Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу - Забужко Оксана Стефанивна (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗

Як бачимо, от уже півтора століття Шевченка судять за чужими йому критеріями, тимчасом як він, строго згідно з кантівською дефініцією ґенія, задав свої власні, і то в масштабах цілої культури, так що в шевченкознавстві більше, ніж деінде, методологічно виправданою видається єдино практика герменевтичного підходу — реставрація того, що, за В. Дільтеєм, можна б назвати «життєвою єдністю» Шевченка.

«Інтериоризовувати» за митця фактичну, побутову сторону його існування (наприклад, з того, що відвідував славетних куртизанок і їв у модних ресторанах «расстєґаї», висновувати його психологічну включеність у «діонісійську», гедоністичну дворянську субкультуру, так суґестивно зміфологізовану Пушкіним у багатьох «петербурзьких» текстах, починаючи від славетного фраґмента «Люблю…» у вступі до «Мідного Вершника» [75]) — то взагалі заняття невдячне, а у випадку Шевченка й поготів. Є рація дослухатися тут до власних митецьких свідчень: «Що таке зовнішня подія? Або вона до мене доходить, тоді вона внутрішня. Або вона до мене не доходить (як шум, котрого не чую), тоді її просто нема, точніше, мене в ній нема, як я поза нею, так вона ззовні мене. Чисто-зовнішня подія — моя відсутність» [76]. Шевченко ж не просто «відсутній» у більшості подій тодішнього петербурзького життя, котрі для його російського оточення могли бути сенсожиттєвими, — він перебуває в ненастанній внутрішній полеміці з ними, вилущуючи їх із того ціннісного контексту, з яким вони ґенетично зрощені, і транспонуючи, переводячи їх у інший оцінно-смисловий ряд, отже, буквально перекладаючи реалії російської культури на систему тут-таки, синхронно й витворюваних (ним самим!) українських культурних кодів. Без перебільшення можна твердити, що «Кобзар» є наскрізно полемічна книга — так само, як і «Журнал», і російські повісті, і навзагал усі Шевченкові тексти, чи, точніше б сказати, увесь Шевченків текст. На його внутрішню поліфонічність, діа- і полілогічність, у бахтінсько-буберівському сенсі, вже звернув увагу Л. Плющ [77], Б. Рубчак пов'язав її з психологічним «комплексом еміґранта» [78], а І. Дзюба розглянув деякі аспекти Шевченкової полеміки з імперською ідеологією [79], проте в цілому російська імперська культура як «вічний третій» поетового діалогу з читачем (читачем не конче конкретним, радше «провіденційним», отже, і власним alter ego), як постійний опонент, укритий в підтексті й тільки доривчо (головно тоді, коли заходить на українську «територію», беручись виставляти оцінки українським реаліям) виринаючий на яв із власною реплікою (як у вже згадуваному вступі до «Гайдамаків», або в «Холодному Яру», де просто в текст введено гнівну філіппіку на адресу «ледачого ледаща» Скальковського, що «Гонту зневажає», чи то в передмові до неопублікованого «Кобзаря» 1847 р. з її саркастичною «критикою критичних критиків», котрі «кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов'ян» [80]), — як опонент, що його Шевченко повсякчас «держить в умі», що йому свідомо й підсвідомо протиставляється, словом, російська імперська культура як член наскрізної для Шевченкового міфа бінарної опозиції «Україна—імперія» — досі не стала предметом системного дослідження.

А тимчасом з погляду внутрішньої структури міфа зазначена опозиція є не менш фундаментальною, ніж запропонована Грабовичем «ідеальна спільнота — суспільна структура», і далеко не зводиться (як то може видатися на позір) до цієї останньої. Наразі, здається, тільки Ю. Шевельовим завважено було, що Україна і Росія протистоять собі навзаєм у Шевченка як «денний» і «нічний» пейзажі, як погідне, сонячне літо — і ніч «туманів і хуртовин, мряки й примарних вогників, що виринають із тьми, нізвідки, мов очі Сатани» [81]. Шевченко от власне що відділяє світло від тьми, називаючи світло днем, а темряву ніччю, — реґенерує з імперського хаосу український космос, причому не тільки в українській поезії, а й у тій прозі, котра Грабовичеві бачиться «пристосованою», приміром, у щоденнику: «Великороссийская деревня — это, как выразился Гоголь, наваленные кучи серых бревен с черными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зеленого не увидишь… В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневих и вишневих садов („в тени садов“ іманентно передбачає „вічне літо“. — О. З.). Там бедний неулыбающийся мужик окутал себя великолепною, вечно-улыбающейся природою…» (від 14 липня 1857 p.; курсив наш. — О. З.). Головна опозиція «Великоросія—Малоросія», розгортаючись шерегом підрядних — «чорно / сіре—біле», «бруд—пишнота („великолепие“)», «хаос („наваленные кучи“)—упорядкованість („окутал себя“)», «вічна зима—вічне літо», — таким чином непомітно переростає з культурної в природну: космічну.

