Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

- Ти можеш заявляти все, що хочеш,- відказав сержант, схрестивши руки на грудях і холодно дивлячись на бранця,- але не конче тут. Ти ще матимеш не одну нагоду і сказати, й почути, перше ніж цю справу оформлять.

- Це правда, але тут мова за інше. Людина не може існувати без їжі, принаймні я не можу. Я поживився деяким харчем он у тому селі, де церква серед боліт.

- Ти хочеш сказати - вкрав? - спитав сержант.

- І я скажу, в кого. У коваля.

- Он як! - промовив сержант, дивлячись на Джо.

- Он як, Піпе! - промовив Джо, обертаючись до мене.

- Усякі там недоїдки, таке ото, та ще трохи спиртного, та шмат паштету.

- А ви часом не помітили, що у вас зник паштет? - тихо запитав сержант у Джо.

- Та жінка помітила, саме ту хвилину, як ви прийшли. Адже так, Піпе?

- То це ви коваль? - спитав мій каторжник, хмуро перевівши погляд на Джо, а на мене навіть не глянувши.- Ну, то вже вибачайте, але ваш паштет я з'їв.

- Та на здоров'я, чоловіче…- Згадавши про дружину, Джо додав: - Мені його анітрохи не шкода. Нам не відомо, що ти такого накоїв, бідолахо нещасний, але ми зовсім не хотіли б, щоб ти через це помер з голоду. Правда, Піпе?

У горлі каторжника знову щось булькнуло, і він одвернувся до нас спиною. Човен тим часом повернувся, конвой був уже готовий, тож ми пройшли за в’язнем на пристань, складену з абияк обтесаного каміння та колод, і стали дивитись, як його посадили в човен, де за гребців були такі самі каторжники, що й він. Ніхто начебто не здивувався з його появи, нікому не закортіло глянути на нього, чи привітати, чи поспівчувати, чи бодай озватись, тільки чийсь голос у човні гаркнув, немов собакам: «Гребіть, ви!» - і весла розмірено опустились у воду. При світлі смолоскипів ми бачили трохи віддаля від болотистого берега чорний обрис баржі, схожої на проклятий богом Ноїв ковчег. Вся позамикана й заґратована, припнута важкими іржавими ланцюгами якорів, ця плавуча в'язниця в моїх дитячих очах здавалась такою самою закутою в кайдани, як і каторжники на ній. Ми бачили, як човен пристав до борту, втікача підняли нагору і він зник. Тоді рештки смолоскипів солдати покидали у воду, і вони засичали й погасли, наче на знак того, що для нього все вже було скінчене.

Розділ 6

Навіть після того, як звинувачення у крадіжці так несподівано відпало від мене, моє самопочуття було таке, що я зовсім не поривався визнати власну провину; гадаю тільки, що спонукали мене до цього й добрі міркування.

Щодо моєї сестри, то я не відчував анінайменших докорів сумління, коли небезпека викриття минула. Але Джо я любив - у ті далекі дні, можливо, тільки за те, що він, добряга, дозволяв мені себе любити,- тож у ставленні до нього я не так легко міг віднайти душевну рівновагу. Сумління мені раз у раз підказувало (особливо коли він уперше кинувся шукати напилка), що я повинен розповісти йому всю правду. Проте я цього не зробив, боячись, щоб він не подумав, ніби я гірший, ніж насправді. Страх, що я втрачу довіру Джо і муситиму вечорами сидіти в кутку біля коминка, журливо втупившись у того, хто навік перестав бути моїм товаришем і приятелем,- цей страх сковував мені язика. Моя хвороблива уява твердила, що якби Джо знав усе, то кожного разу, коли він погладить свої лляні баки, мені здавалося б, що це він розмірковує про мій переступ, що якби Джо знав, то я при кожному його мимовільному погляді на залишки вчорашнього м'яса чи пудингу, поставлені на стіл, думав би, чи не підозрює він, що я знову лазив до комірчини; що якби Джо знав і при якійсь нагоді пиво здалося б йому густим чи безбарвним, то я спаленів би від сорому, що це ж він подумає, ніби пиво розбавлено дьогтем. Одне слово, я з боягузтва не повівся так, як мав би повестись, так само як з боягузтва вчинив те, чого аж ніяк не годилося б чинити. Я тоді ще не знав, які звичаї панують у світі, і не наслідував нікого, хто діє у згоді з цією засадою. До цього відкриття я прийшов виключно завдяки власним зусиллям, як геній-самоук.

Оскільки я мало не заснув уже за кілька кроків від плавучої в'язниці, Джо знов узяв мене на плечі й так доніс до самого дому. Зворотна дорога йому відчутно далася взнаки, бо геть виснажений містер Вопсл до того роздратувався, що якби церква була «відкритою», він піддав би анафемі всіх причетних до нашого походу, почавши з Джо та мене. А що такої змоги не було, він уперто хлюпався в багнюку, і то дуже часто; отож, якби за таку поведінку карано смертю, на штанях у нього (коли він повісив сурдут підсушити перед кухонним вогнем) знайшлося б достатньо речових доказів, щоб спровадити його на шибеницю.

