Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
Величезна тінь, яка нагадувала силует кашалота, з'явилася в мороці, ледве вимальовуючись на фоні слабого відбитого світла, що розсіювалося навколо прожектора.
— Ну ось ми й дома, — сказав через деякий час зоолог. — Викликаю підводний човен.
Всю відстань, що відділяла місце бою Павлика з меч-рибою до підводного човна, десять кілометрів, зоолог і Скворешня пройшли лише за десять хвилин.
Вони наблизились до підводного човна з правого його борту, з середини якого з убивчою силою бив промінь прожектора потужністю в дванадцять мільярдів свічок. Світловий тунель був тут ніби наповнений розтопленим до сліпучої білизни металом. Промінь був чистий і пустельний. Жодне живе створіння не могло витримати яскравості цього світла на відстані до ста метрів від прожектора. Ті ж, що випадково потрапляли в його промінь, вмить засліплювались і, надовго паралізовані, безпомічно падали на дно.
Обмінявшись по радіотелефону кількома словами з центральним постом підводного човна, зоолог і Скворешня повільно підпливли під самий прожектор. Від гоф-рированого борту підводного корабля відвалилась і горизонтально лягла, тримаючись на завісах і тросах, рівна металева площадка, відкрита попереду і обгороджена перилами з боків. Одночасно позаду площадки розсунувся борт і відкрилася кубічна камера, наповнена зеленуватою водою і жовтим світлом кількох електричних ламп. Зупинивши і сховавши гвинт, Скворешня перший зійшов на площадку і, тримаючи на руках Павлика, увійшов у водяну камеру. Вслід за ним зайшов зоолог і, вже всередині, праворуч від вхідного отвору, натиснув чотирикутну, що сяяла червоним світлом, кнопку. Площадка піднялася і закрила вхід до підводного човна. Стулки товстих металевих дверей зсунулися і притиснулися одна до одної краями з такою силою, що важко було розрізняти лінію, де вони зійшлися. Вода почала швидко витікати. Оголилися металеві стіни. Біля непомітного тепер виходу на зовнішній стіні виднівся ряд кнопок з головками, що поблискували різнокольоровими вогнями. На протилежній стіні було видно кілька вправлених в неї приладів з циферблатами, стрілками, градуірованими скляними трубками.
Через десять-пятнадцять секунд на підлозі камери не було й краплини води. Зоолог і Скворешня продовжували нерухомо стояти.
— Який тиск, Лорд? — нетерпляче запитав Скворешня.
Зоолог підійшов до приладів і подивився на одну з стрілок.
— Уже вісімнадцять атмосфер, — відповів він. — Зараз тиск повітря стане нормальним, і можна буде роздягтися.
Переступаючи з ноги на ногу, він дивився не відриваючись на прилади, потім відкрив патронташ на поясі і натиснув одну з кнопок. Зараз же присоси, які тримали шолом на комірі скафандра втягли в себе повітря, і зоолог швидко зняв шолом з голови.
Слідом за цим він вийняв з патронташа мідну голку на довгому тонкому шнурі і, натиснувши маленьку кнопку на рукоятці голки, провів гострим її кінцем по жолобку на середині лінії скафандра — зверху вниз, потім по обох ногах до ступні і, нарешті, навколо талії. Скафандр розкрився по всіх цих лініях, і зоолог почав поступово звільнятися від окремих частин свого металевого одягу. Таку саму операцію проробив Скворешня над Павликом.
В цей час у внутрішній стіні розсунулися двері, і в камеру вбіг молодий сухорлявий і смаглявий червонофлотець у білій форменці і чорних штанях. Смоляночорне волосся на його голосі було гладко причесане, з рівним білим проділом збоку, але на тім'ї визивно стирчало непокірне жорстке пасмо.
— Що з Павликом? — крикнув він, кидаючись до Скворешні.
— Нічого, Марате Мойсейовичу, нічого! — весело відповів Павлик, вириваючись з рук Скворешні і підбігаючи до молодого червонофлотця.
— Ну, ну, нічого… — втрутизся зоолог. — Роздягай його швидше, Марате, і неси в госпітальний відсік, я зараз же огляну його.
В камеру квапливо увійшла молода людина в білому кітелі — коренаста, чорноволоса, з темножовтим, монгольського типу обличчям. Її вузькі, косо поставлені очі тривожно оглядали водолазів, що роздягалися.
