Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович (читаем книги онлайн бесплатно txt) 📗

Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович (читаем книги онлайн бесплатно txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович (читаем книги онлайн бесплатно txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

5) необхідно прискорити відправлення королівських листів на Січ;

6) з польської в’язниці мають бути звільнені Тукальський, Хмельницький і Гуляницький, а з московського полону – брати Петра Дорошенка.

Наступне посольство з Чигирина доповнило ці пункти вимогою скасувати унію, захистити православну віру, дозволити козакам селитися в шляхетських маєтках, відкрити нові православні школи в Києві.

Позитивної реакції з боку уряду Речі Посполитої не надійшло. Ані польський король, ані сейм зрештою так і не підтвердили свою згоду на обрання гетьманом Дорошенка. Ян ІІ Казимир дорікав йому за проведення самостійної зовнішньої політики і явно не збирався виконувати прохання гетьмана щодо своїх гарнізонів. Цим він тільки прискорив відхід від нього Дорошенка, який діяв і без дозволу сюзерена. Ще лютнева рада ухвалила, «щоб у їхніх містах польських людей ніде не було». Гетьман відмовився пустити польські гарнізони у Брацлав, Корсунь і Могилів, вимагав, щоб поляки віддали Білу Церкву. Дорошенко листувався з низовими запорожцями, які сприйняли звістку про його обрання з пересторогою і рекомендували віддатися під руку московського царя. Прийшовши до влади не без допомоги татар, Петро Дорошенко не втрачає контакт і з ними, незважаючи на зміну влади в Бахчисараї – у березні Мухаммед-Ґірея змінив хан Аділь-Ґірей ІІ. У червні 1666 року гетьман вже отримує від нього якусь військову допомогу. Утім, основна підтримка йому надійшла трохи пізніше.

Думка про об’єднання України під однією булавою не полишала господаря Чигирина. Не чекаючи універсалів од короля, Дорошенко і сам розсилав по містах лівого берега універсали, в яких закликав підтримати його претензії. Нагода втрутитися в справи Лівобережжя йому випала в липні 1666 року, коли проти російської присутності і гетьмана Брюховецького підняли повстання козаки Переяслава. На допомогу заколотникам Дорошенко вислав невеликий загін сердюків.

У серпні 1666 року Ян ІІ Казимир, щоб відновити втрачені в ході останніх трьох років позиції на Правобережжі, наказує коронному гетьманові виступити на територію Гетьманщини. Так, від дрібних сутичок через польські гарнізони держава Дорошенка і Річ Посполита переходять до повномасштабних воєнних дій. У цій ситуації без серйозної допомоги від татар було вже не обійтися. Мабуть, саме тому у вересні на річці Цибульник гетьман присягнув трьом представникам татарської держави, «що йому бути з ханами в дружбі». Тоді ж на поміч Дорошенкові приходить багатотисячна орда Девлет-Ґірея ІІ. Узагалі ж хан дістав від свого сюзерена турецького султана наказ виступити на допомогу гетьманові проти поляків. Але татар цікавив у той момент менш розорений лівий берег. Тому як удар вибирається напрямок на Переяслав, де тривало козацьке повстання. Там заколотникам удалося вбити місцевого полковника, поставленого Брюховецьким [22]. Російський же воєвода зміг укріпитися в замку, після чого козаки підпалили місто і стали неподалік – у Золотоноші. У вересні на допомогу їм і приходять війська Девлет-Ґірея ІІ та Дорошенка. Татарський полководець зупинився під Криловом і звідти розіслав загони за Дніпро під Переяслав, Ніжин, Прилуки та інші міста, що дало йому близько п’яти тисяч полонених. Армію російського князя Щербатова було вщент розбито. Плануючи і ведучи воєнні операції на лівому березі, Дорошенко намагався переконати поляків у своїй відданості. Восени 1666 року він активно листується з польським воєначальником, на той момент коронним маршалком Яном ІІІ Собеським. Гетьман називає себе «вірним підданим його королівської милості», а з приводу походу на Лівобережжя скаржиться: «Не маючи сил, я так мушу скакати, як мені заграють», маючи на увазі підлеглість своїх планів татарським інтересам. Дорошенко лукавив. Операція на лівому березі мала своїм завданням не тільки здобич для татар, а й посилення впливу самого гетьмана по той бік Дніпра. І це йому вдалося. Чимало козаків перейшли на правий берег, а деякі сотні лівобережних полків орієнтувалися на Дорошенка більше, ніж на Брюховецького, і надалі. В одній із грамот царського уряду, вже після укладення Андрусівського перемир’я, у березні 1667 року вказувалося на те, що за договором з Польщею лівобережні міста належать цареві, однак у Золотоноші й Піщаному «засіли» козаки і «чинять усілякі бійки і розорення». 30 травня того ж року полтавський воєвода Валконський повідомляв начальство про «хисткість» місцевих жителів, що сподіваються на підтримку запорозьких козаків, які в свою чергу схиляються до «зрадника Дорошенка».

Потрібний був Девлет-Ґірей ІІ гетьману і для війни на правому березі, де відкрита сутичка між ним і поляками ставала неминучою. З літа тут розвивав наступ польський воєначальник Маховський. Його дії в українських містах, які вважалися неблагонадійними, мало чим відрізнялися від татарських жорстокостей. Зустріч військ Маховського і Красовського з одного боку і Дорошенка і Девлет-Ґірея ІІ – з іншого відбулася в грудні 1666 року під Браїловим на Брацлавщині. Тут поляки зазнали нищівної поразки. За свідченням хроніста І. Єрлича: «…мало хто живим утік». Самого Маховського у кайданах було доправлено в Крим. Після цієї перемоги татари і козаки зробили кидок на Львів, Люблін, Кам’янець-Подільський, де знов-таки було захоплено багато полонених – за деякими даними, до 40 тисяч чоловік.

