У дзеркалі, у загадці - Ґордер Юстейн (книги онлайн без регистрации .txt) 📗
— Мені уже нудно лежати у ліжку, — сказала вона.
— Давно уже в мене не було такої приємної ангельської вахти.
— Може, зійдемо у вітальню? Я була там тільки тоді, як розподіляли дарунки…
— «Може, зійдемо у вітальню?» — повторив Аріель. — Охоче. Різдвяна ніч ще триває.
— Допоможеш мені зійти вниз?
— Ясна річ.
— Зможеш мене піднести?
— Для нас ви нічого не важите, Сесіліє.
— Тоді неси мене вниз.
5
Аріель просунув руку під Сесілію і підняв її з ліжка. Це зовсім не було схоже на те, як її брав тато. Тато сопів і кряхтів, як парова машина, а на руках у ангела Сесілія здавалася собі легенькою, мов пір’їнка, хоч він і був менший від неї на зріст.
Вони тихенько прокралися коридором і спустилися сходами на перший поверх. Із вітальні уже вивітрився запах дідусевих сиґар. Цікаво, чи побачив би він ангела, якби стояв отут, у кімнаті? А може, подумав би, що Сесілія витає у повітрі?
У вітальні було майже темно. Тільки над зеленим вухатим фотелем горів світильник.
— Вони завжди кладуть мене на канапу, — сказала Сесілія.
Ангел обережно поклав її на червону канапу.
— Вони вимкнули гірлянду на ялинці! — вигукнула Сесілія, глянувши на деревце. — Неподобство!
Аріель одразу ж увімкнув штепсель у розетку. Ангел став перед ялинкою і аж сплеснув руками. Світелка на ній наповнили всю кімнату різдвяним настроєм.
— Як ти швиденько впорався. Часом ти нагадуєш мені духа з лампи, який виконує всі бажання… Гарна ялинка, правда?
— Це схоже на небесні світелка.
— Справді? Я завжди про це здогадувалася. І вата на них лежить?
— Небесні світила — це зорі й планети, — пояснив ангел. — Деякі планети оповиті різними газами. Тобі не спадало на думку, що саме тому люди обкладають різдвяні світелка ватою?
— Ніколи не думала про це. Але кожного Різдва ми сперечаємося, аж клоччя летить, чи слід класти вату на ялинку. Мама терпіти не може вати, та й бабуся також, але цього року вони мені й словом не перечили.
— А на самому вершку ще й зірка сяє, хоч і одна-єдина, проте зірка.
Сесілія глянула вгору:
— Та, яка була минулого року, кудись запропастилася. А ця трохи перекособочилася…
Зненацька ангел Аріель плавно здійнявся у повітря і закружляв біля вершечка ялинки. Сесілія аж рот роззявила. На ялинці висіло кілька паперових янголяток, одні — білі, інші — золотисті, а тепер ще й справжній ангел кружляв довкола різдвяної ялинки!
— А як тепер, зірка уже рівно сидить?
— Здається, рівно… Не опускайся ще на підлогу. Так гарно дивитися, як ти літаєш.
Аріель злетів під саму стелю, а потім завис і погойдувався у повітрі за метр до обіднього столу.
— От якби я уміла літати, — скрушно зітхнула дівчинка. — Я б, напевно, чкурнула геть від усього.
Ангел тицьнув рукою у бік великого тареля з тістечками та марципановими цукерками:
— Вони не прибрали ласощів.
— Можеш почастуватися.
Аріель закружляв над тарелем:
— Якби ж то я міг.
— Звичайно, можеш. Годі собі й уявити, скільки усього напекли.
Ангел глибоко зітхнув:
— Я ж казав, ангели не їдять. Ми не можемо їсти.
— A-а… Я забула.
— Часи приходять, часи кануть у минуле, а рід змінюється іншим родом. І щоразу накривається новий стіл з розмаїтими напитками і наїдками. Тільки ангелам у небі ніколи не збагнути, як це — розкошувати земними смаколиками.
— Подай мені, будь ласка, крухе тістечко.
Аріель нахилився до тареля і взяв тістечко. Він перелетів кімнату і простягнув лакоминку Сесілії, яка почала гризти її маленькими шматочками. Аріель колихався в повітрі над диваном, на якому дівчинка лежала.
— Приємно спостерігати, як ви їсте.
— Чому це?
— Ви кладете їжу до рота, цмокаєте губами, жуєте і, перш ніж їжа стане плоттю і кров’ю, ви насолоджуєтеся її смаком.
— Справді так.
— А скільки відтінків смаку ти відчуваєш?
— Цього я не знаю. Не думаю, що існує якийсь каталог смаку.
