Провінціалки - Стельмах Ярослав Михайлович (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
Б о р и с. А де ви бачили добре? І що? Всюди недобре, а ось тут... (постукав себе у груди) гірш за все. Не вдається, нічого не вдається.
Лідія Андріївна. Борюню, чи ж тобі жалітися? Все є, таке майбутнє. Ну, подумаєш — теж мені, принцеса. Скільки навколо хороших дівчат.
Б о р и с. Не хочу... хороших.
Лідія А н д р і ї в н а. Та навіщо вона тобі? Знайдеш собі ще.
Борис. Люблю я її. Люблю. Жити без неї не можу.
Лідія Андріївна. Зможеш, Боренько. І правильно зробив.
Б о р и с. А якщо й справді зможу? І не люблю зовсім?
Лідія Андріївна. Звичайно, ні. Так, прихильність. Звик. Воно ж із часом звикаєш. До всього. От і до неї звик. І здається... Бог знає, чого тільки не буває. Еге! Я теж... А, та мало чого!
Б о р и с. А ви, Лідіє Андріївно, любили кого?
Лідія Андріївна. Аякже! Чоловіка свого, ось Тетянку.
Б о р и с. А я от... якось так сталося... Мабуть, ненормальна людина — тільки оцю... як її... котра пішла.
Лідія Андріївна. Світлану?
Б о р и с. А кого ж. Утямили нарешті.
Лідія А н д р і ї в н а. Та Бог із нею.
Б о р и с. З нею зараз Сергій. Теж... падлюка хороша... А хто міг знати? Передбачати?
Лідія Андріївна. Ніхто, ніхто, Боренько.
Б о р и с. А ви? У вас досвід. Вам либонь, така ситуація знайома. Вже ви так усе знаєте.
Лідія Андріївна. Про що ти?
Борис. Про що! Ніби не здогадуєтесь. Про чоловіка вашого. Теж, мабуть...
Лідія А н д р і ї в н а. Та Господь із тобою!
Б о р и с. Зі мною, зі мною перебуває Боженька. Оберігає мене від усього. Я просто-таки відчуваю його батьківське дихання на своєму лобі. Ось на цьому. (Стукає себе пальцем у лоба.) Ось він мене зараз почоломкає, чи як там... Ну йди, спускайся, Господи, до раба свого, помилуйся, до чого ти його довів! Це так ти експериментуєш над подобами своїми. Ідіотські жарти. А мені тепер що робити?
Лідія Андріївна. Борю, ти вже трохи... Ти піди поспи.
Борис. От, усе ви знаєте, на все у вас поради. А мені що робити?
Лідія Андріївна (підводиться). Я тобі зараз допоможу.
Б о р и с. Ні, ви сидіть. Ніхто мені не допоможе, жодна жива душа. Та й де вони, живі душі? Позаховувались у нірки, позабивалися в щілинки й звідти визирають? І відчувають глибоке задоволення? Від того, що це коїться не з ними? Падлюки! Тільки вилізьте. Я вас умить... по законах воєнного часу!
Лідія Андріївна. Борю!
Борис. Що, не подобається? Знудьгувалися?
Лідія А н д р і ї в н а. Та я ж тоді зовсім дівчинкою була.
Бори с. Дівчинкою! Оця от, що пішла... як її... теж була колись дівчинкою; і гаго полоскав її у ванночці, а тоді сушив на мотузочці і все мріяв, либонь, поки її обдимав вітерець, яка неповторна радість у нього виросте. Ах-ах-ах! Виросла. Якби ви знали, Лідіє Андріївно, те, що знаю я, ви б внутрішньо здригнулися. І зовнішньо теж. «Внутрішнє» і «зовнішнє» — як на ваших пляшечках.
Лідія А н д р і ї в н а. І не потрібно мені нічого знати.
Б о р и с. І справді, так легше. Нічого не знай — і живи собі... Хіба не дивно — в час загальної освіти знання не потрібні. Потреба в них відпала. Для життя вони нічого не дають. Та й багато чого іншого відпало теж. Спершу засохло, а тоді...
Лідія А н д р і ї в н а. Ти мене не так...
Борис. Так. Так. Усе так. Що ж нам робити?
Лідія Андріївна. Ходімо спати. Пізно вже.
Борис. Ходімо. (Пауза.) А завтра? Все спочатку? А післязавтра? Те саме? І так ціле життя? А я не хочу. Я хочу... Хоч щось я можу змінити? Я ж не якийсь там мікроб. Не дрозофіла. Хіба ж я схожий на дрозофілу?
Лідія А н д р і ї в н а. Ні, Боренько, ні. Зовсім не схожий.
Б о р и с. А шкода. Вона хоч розмножується. А мені вже тридцять п'ять. Тридцять п'ять — все намарне. (Ширяє очима вусібіч.) Як би мені вирватися! Хоч куди! Хоч головою пробити цей... соляний стовп.
