Сіддхартха - Гессе Герман (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Цієї миті вбігла дівчина-служниця й прошепотіла господині щось на вухо.
— До мене гості! — вигукнула Камала.— Йди вже, Сіддхартхо, хутчій! І гляди, щоб ніхто тебе тут не побачив! Зустрінемось завтра!
А служниці Камала наказала дати благочестивому брахманові білу одіж. Не усвідомлюючи, що з ним діється, Сіддхартха спам’ятавсь аж тоді, як служниця потягла його за собою, провела манівцями до хатини в гаю й дала одіж. Затим підштовхнула в кущі й настійливо попросила, щоб він якомога скоріше і непомітно вибрався з гаю пріч.
Сіддхартха залюбки зробив те, що йому й наказали. До лісу він звик, отож проліз крізь живопліт і нишком вислизнув з гаю. Задоволений повернувся він з одягом під пахвою до міста. В одному заїзді, де спинялись на ніч подорожні, Сіддхартха підійшов до дверей, мовчки попросив їсти, мовчки прийняв окраєць рисового пирога. «Певно, завтра,— подумав він,— їсти я вже ні в кого не проситиму».
Серце його раптом сповнили гордощі. Тепер він , уже не самана, йому вже не доведеться жебрати. Сіддхартха кинув пиріг собаці й зоставсь без обіду.
«У цьому світі люди живуть дуже просто,— розмірковував він.— Труднощів тут не знають. Коли я був ще саманою, мені все давалося важко, завдяки зусиллям, і не бачив я просвітку. А тепер усе легко — так легко, як ото вчитись у Камали цілуватись. Тепер мені потрібен лиш одяг і гроші, більш нічого. Це — найближча моя невеличка мета, і я осягну її без великого клопоту».
Сіддхартха давно вже розпитав, де Камала живе в місті, і на другий день прийшов до неї додому. — Усе йде чудово! — вигукнула Камала, вздрівшийого.— Тебе жде Камасвамі, він у нашому місті найбагатший купець. Якщо ти йому сподобаєшся, він візьме тебе на службу. Тож будь розумником, засмаглий самано! Я переказала йому про тебе через людей. Будь до нього привітний, він чоловік могутній. Але й надто скромним бути не треба! Я не хочу, щоб ти був у нього слугою, ти маєш стати йому рівнею, а то я буду тобою невдоволена. Камасвамі старіє вже і ледачіє. Якщо ти припадеш йому до вподоби, він багато чого тобі довірить.
Усміхнувся Сіддхартха й подякував Камалі. А коли вона почула, що від учорашнього дня він нічого не їв, то наказала служницям принести хліба та фруктів і нагодувати гостя.
— Тобі пощастило,— сказала Камала на прощання.— Перед тобою розчиняються одні двері за одними. І як воно так діється? Чи, може, ти володієш чарами?
Промовив Сіддхартха:
— Вчора я, Камало, сказав тобі, що вмію думати, чекати й поститись, а ти відповіла, нібито це нічого не дає Але це дає багато чого, Камало, ось побачиш. Ти сама побачиш, що «дурні» самани у лісі вчаться і вміють багато гарних речей — таких, яких не вмієте ви. Ще позавчора я був пелехатий жебрак, учора я вже цілував Камалу, а скоро я стану купцем і матиму гроші й усе, чому ти надаєш ваги.
— Це правда,— визнала Камала.— Але що б ти робив без мене? ,Що б з тобою було, якби Камала тобі не помогла?
— Люба Камало,— промовив Сіддхартха й високо підніс голову,— коли я прийшов до тебе в гай, я ступив перший крок. Я поклав собі за мету навчитись у найчарівнішої серед жінок кохати. Від тої хвилини, як я ухвалив цей намір, я не мав сумніву, що здійсню його. Я знав, що ти мені допоможеш. Я знав про це вже тоді, як при вході до гаю зустрівся з тобою поглядом.
— А якби я відмовилась?
— Ти не відмовилась. Ось послухай, Камало: коли кинеш у воду камінь, то він швидко-швидко поспішає на дно. Так буває й тоді, коли Сіддхартха обирає мету, коли в нього з’являється якийсь намір. Сіддхартха нічого не робить, він жде, він думає, він постує. Але він проходить крізь речі, як камінь крізь воду,— нічого не роблячи, навіть не рухаючись; його просто тягне, він падає. Сама мета тягне його до себе, бо він не пускам у душу свою нічого такого, що може стати меті на заваді. Це те, чого Сіддхартха навчився в саман. Це те, що невігласи називають чаклуванням і гадають, ніби його коять демони. Демони не коять нічого, демонів нема взагалі. Чаклувати може кожен, кожен може домогтися своєї мети, якщо вміє думати, якщо вміє чекати, якщо, вміє постувати.