Боротьба проти Андрусівського перемир’я. 1667

Початок 1667 року ознаменувався укладенням одного з найважливіших для історії нашої країни міжнародних пактів – Андрусівського перемир’я. Провівши кордон по території України, польські і російські дипломати одночасно полоснули по серцю правобережного гетьмана. Саме 1667 рік став переломним для формування зовнішньополітичної концепції Петра Дорошенка. Гетьман зрозумів, що покладатися на лояльність двох провідних держав східної Європи щодо ідеї української незалежності, а отже й українській єдності – не доводиться. Перемир’я між Москвою і Варшавою було укладено в селі Андрусове неподалік від Смоленська 30 січня 1667 року. Цьому передувала тривала дипломатична підготовка. Одним з перших думку про те, що з Річчю Посполитою треба миритися, щоб розв’язати собі руки в боротьбі зі Швецією за вихід до Балтики, висловив видатний російський політик глава Посольського наказу О. Ордин-Нащокін у 1661 році. З того часу він наполегливо втілював у життя цю ідею і навіть висловлювався в тому дусі, що заради миру з Польщею їй можна було б віддати і лівобережну частину України. Але проти цього категорично заперечував цар Олексій Михайлович. Річ Посполита пішла на зближення з Росією після провалу походу Яна ІІ Казимира на Лівобережжя в 1664 році, а також у зв’язку зі скиненням її ставленика Тетері.

Андрусівське перемир’я було укладено на тринадцять з половиною років. Малось на увазі, що надалі сторони домовляться про Вічний мир [23]. Відповідно до договору, Москва отримувала під свій контроль лівобережні території, Річ Посполита – правобережні. Запорозька Січ повинна була залишатися під спільним контролем двох держав. Київ з невеликим шматком прилеглої території на два роки залишався у складі Росії, після чого мав перейти до Польщі. У відповідності зі статтями Андрусівського договору можна простежити встановлення кордону між Польщею і Росією по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії річки Сож. Від останньої по кордону Річицького повіту (охоплював «кут» південно-східного району майбутньої Мінської губернії і розташовувався на берегах Дніпра, Прип’яті та Березані) і частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія Української держави повертала на схід за Сож і дуже звивисто окреслювала східний кордон Лівобережної Гетьманщини. Укладення перемир’я з усією очевидністю означало, що незабаром і поляки, і росіяни посилюватимуть свою присутність в Україні, щоб тримати в покорі території, які вони вже визначили як свої.

Петро Дорошенко був у курсі майбутньої угоди ще влітку 1666 року, про що свідчать його скарги Яну ІІ Казимиру на те, що представники Гетьманщини не запрошуються для участі в переговорах. У лютому 1667-го, вже знаючи про те, що поляки і росіяни підписали документ, гетьман шле посольство до Бахчисараю із пропозицією про укладення українсько-татарського військово-політичного союзу. Цікаво, що посли мали, зокрема, завдання прощупати ґрунт щодо можливості укладення ширшого – українсько-московсько-татарського союзу, спрямованого проти Речі Посполитої. Очевидно, Дорошенко ще сподівався на те, що зможе запропонувати Москві більш вигідний трактат, ніж Андрусівський. 1 березня 1667 року гетьман звертається з універсалом до всіх козаків Війська Запорозького, повідомляючи про угоду між Річчю Посполитою і Росією, загрозу наступу польського війська. Він закликав і козаків, і посполитих (обивателів) готувати зброю та бути готовими виконати його наказ – виступити в похід. Активізувалися дії гетьмана щодо звільнення українських міст від польських гарнізонів, він починає облогу Білої Церкви – твердині польського панування на Правобережній Україні. Чимало зусиль Дорошенко докладає, щоб дійти згоди із запорозькими січовиками. У другій половині квітня туди направляється його посол, який пропонує запорожцям бути з гетьманом заодно і не чинити шкоди кримським татарам. Скликана з цього приводу на Січі рада показала, що частина козаків виступає на підтримку Дорошенка, а інша – на підтримку російського царя. Проте до правобережного гетьмана було відряджено гінця, який мав повідомити про готовність низового козацтва скласти йому присягу. Позиція Січі змінилася, коли запорожці в середині травня вбили московського посла, що їхав на Крим, Ю. Лодижинського. Не будемо вдаватися в причини цієї сумної події. Результатом був деякий переляк запорозької старшини. Ф. Дінцю, який прибув для з’ясування епізоду, вони заявили, що в разі прощення з боку царя козаки не стануть об’єднуватися з Дорошенком і татарами. У травні Петро Дорошенко вступає в контакти з росіянами – знов-таки розраховуючи змінити політику Москви відносно Польщі й України.

вернуться

22

Грабянка називає його Дацком, Маркевич у своїй «Історії Малої Росії» пише, що полковником, призначеним Брюховецьким, був російський чиновник Дашков. Часто зустрічається і таке ім’я полковника, як Данило Єрмолаєнко. Чи не тому деякі літописці називають його Данком?

вернуться

23

Його і було укладено 1686 року.

Перейти на страницу:

Карнацевич Владислав Леонидович читать все книги автора по порядку

Карнацевич Владислав Леонидович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Петро Дорошенко отзывы

Отзывы читателей о книге Петро Дорошенко, автор: Карнацевич Владислав Леонидович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*