Лідія А н д р і ї в н а. Не треба головою.
Борис. Так, правильно. Для цього є шлямбур. Чи відбійний молоток. Все є. Немає лише пульсу.
Лідія Андріївна. Чого?
Борис. Пуль-су. Знаєте: тут-тук! Тук-тук! Я живу без нього. Не намацується. Все второвано, обумовлено. Вже ліг на курс. Можна летіти із заплющеними очима. Як на автопілоті. Сам вивезе. А навіщо?
Лідія Андріївна (занепокоїлась). Як це — навіщо? Тільки ж тридцять п'ять. Тільки розуміти себе почав, діло своє полюбив.
Борис. Та-а-а...
Лідія Андріївна. Казав же друг твій, які в тебе чудові успіхи.
Борис. Друг! І він те саме. Лакуза. Усі хочуть в пенсне і велюрових капелюхах. А велюру на всіх не вистачає. І ви хочете.
Лідія Андріївна. Капелюха?
Борис. Образно кажучи. Не для себе, то для Тані. А може, їй краще сидіти у вашому містечку Ен...
Лідія А н д р і ї в н а. Ні.
Б о р и с. Та вийти за хорошого хлопця з мозолями на руках...
Лідія А н д р і ї в н а. Ні.
Б о р и с. Та онуків понароджувати бабусі, а по вихідних застеляти стіл білою скатертиною...
Лідія Андріївна. Ні!
Б о р и с. А вікна пообвішувати фіранками в квіточках.
Лідія Андріївна (тихо). Це все було в мене.
Б о р и с. Ну і?..
Лідія Андріївна (якийсь час сидить, винувато посміхаючись). Нехай хоч Тетянка...
Борис (зиркнув на годинник). Ну все, за п'ять хвилин мене вже не буде.
Спантеличений погляд Лідії Андріївни.
Не лякайтеся. За п'ять хвилин мене візьме. Оце ось. (Показав на пляшку.) Я себе знаю. Раз — і все. Ляжу. Ляжу, ляжу... (Устав, постояв, подумав.) Так! (Різко повернувся й став підніматися сходами. Коло дверей своєї кімнати.) Сподіваюся, з кватирки не викинусь. (Штовхнув був двері, та знов обернувся.) А на вікнах — фіранки в квіточках! (Грюкнув дверима.)
Лідія Андріївна здригнулась. Певний час вона так і сидить за столом. Ось якась думка, якийсь біль спотворили її обличчя — жінка мовби прийшла до тями, глянула на двері Тетянчиної кімнати й знову завмерла. Затим гукнула.
Лідія Андріївна. Таню! (Голосніше.) Танюшо!
Тихо в домі. Встає і йде до доччиної кімнати Прочиняє двері, секунду стоїть — темрявою дихнуло на неї Заходить. А тоді з'являється знову — м'яко веде за руку Таню. Дівчина в нічній сорочці, час од часу ледь позіхає. Тямить зі сну поганенько.
Т а н я. Ой, мам, куди?
Лідія Андріївна. Ходім, ходім.
Т а н я. Ну навіщо, мам, що це ти надумала?
Лідія Андріївна. Зараз, доню, зараз. (Кинула погляд нагору.) Сідай.
Т а н я. О-ой... (Сіла, трохи зіщулилась.)
Лідія Андріївна. Що, холодно? Холодно тобі? Стривай... (Вже кинулась була охоче за чимось тепліш.)
Т а н я. Та ні, це я так. Не треба.
Спинилася Лідія Андріївна і дивиться з надмірною ніжністю на дочку —
та сонно втупилась у підлогу, ладна ось-ось звалитися зі стільця
Лідія Андріївна. Тетянко, не спи, не спи, донечко.
Т а н я. Ну що, мамо? Що це за тортури такі китайські?
Лідія Андріївна. Танюшо... Ти... Тобі подобається Боря?
Т а н я. Який? Цей наш?
Лідія Андріївна. Авжеж.
Т а н я (позіхнула). Нічого. А хіба що?
Лідія А н д р і ї в н а. Не «нічого», а дуже... дуже достойний молодий чоловік.
Т а н я. То й що?
Лідія А н д р і ї в н а. Не «то й що», а тепер таких людей, як Боря, дуже мало. їх майже немає.
Т а н я (байдужно). А куди ж вони поділися, мамо?
Лідія А н д р і ї в н а. А їх і не було. Раніше так, раніше були.
Т а н я. До революції?
Лідія А н д р і ї в н а. Ні, чому ж. І після. Інтелігентні, милі люди. З гарними манерами. У пенсне. І от Боря... Освічені... З гарних родин. І от Боря видається мені такою людиною.
Т а н я. А пенсне?
Лідія Андріївна. Га?
Т а н я. Пенсне ж у нього немає.
Лідія Андріївна. Далося тобі це пенсне. Немає, то й йде краще. Переживемо. Боря — чудова людина.
Тетянчин погляд набуває осмисленого виразу.