— Цой! Цой! — радісно зустрів його Павлик, не даючи йому промовити й слова. — Я приніс тобі цікавого молюска! Я здоровий, і нічого особливого! Арсен Давидовим говорить, що це новий молюск. Тільки він хворий якийсь. Арсен Давидович хоче, щоб ти його дослідив.
— Матінко! — розсміявся Цой, показуючи два ряди чудових зубів. — Одразу аж три мішки наговорив! Отже, здоровий! Ну, ходім спершу на ремонт, герою!
Всі п'ятеро вийшли з камери і опинилися серед вилискуючого металу, незвичайних, мовчазно працюючих машин і механізмів, тиші і безлюддя.
Розділ IV
ЗАГИБЕЛЬ «ДІОГЕНА»
Незважаючи на страшенної сили ураган, який нісся з холодних областей Баффінового моря і Гренландії, на допомогу «Діогенові», першокласному пароплаву, що робив термінові рейси між Шербургом і Нью-Йорком, за першим його сигналом біди протягом двох-трьох годин зібралися десятки пароплавів. Велетенські хвилі, що досягали висоти тринадцяти метрів, згладжувалися потоками нафти і розбивалися підводними повітряними хвильоламами. Парові, дизельні, електричні катери і глісери сновигали взад і вперед, перевозячи людей з судна, що тонуло. Перші жертви були доставлені на «Марію-Антуанетту», яка раніше за інших прибула і розпочала рятівні роботи. Серед цих потерпілих був радянський громадянин Іван Федорович Буняк, тяжко поранений брилою льоду, що зірвалася з айсберга. Буняк повертався з Канади на батьківщину після шестирічної роботи на посаді радянського консула в спокійному, патріархальному Квебеку. В ту мить, коли «Діоген» зштовхнувся з айсбергом, він стояв з своїм чотирнадцятирічним сином біля борту верхньої, дванадцятої, палуби і з її тридцятип'ятиметрової висоти під розмірене погойдування гіганта-пароплава спокійна милувався з безсилої люті стихії. Айсберг виринув з передсвітанкового мороку зовсім несподівано. В таких низьких широтах крижані гори ніколи не спостерігались, і тільки семиденним ураганом можна було пояснити появу айсберга на шляху в «Діогена».
Тієї ночі якраз зіпсувався інфрачервоний фотоапарат з лівого борту, і він не міг своєчасно попередити про наближення крижаної гори. Ураган буз такий сильний, а маса айсберга настільки велика, що удар по борту «Діогена» вийшов надзвичайно могутній і руйнівний. Увесь лівий борт пароплава був понівечений, продавлений, водонепроникні перебірки зім'яті, а верхні палуби засипані і проламані величезними брилами льоду.
Буняка, який лежав непритомний, команда передала на катер з «Марії-Антуанетти», і ніхто не помітив відсутності хлопчика, його сина. Айсберг, що наробив стільки горя, велично віддалявся, злегка погойдуючись на велетенських хвилях, які скаженіли навколо нього, і ніхто не догадався подивитися, що робиться в його численних впадинах, проваллях, печерах і гротах…
Коли роботи по врятуванню пасажирів і команди закінчились, поранені, в тому числі й непритомні, були опізнані. Перекличка, влаштована по радіо між усіма врятованими, встановила, що невистачає трьох чоловік, серед них — Павла Буняка, чотирнадцяти років, сина радянського підданого Івана Буняка. Вирішили, що ці троє під час зіткнення упали в море й загинули. Все ж кілька швидкохідних катерів обслідували протягом п'ятнадцяти хвилин найближчий простір навколо «Діогена», що опускався під воду, і повернулися ні з чим.
Під сумний прощальний рев гудків своїх численних собратів «Діоген» з загаслими котлами поволі занурювався. Пароплави розійшлись, розвозячи врятованих в різні порти європейського узбережжя.
Океан стихав. Довгі похилі зали здіймалися і поволі котилися в далечінь. Після жорстокого урагану життя, яке заховалося було в глибини, знову закипіло на поверхні. Дедалі частіше і частіше з ультрамаринових хвиль випурхували зграйки летючих риб. Розправивши свої плавці, довгі і гострі, схожі на крила ластівки, вони проносилися з сухим шерхотом над валами і знозу ховалися в чистій блакиті океанських вод.
Вслід за ними, як гарматні снаряди, злітали в повітря зелено-червоні боніти, чудові золоті макрелі, то емальово-сині, то пурпурні, але всі з золотистожовтими хвостами.