— А що найсмачніше для тебе?
Дівчинка замислилася:
— Мабуть, полуниці… полуниці з морозивом.
Аріель закотив очі:
— Трохи дивно звучить — кладеш до рота холодну м’ятну кульку, а вона починає всередині лоскотати та вибивати дрижаки.
— Це тільки видається дивним. Стає лоскітно десь глибоко в животі. Клас!
Аріель і далі витав понад канапою. Часом він трішки відпливав в один або інший бік, а часом наближався до Сесілії.
— Там лежать полуниці, — показав він на стіл.
Сесілія засміялася:
— Це марципанові полуниці для Лассе.
— Вони дуже відрізняються на смак від справжніх?
— Неймовірно. Але ті й ті слід було би внести до каталогу вишуканих смаків.
Дівчинка задерла голову і подивилася в його пронизливі сапфірові очі.
— Можеш спробувати описати, чим відрізняється смак справжньої полуниці від марципанової? — запитав ангел.
Сесілія задумливо жувала тістечко. Вона кинула погляд на таріль з марципановими полуницями, а тоді набрала в груди повітря і почала пояснювати:
— Полуниця з грядки має солодкий і водночас кислуватий смак. І, очевидно, червона. Марципанова полуниця теж червона на смак, бо до неї додають червоний кондитерський фарбник, однак це насамперед чудовий солодко-терпкуватий марципан.
— «Чудовий солодко-терпкуватий марципан…»
— Ти знав, що марципани роблять з мигдалю? Тому я й кажу «солодко-терпкуватий», бо мигдалеві горішки терпкі, а солоду додає меліса.
Дівчинка злизала язиком з долоні кілька крихт тістечка.
— Власне зараз, коли я не зовсім здорова, мені не хочеться жодних полуниць. Але на Різдво можна хоча би подумати про них.
Аріель розчаровано похитав головою:
— Я так нічого й не зумів збагнути з твого опису. Смаки і таке інше — незбагненна загадка для ангелів на небесах.
— Але не для Бога, бо то ж він створив нас.
Аріель спустився на канапу і сів Сесілії на ноги. Він зовсім нічого не важив, а як торкався її, дівчинка навіть лоскоту не відчувала.
— Не завжди митець до кінця розуміє свій твір, — сказав він.
— Чому ж?
— Скажімо, ти малюєш щось або креслиш на аркуші паперу. Але це не означає, що ти розумієш, як почуває себе те, що ти зобразив.
— Тут зовсім інша річ, малюнок неживий.
Аріель енергійно закивав головою:
— У цьому й дивина.
— У чому саме?
— Що ви живі.
Сесілія втупилася поглядом у стелю:
— В одному, без сумніву, ти маєш рацію: Богові не збагнути, як безглуздо хворіти на Різдво…
Ангел перервав її:
— Про Бога ми поговоримо згодом. Спершу розкажи, як це — бути людиною з плоті і крові.
— Ну, то питай!
— Ми розмовляли про те, як смакують різні речі. Не менше дивовижною є ваша здатність відчувати запахи, навіть якщо пахучий предмет не знаходиться близько до вашого носа. Що це за «запахи» витають у витворі Творця?
— Ти не відчуваєш запаху ялинки?
Аріель пригнічено похитав головою:
— Ангели не мають відчуттів, Сесіліє. Це — не іспит, звичайно, на знання християнського вчення, але ти скоро навчишся розуміти нас.
— Вибач.
— Як пахне ялинка?
— Зелено,, кисленько,, зимовою свіжістю та ще чимось дивним. І водночас солодко. Я б сказала, запах ялинки головний, це — різдвяний настрій. А запахи квашеної капусти та ароматичних паличок відходять на друге й третє місця. На четвертому місці — дідусеві сигари, та й досить.
— А гірлянди пахнуть?
— Ні. Думаю, що ні.
— Ти не впевнена, отже, ти не завжди у згоді зі собою?
— Просто ялинка після того, як ми її прикрасили і засвітили світелка, пахне дещо інакше. Дрібничка, але ця дрібничка має велике значення для різдвяного настрою.
— Добре, добре. Думаю, що із запахами ми просунемося не далі, ніж зі смаками. Запахів теж незліченна кількість?
— Ймовірно, от тільки люди, на мою думку, не мають надто доброго нюху. Скажімо, ми здатні відчувати сотню різноманітних запахів, а смаків — тисячу. Собаки мають набагато ліпший нюх. Вони, гадаю, розрізняють тисячі й тисячі запахів. Не так уже й дивно, коли подумати, що половина собачої морди — це один великий ніс.