Мовчки слухала Камала Сіддхартху. І западав їй у серце голос його, погляд його очей.
— Може, все воно й так, як ти кажеш, друже,— стиха зітхнула вона.— А може, Сіддхартха просто гарний чоловік, і погляд його до вподоби жінкам, і щастя приходить до нього саме.
Поцілував Камалу Сіддхартха і попрощався.
— Я б хотів, моя вчителько, щоб це було так! Я б хотів, щоб мій погляд завше тобі подобався, хотів би, щоб щастя завше приходило від тебе до мене!
СЕРЕД ЗВИЧАЙНИХ ЛЮДЕЙ
Сіддхартха вирушив до купця Камасвамі. Юнакові показали на розкішний будинок; слуги провели його по дорогих килимах у великий покій, де він мав чекати господаря.
Увійшов Камасвамі — жвавий, догідливий чоловік з майже сивим чубом, дуже розумними, сторожкими очима й чутливими губами. Господар і гість люб’язно привіталися.
— Сказали мені,— почав Камасвамі,— що ти — брахман, чоловік учений, але хочеш послужити в купця. Ти що — потрапив у скруту, брахмане, що йдеш на службу?
— Ні,— відповів Сіддхартха,— в скруту я не потрапив і ніколи в ній не був. Я, щоб ти знав, іду від саман, серед яких довго жив.
— Як же так, ідеш від саман — і не в скруті? ! Самани ж бо злидарі?
— Я справді злидар,— промовив Сіддхартха,— якщо це те, що ти маєш на увазі. Так, я злидар. Та злидар тому, що така моя воля. Отож я не в скруті.
— З чого ж ти збираєшся жити?
— Я про це ще не думав, пане. Понад три роки я злидарював і ніколи не замислювався над тим, з чого живу.
— Виходить, ти жив коштом інших людей.
— Мабуть, що так. Але ж і купець живе коштом інших людей.
— Добре сказано. Одначе купець бере в людей їхнє не задарма, він дає взамін свій крам.
— Так воно й справді здається. Кожен бере, кожен дає. Таке вже життя.
— Але ж даруй, коли в тебе нічого немає, то що ж ти даватимеш?
— Кожен дає, що має. Воїн дає свою силу, куцець — крам, учитель — науку, селянин — рис, рибалка — рибу.
— Чудово! А що можеш дати ти? Чого ти навчився, що ти умієш?
— Я вмію думати. Вмію чекати. Вмію постувати.
— І все?
— Гадаю, усе!
— А який з цього зиск? Візьмім постування... Яка з нього вигода?
— Вигода дуже велика, пане. Коли хтось не має чого їсти, тоді постування — це наймудріше, що він може придумати. Якби, скажімо, Сіддхартха не навчився був постувати, йому довелося б уже сьогодні найнятися десь на службу — у тебе чи в когось іншого. Сіддхартху просто штовхнув би на це голод. А так Сіддхартха може спокійно ждати, він не знає, що таке нетерплячка, не знає, що таке скрута, він уміє довго терпіти голод, та ще й при цьому сміятися. Тут, пане, в пригоді стає постування.
— Твоя правда, самано. Зачекай хвилинку.
Камасвамі вийшов, згодом повернувся зі згортком, простяг його гостеві й спитав:
— Можеш оце прочитати?
Сіддхартха глянув на згорток — а була то якась торгова угода — й почав уголос читати.
— Прекрасно,— мовив купець.— А ти б не написав мені щось отут? — І простяг юнакові аркуш та грифель.
Сіддхартха написав і передав аркуш господареві.
Той прочитав:
— «Уміти писати — це добре, а вміти думати — ще краще. Розум — це добре, а терпіння — ще краще».
— Пишеш ти славно,— похвалив Сіддхартху купець.— Ми з тобою ще побалакаємо. А сьогодні я прошу тебе бути моїм гостем і поселитись у цьому домі.
Сіддхартха подякував, прийняв запрошення і став жити у домі торговця. Юнакові принесли одежу та черевики, а слуга щодня готував йому купіль. Двічі на день тут накривали розкішний стіл, але Сіддхартха їв тільки один раз і не брав у рот ні м’яса, ні вина. Камасвамі розповідав йому про свої торговельні справи, хвалився коморами й крамом, показував свої обрахунки. Сіддхартха багато чого вчився, багато слухав і мало розмовляв. Пам’ятаючи про пораду Камали, він ніколи не ставив себе нижче Камасвамі, примушував купця, щоб той обходився з ним, як із рівним, навіть краще, аніж із рівним. Камасвамі вів свої справи дбайливо, нерідко з азартом, одначе Сіддхартха дивився на все це немов на гру; він докладав зусиль, щоб добре опанувати правила гри, проте її зміст його не захоплював.