Ще наочніше подано її в повісті «Близнецы» — уміщеною вже і в тому самому географічному середовищі, серед оренбурзьких степів, де сусідують російське й українське поселення: у першому — пустка без рослинности, «дома да ворота», «из дверей пахнуло… тухлятиной», жінка «удивительно заспанная и грязная, несмотря на день воскресный», жодних харчів, навіть риби з річки, «нетути», бо й цибулю селяни «из городу покупають», — натомість образ «малороссийской слободы» («те же вербы зеленые, и те же беленькие в зелени хаты, и та же девочка в плахте и полевых цветах гонит корову») вибудувано, по контрасту до російської, як суцільну ідилічну у-топію (слобода й зветься «Острівною»!), чи, радше, а-топію, скоро йдеться про топос «рухомий», переміщуваний у просторі вкупі з його автохтонами на будь-яку широту в незмінному вигляді, — справді-таки своєрідний блукаючий острів: тут і гостинна («біленька»!) хата, і мила родина (NB: у російському селі дітей чомусь не було!), і традиційна чесна беседа з доброю вечерею, і на прощання від господині «в складне на дорогу пара цыплят жареных, 10 яиц и столько же свежепросольных огурцов». При всій позірній реалістичності, а подеколи (у «російській» частині) навіть натуралістичності цих «подорожніх нотаток» (хто з українців і сьогодні, наприкінці XX століття, коли етнічна еміґрація сягнула без перебільшення екуменічних масштабів, не чув, бодай в усному переказі, подібної «повісти про два села», що перейшла вже ледь не в розряд національно-тожсамісних міфів!), неважко реставрувати покладену в їх основу суто міфологічну, а точніше — казкову структуру: в обох випадках дорога приводить героя до «хатки яги», причому ця остання, як довів свого часу В. Я. Пропп, є образ амбівалентний — бувши матрілінеарним тотемним предком на сторожі «тридесятого царства»-тогосвіття, тобто, по суті, вартівницею роду, вона може обертатись або ягою-пожирателькою, або ягою-дарівницею [82], і власне ці два лики символічної «родоначальниці», а через них і два антагоністичні світи-«засвіти» демонструє Шевченкова «повість про два села», — либонь, таки перша в цьому жанрі. Тут російська «яга» («заспанная грязная молодка»), без сумніву, «пожирателька», на що недвозначно вказує її постійна, під час діалогу з мандрівником, робота щелепами (вона лузає гарбузове насіння), — і це, завважмо, при цілковитому бракові будь-яких харчових запасів (усе пожерто?), ба більше — демонстративному відмежуванні від усіх процесів, пов'язаних із приготуванням їжі («Да рази я стряпка какая?», «Мы ефтим не занимаемся» тощо), — додавши сюди запах «тухлятини» — виразну алюзію до мертвятини — та недодержання Божого свята — неділі, — можна припустити, що «яга» охороняє вхід до вельми своєрідної версії земного аду: хаотичного, роз-упорядкованого, ввергнутого, шляхом розпаду, у знебожений стан світу не-буття в геґелівському сенсі, тобто, дослівно, ніщоти (невипадково впродовж розмови погляд «яги» звернений у порожнечу: «смотрела… или, лучше сказать, ни на что не смотрела» [курсив наш. — О. З.]). В Острівній-утопії ж, навпаки, маємо в особі господині «ягу»-дарівницю, покликану символічно «переродити» / «перенародити» героя, ввести його «в інший світ», що вона і вчиняє — нагодувавши: щойно тут розкривається обрядово-магічне значення в цілому уривку страви — як і належиться за міфічним каноном, її споживання «отверзає уста» для мови («спершу треба їсти, а щойно потім можна говорити» [83]), тобто смисл героєвої гостини не просто в тому, що він, по-фольклорному мовлячи, «наївся, напився, ще й по ріллі покотився», а — що «впервые в Оренбургском крае отвел свою душу родною беседою», повернувся до слова, яке було на початку його земного існування (земного кола душі), отже, від-родився (душею ж таки), на знак чого й дістав на ранок від «яги» в дар — десяток яєць (NB: підкреслено, що господиня спеціально ходила їх позичати, — хоч, якщо міркувати за логікою художньо-реалістичною, жодної практичної потреби в цьому не було: для звичайного, «несимволічного» підобідку в дорогу цілком стало б і наявних удома харчів). Подібно як рідне слово означило першопочаток, знову ж по-геґелівському сказавши, індивідуального духа, так яйце, у пізній українській обрядовості — великодній символ воскресіння, а в ранішій — світобудови взагалі («яйце-райце») [84], знаменує собою початок духа світового, і, таким чином, з українського «тридесятого царства» герой повертається воістину «ініційованим» — посвяченим у головну таїну буття. Опозиція Росії й України як, висловлюючись дискурсом 1990-х, «сутичка цивілізацій», антаґоністичних одна одній ґенетично, на рівні архаїчно-первісного побуту, як протистояння хаосу й космосу, очевидна. (Є тут, поза сумнівом, і відгомін того, що згодом Д. Мережковський у збірці «Хвора Росія» назве, підсумовуючи добу якраз миколаївського царювання, «вічною війною Росії з Європою — космічного заду з людським обличчям» [85], — кому як кому, а Шевченкові цей «свинський», «скотинячий» лик Росії відкрився задовго перед тим, як його завважили російські декаденти.)