гірше.
- Я не вмію фотографувати.
- Вмієш.
- Звідки ви знаєте?
- Аткуда мнє знать. Аткуда мнє знать, - коти перестрибували з однієї лапи на іншу і все повторювали і повторювали цю єдину фразу.
Я прокинулась у царстві павутини. Всюди: на стелі, на стінах, на столі і креденці, на ліжку - була павутина. На моєму волоссі. Павутина звисала під тягарем вже закам'янілої пилюки, ніби саван.
Котів ніде не було.
- Коти, - гукнула я.
Ніде нічого не поворухнулось.
Я встала з ліжка, і було якось дуже важко. Все тіло позатерпало, ноги ледве несли, а руки тремтіли.
Павуків на павутині не було, тільки пилюка. Павутина така товста, що нагадувала рибальські сіті або моє ще не недоплетене, але вже сіре покривало.
- Що це за холера, - сказала я сама до себе, оббираючи павутину з волосся і лиця.
У вікно світило сонце. Я виглянула і на своє розчарування побачила, що земля і далекі гори не вкриті снігом. Чорна земля і чорні гори. Зусібіч стікали дрібні струмочки, як буває після відлиги. Напевне, це був не остаточний сніг, подумала я, сьогодні знову потепліло, і той сніг, який падав ввечері, розтанув.
Страшенно хотілося їсти.
- Коти, - знову гукнула я.
Нічого.
- Де ви поділись?!
Стіл покрився невисоким фіолетово-сірим мохом.
- Що це за холера?
Але по-справжньому мене нічого не дивувало.
Я відчинила двері, щоб до хати зайшло свіже повітря. Надворі на диво погоже. Треба набратися сили, щоб повимітати з усіх закутків павутину, хоча ця робота, якщо чесно, не дуже мене захоплювала.
На подвір'ї стояв Охримко і довго здивовано на мене дивився.
- Доньцю, - сказав він, - ти не поїхала?
- Чого я мала їхати?
- Ади! А я думав, що ти поїхала, та й тому не приходив.
- Нічого.
- Як ти тут сама перебула?
Я мовчала.
- Йой, йой, йой! Аби я був знав, то прийшов би до тебе. Мені високі сніги не страшні, я хожу по них, як по стежці.
- Високі сніги?
- Та певно такі, як твоя хата. І як ти не змерзла?
- Бачите, я живуча.
- Та бачу, - Охримко навіть усміхнувся. - А я думав, що ти поїхала. Всі так думали. Зима сего року була така люта, що ну. Ти, певно, зо три місяці не могла вийти з хати.
На мені не здригнувся жоден нерв, хоча серце калатало, як скажене.
Я проспала цілу зиму.
- Вуйку, а чого ви думали, що я поїхала? Вам хтось казав?
- Та Варка сказала. Я думав, ви сусіди, та й хто, як не вона знає, що з тобов.
- Може, я їй щось таке і казала, що хочу поїхати, а вона подумала, що я дійсно так зроблю. Я за всю зиму до них не заходила.
- Вже і не будеш, - скрушно похитав головою Охримко.
- Чого раптом? Зараз збираюся їх провідати.
- Таже Варчина мама, Митрія, померла.
- Померла?
- Померла вже зо три місяці як. Ще молода була жінка: шіздесєт і сім год. Тут баби до девідесєтки доживають, а вона померла. Ну але, значить, так мало бути.
- А що тепер буде з Варкою?! Вона живе сама?
- Таже Варки вже тут нема. Її в якийсь інтернат для сліпих забрали, чи як то сі називає, я не знаю. Приїхали та й забрали. А що мали робити? Дівка геть чисто сліпа була. Сама поратись вона би не впоралась. Як би то віглядало?
- А куди відвезли?
- Я відки, доньцю, знаю. Забрали, та й на тому амінь. Дим та й нитка. Ніхто нічо про ню не чув. Може, так для Варки і ліпше. Там є спеціяльні люди, будуть за нев сі дивити, будуть кормити, одягати. Там, певно, живут такі, як вона, будуть мати про що побалакати.
- Без них мені житиметься набагато гірше, - я справді так думала.
- На то нема ради. Божка покликав, та й мусиш йти, всьо лишати і борзо йти.
Я мовчала. Відчувала себе покинутою.
- Ну то добре, донько, раз ти зиму перебула, то значит, жити будеш. Вібрала собі таку дорогу, то йди нев.
Охримко вже хотів рушати вниз, але потім швидко повернувся.
- О, добре, що сі-м нагадав. За тобов, ще коли тіко сніги були впали, якийсь бахур випитував.
- Бахур?
- Але тогди я вже думав, що ти поїхала, та й так йому і сказав, що ти поїхала. Він ще походив сенди-тенди, повипитував, але йому всі казали, як я: що поїхала. І він также поїхав.
- А сам назвався?
- Нє. Я, як по правді, і тим сі не цікавив. Тогди роботи було по саму зав'язку. Я не мав коли. Думав, може, який твій знайомий альбо брат.
- Напевно, то був брат.
- Ну, видиш. Якби я був знав, що ти є, то направив би 'го до тебе. Разом вам зимов би було тагі ліпше, хіба нє?
- Було би ліпше.
