Намір! - Дереш Любко (бесплатные полные книги .txt) 📗

Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися – прогулював там, або вийшов попісяти, але відчув: тут усе набагато серйозніше.

Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.

Такі дивні, дивні справи.

15

До кінця зими працював у коледжі. Все-таки, це будівництво для Мідних Бук трапилось вельми вчасно. Кожен, хто бідував, міг знайти собі роботу, хоч би й мити вікна після побілки.

Зиму, яку провів на роботах, тепер буду згадувати як дуже спокійну, рівну пору свого життя. Зима завжди для мене час затишшя.

До мене часто приходили дивні думки. Наприклад, що людська увага подібна до магнітного поля. Або що людина загорнута в пелену щойно-минулого, тому не бачить теперішнього. На перекурах з іншими штукатурами, щоби не здатися незрозумілим, вдавав із себе дурника. Зробився малослівним, за день міг сказати всього пару фраз.

Під час розмови мене проймало сюрреалістичне відчуття, ніби я розмовляю з людиною, котра відповідає крізь сон. Не бажаючи потурбувати сплячого, я підтримував бесіду щодо конкретного сюжету сновидіння. Я почувався дуже легко – у цій країні приспаних нікому не було до мене діла.

Я став вільним, але ціною свободи була самотність.

Розділ ІV

Моя бабця. Хоботне

1

Неля збиралася одружуватись. Я познайомився зі своїм шваґром – високим кістлявим хлопчиськом, смішним, веснянкуватим і кучерявим. Інтеліґентний, зовсім ще юний Мирослав Полісун, дуже приємно, будьмо знайомі. «Мирослав, – розказувала Неля, – походить із дуже хорошої, дуже порядної сім’ї». А ще, Мирослав пройшов по конкурсу на посаду викладача в міднобуківський коледж. А там, запевнила Неля, зарплата – перша кляса.

Я поцікавився, як щодо самої Нелі – її на роботу в коледж не візьмуть? Неля повисла на юнакові, глянула на того солодкими очима і майже ствердила: «Візьмуть, обов’язково візьмуть! Правда, Мирку?»

Я добре знав цю шовковисту інтонацію. Ох і страшна жінка моя сестра ³.

З весіллям треба було поспішати, позаяк молодята чекали на поповнення. Головне – відгуляти перед Великим постом, інакше потім буде видно живіт.

Мама, довідавшись, що буде мати внука, відразу пробачила всі образи й повернулася додому.

Без попередження, перед самим весіллям з’явився тато. Він і Мирослав навзаєм пережили легкий культурний шок, але це швидко минулося.

Усе само собою налагодилось.

У березні відгуляли весілля. Трохи курило снігом, але старі люде казали, що це молодятам на гарну дитину. Хех, приколісти.

Молодого прийняли до хати, і стало трохи тіснувато. А тут ще й у Нелі пузо округлилось. Поза тим, хтось терміново повинен був їхати до баби Віри в село. Обставини синхронно вказали на мене, і того ж дня, всією сім’єю, вирішили довірити бабцю на мою опіку. Діватись було нікуди. Спакував речі в наплічник, збігав на вокзал, дізнався, коли поїзд на Тернопіль.

Домашні за той час оцінили, як це, виявляється, зручно для кожного, і зазнали неабиякого полегшення. З радощів влаштували святкову вечерю – на харчах, що залишилися з весілля. Особливо тішилася Неля. Звечора я розпрощався зі всіма, а вдосвіта, нікого не будивши, почимчикував собі на потяг.

2

Баба мешкала не в самому Тернополі, а в селі Хоботне. Від міста це дванадцять кілометрів асфальтною дорогою (ходить автобус) або сім кілометрів через поле (пішки, що не так вже й багато). Хоботне лежало в кільці лісонасаджень, за кордонами якого – сотні гектар занедбаного колгоспного поля.

А за полями, ще далі – ліси. Над Хоботним небо глибоке й безкрає. Земля ситна і благодатна.