Коли Джо опустив мене на підлогу в кухні, я захитався, мов п'яничка, бо ж устиг заснути на його плечах, а тепер прокинувся в теплі та світлі, серед людського гамору. Прочумавшись (чому сприяв добрячий сестрин стусан мені межи плечі та її ж підбадьорливий окрик: «Ну й шибеник!»), я почув, як Джо розповідає гостям про зізнання каторжника, і всі присутні заходилися висловлювати свої міркування щодо того, як він забрався до кухні. Містер Памблечук, уважно оглянувши приміщення, висунув здогад, що спершу він виліз на дах кухні, звідти перебрався на дах будинку, а потім, зсукавши мотуза зі своїх простирадел, порізаних на смужки, спустився через димар у кухню; оскільки ж містер Памблечук був особою статечною, їздив у власному візку й нікому не поступався дорогою, усі погодилися, що так воно, певно, й було. Щоправда, містер Вопсл із роздратованістю втомленої людини слабосило вигукнув: «Ні!» Але ж він не мав аргументованої теорії і був без сурдута, тим-то на нього й не звернули уваги; та й, крім того, затилля його курилося парою, коли він сушився, стоячи спиною до вогню, а це, звісно, теж не викликало довіри до його слів.

Більш я нічого не почув того вечора, бо невдовзі сестра схопила мене, щоб я не ображав своїм сонним виглядом товариства, і відправила до ліжка такою владною рукою, що коли я підіймався нагору, то так прогрюкотів по сходинках, наче на мені було з півсотні черевиків.

Оте моє самопочуття, про яке я щойно розповів, охопило мене, тільки-но я прокинувся наступного ранку, й не покидало ще довго після того, як ця тема пішла в забуття і її перестали згадувати, хіба що в дуже виняткових випадках.

Розділ 7

В ту пору, коли я стояв на цвинтарі біля могил своїх батьків, знань у мене заледве вистачало, щоб прочитати написи на надгробках. Проте навіть ті прості слова я не міг до ладу втямити, бо от у виразі «дружина вищепойменованого» мені бачився шанобливий натяк на те, що мій батько вознісся до вищих сфер; а якби хтось із моїх покійних родичів фігурував там як «нижчепойменований», у мене, безперечно, склалася б про нього аж ніяк не схвальна думка. Не вирізнялось ясністю і моє розуміння релігійних догматів, викладених у катехізисі: я й досі, скажімо, пам'ятаю, що, обіцяючи «прямувати тією самою стезею усі дні свого життя», я наче брав на себе зобов'язання ходити через село завжди однією дорогою, щоб не звернути вбік ані біля стельмашні, ані біля млина.

З часом я мав стати підмайстром у Джо, але поки я ще не доріс до такої честі, місіс Джо вважала, що мені нема чого потурати. Отож я не тільки підсобляв, що міг, у кузні, а й коли комусь із сусідів треба було хлопця, щоб прогнати птахів з городу, позбирати каміння або щось таке, то саме мене й сподобляли цієї роботи. Однак щоб не зазнало осуду добре ім'я нашого дому, на поличці над коминком у кухні поставили скарбничку, куди, як було оголошено, вкидалися всі мої заробітки. У мене склалося таке враження, що вони призначались у кінцевому підсумку на покриття державного боргу - я, в усякому разі, не мав анінайменшої надії скористатися цим скарбом.

У нашому селі двоюрідна бабця містера Вопсла провадила вечірню школу; інакше кажучи, ця кумедна бабця з обмеженими коштами й необмеженими болячками взяла собі за звичку щовечора від шостої до сьомої години дрімати у товаристві кількох хлопчаків, з яких вона стягувала по два пенси на тиждень за дуже повчальну можливість споглядати її в цьому дрімотному стані. Вона орендувала невеличкий будиночок, в якому горішню кімнатку займав містер Вопсл, і нам, учням, унизу було чутно, як він лунко декламує там вірші піднесеним страховитим голосом та час від часу гупає ногою в стелю. Вважалося, що раз на три місяці містер Вопсл влаштовує нам «іспит». Полягала ця процедура в тому, що він, відгорнувши вилогу і скуйовдивши волосся, виголошуваз перед нами монолог Марка Антонія над забитим Цезарем. [2] Після цього щоразу виконувалась Коллінзова ода «Пристрасті», [3] де мене особливо вражав містер Вопсл у ролі Мсти, коли він грохав на землю меч кривавий свій і, змірявши всіх нищівним поглядом, війни знегоди провіщав. Я аж далеко пізніше спізнав у реальному житті пристрасті й зміг порівняти з ними Коллінза й Вопсла - на жаль, порівняння вийшло не на користь цих двох добродіїв.