По дорозі в мені заграли веселі весняні мелодії. Так що з автобуса я висів у грайливому настрої. Все мені посміхалося, і все мені було у кайф. Ішов по селу, насвистував, поки не знайшов знайому з дитинства фіртку.

На час мого приїзду баба вже вийшла у півфінал. За свій вік баба добре попила крові і донькам, і зятям. Але це було колись – іще до старечих хворіб, до пенсії та слабості. Тепер на бабу дивилися чи то з іронією, чи з погано прихованим роздратуванням. Хоч ніщо на те прямо не вказувало, рідні достроково приписали бабі старечий маразм, мабуть керуючись принципом «око за око». Адже й на схилі літ бабиним улюбленим заняттям залишалося говорити людям «все, що вона думає». «Чекай-чекай, – сварилася баба Віра однаково, що тепер, що двадцять років тому. – Прийде твоя мама, я їй всескажу. Все, шо про неї думаю».

Ой, баба Віра багато кому встигла сказати «все, що думала». Тому доньки й ладні були надсилати з-за кордону гроші тому, хто згодиться слугувати бабі Вірі за няньку. Але ніхто із тих, що знали бабу, не погоджувався сидіти біля неї за жодні пфенінґи.

У хаті не було телефона. Я знав, що баба вже от-от помре, і з того секрету не робилося. В умовах ізоляції наше спілкування могло досягти неабиякої відвертості.

Найперше, про що я хотів спитати бабу, це коли вона збирається померти. Баба довго вивчала мене своїми безколірними, майже злиплими очками і закивала головою, ніби щось подібне якраз і передбачала. Скрипучим голосом сказала, що ніц іншого від моєї мами і не сподівалася. Крім як такого огірчення. Баба виглядала всцєклою і готовою атакувати.

Я запевнив, що я не огірчення, а навпаки, благословеніє Господнє, бо зі мною вона зможе по-справжньому розслабитись і поговорити на такі задушевні теми, про які не сміла б заїкнутися навіть перед панотцем Богданом. Баба знову зміряла мене поглядом і похитала підборіддям. На підборідді красувалася велика сіра бородавка. Баба сказала, що вона голодна, і щоб я марш ішов на кухню зварив їй зупки, протер виделкою і нагодував.

Що я і зробив. Знайшов рис, прополоскав і зварив на ньому гарний суп-клейок, спеціально для старого шлунку.

Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:

– Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хто зна, як там завтра буде.

І вона виїла все-все.

3

Так ми з нею і зажили.

Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще наразі до кльозету. Дріботіла все з тою ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, і одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи. Зранку баба мала духовне життя: молилася, до самого обіду слухала Біблію в моєму озвученні. Віддавала перевагу радісному Новому Заповіту, здебільшого посланням апостола Павла. Святий апостол Павло був бабиним улюбленцем, і вона вкотре просила зачитати його послання до коринтян або ж до євреїв, задоволено при цьому рухаючи губами, ніби смакувала кожне слово.

Після обіду в неї починалося життя мирське – баба слухала прямі включення Верховної ради по радіо «Промінь», куняла чи просто лежала на ліжку, молячись. Телевізор шипів, але не показував – згоріла трубка.

Іноді баба бажала посидіти біля вікна – тоді я допомагав їй залізти у високе крісло.

Я ходив у місто за продуктами, варив нам їсти, а за хорошого настрою навіть витирав пилюку на креденсах. Баба якось прорекла: «Важка праця закабалює людину, а легка робить її благородною». Щодня я, з бабиної волі, підмітав подвір’я біля хати і відчував себе найблагороднішою істотою в цілому Хоботному. З-за фіранки визирало пергаментне обличчя бабці з дивовижно затвердлими рисами. Вона не помічала мене. Немигаючим жовтим поглядом дивилася на порожню вулицю і десь у поле, де хмарилось небо. Наша хата в селі була крайньою, далі кілька людських наділів і безкраї колгоспні лани.